Русь первозданна - Сторінка 124

Полководець був певен, що паніка даремна, навіть Бесс, віддавши данину зловтісі, почав лаяти солдатів. Слідом за ним, брутально обзиваючи, люто вибухнув Велізарій.

— Боягузи, страхополохи! Шакали! Баби! Євнухи! Іудеї! — полководець вибирав найдошкульніші образи.— Щурячі недоноски, персидські наложниці, я голими вижену вас із війська!

Образи, небезпечні в інший час, тепер були можливі, навіть неймовірна погроза вигнати з війська звучала вагомо.

Візантійському полководцеві не могла прийти в голову думка, природна в інші часи: він сам ніс відповідальність, посилаючи солдатів на небезпечну вилазку і нічого не підготувавши, навіть не призначивши більше начальствуючих. На щастя, Неаполь безтурботно спав. Доля огортала рятівними крилами полководців імперії!

Після вибуху гніву Велізарій згадав про Енна та ісаврів. Де вони? Блукають в акведуці ? Чекають? Полководець наказав іпаспистам замінити боягузів і йти разом з Маг-ном. Та втікачі встигли осміліти. Стовпившись біля драбини, вони не пускали інших. Велізарій охоче відкликав іпаспистів. У небезпечному заході краще ризикувати солдатами базилевса, ніж своїми. Тепер ці боягузи підуть завзятіше за інших.

Часу було прогаяно багато. Велізарія розбирала нетерплячка, він не знав, куди себе діти. В тривозі він згадав про шум, яким можуть виказати себе солдати. Разом з Бессом Велізарій заквапився до фортечної башти, що здіймалася над акведуком. Зараз його це місце злякало. Випадкова думка, яку забобонні люди сприймають за передчуття чи за знак згори.

Бесс, маючи досвід командування готськими найманцями, знав і готську мову. Спочатку його погукування викликало гавкіт собак. Згодом чийсь голос спитав, чого треба п'яному дурневі, який прийшов почухати шолудиву шкуру об мури Неаполя. Бесс розпатякував далі. Підштовхуваний Веліза-рієм, він намагався кричати якнайголосніше. В акведуці останній солдат уже стукнувся лобом об скелю, нишком проклинаючи того, хто довбав нору, а Велізарію все ще вчувався тупіт ніг у порожній трубі.

Бесс пропонував готам здатися, обіцяючи кожному по сто золотих монет, і землю, і рабинь, розхвалюючи жінок у виразах, яких навіть у ту епохи уникали письменники.

У відповідь готи засипали лайками Юстиніана і Велізарія, і не підозрюючи, що він так близько. Вони також не церемонилися з найвідвертішими словами на адресу жінок базилевса та його полководців. Бесс хвацько перекрикував готів у солдатському змаганні.

Схід починав багряніти, в небі проступала чорна голова Везувію.

Сигналу труб все ще не було чути.

6

Повернувшись, Магнові кіннотники натисли на ісаврів, що спинилися у ваганні, змушуючи їх рушити вперед. Поштовх докотився до Енна разом з доброю звісткою, а ісаврам, що встигли охолонути за час вимушеного чекання, нічого не залишалося, як рухатися вперед.

Латні черв'яки — так почували себе солдати, які змирилися з духотою, пітьмою і пилюкою.

Тільки незвичайна могутність і масивність Старої споруди могла поглинути і згасити дрібне тупотіння чотирьохсот пар ніг, брязкіт і голоси, що лунали все з більшою розв'язністю.

Кам'яна кишка дракона, яка повисала на арках, здавалася нескінченною і замкнутою. Темнота викликала почуття кола, в якому оберталися, як у колесі. Іноді нога натрапляла на якусь дірку, таємничу нору. Очевидно, відгалуження в цистерну, в фонтан на майдані, чи в будинок багатія, куди непогано б потрапити якнайшвидше. Та прохід був вузький, що годився для пса, а не для воїна.

Якщо вся вода тільки так розбиралася в цьому триклятому місті, то блукання завершаться глухим кутом. Ніхто не знав, що буде далі. Від страху лють на неаполітанців туманила солдатські голови кривавим хмелем. Лишень добратися б до нахабних городян. При думці про городян, які зараз виніжувалися в ліжках зовсім близько, рукою подати, якби не каміння, лють спліталася з хіттю і виливалася в брутальних словах.

Несподівано Енн побачив над собою зорі. Свіже повітря вливалося з пролому, живодайніше, ніж вода в пустелі. Натиск поніс командуючого ісаврами далі. Він опирався, боячись зірватися криком. Насилу вдалося Енну спинити всіх і проштовхатися назад. Тут дах акведука був розруйнований, але до краю зяючої дірки не діставала рука. Як багато чого іншого, такого виходу з акведука ніхто і вві сні не бачив. Не знайшлося ні жердини, ні драбинки, ні навіть мотузки.

На спинах і на руках підняли першого найближчого до Енна солдата. Безсумнівно, Доля служила Велізарію. Старе маслинове дерево згинало товстий стовбур поруч з проломом. Ісавр скрутив з гнучких гілок ніби вірьовку. Вхопившись за них, Енн скочив у вікно другого поверху якогось будинку, що виходив майже на верх акведука. В кутку кімнати горіла лампада перед іконою. Нещасна старенька, онімівши від страху, стояла на колінах. Енн погрозив мечем, і вона зарилася в лахміття убогої постелі. Слідом за Енном, стрибаючи в кімнату старої, солдати один за одним потяглися вниз сходами з вищербленими приступками. Будинок стояв у запустінні, з єдиною мешканкою — бездомною жебрачкою.

Небо вже блідло в світанні, коли провулок заповнився солдатами. Почувши важкий тупіт, надто чутливий неаполітанець затикав вуха, щоб зміна караулів хоч у сні не нагадувала йому про облогу.

Магн і Енн повели свої загони навмання. Ніхто після пекельної кишки не знав, де перебуває, де мури, де гавань. Після кількох поворотів Магн з великим полегшенням помітив зубці башти, що випиналися над дахами. Все одно, де це, яка частина міста, аби тільки залізти на мури, що так довго не піддавалися.

В таборі чи в околицях Неаполя знайшлися б люди, що знали розташування міських вулиць, та ні Велізарій, ні Костянтин Фракієць не подумали роздобути проводжатих. І все ж доля благодіяла ромеям...

Фортечні мури зсередини вилаштовувались скрізь однаково, з драбинами, підоймами, які не змінювалися тисячу років. Коли солдати забралися нагору, на мурі панувало сонне безлюддя. Готи і добровільці городяни спали у вежах. Навіть молосси, які звикли до вигляду й ходи воїнів, надто пізно розпізнали чужих.

У двох вежах ромеї перебили сонних захисників раніше, ніж ті встигли отямитися. Солдати кололи і різали беззбройних з веселим шалом, вимщаючи муки переходу в кам'яній трубі, свої страхи, своє боягузтво. Магн згадав про трубачів. Де вони? Еге! Труби! Голосніше! Голосніше!

Трубним згукам з муру відповіли труби з табору, труби знизу, з-під мурів.

Більше нічого було ховатися. Вранішні сутінки розірвалися бурею вигуків, наказів, закликів. Драбини, підхоплені десятками солдатів, насувалися на місто, неначе гігантські сколопендри.

Незабаром прокляття і лайки оперезали мури. Ж одна з драбин не діставала до верху! Всі вони були зроблені на око, навіть без думки про точні виміри, з натхнення начальників, які звикли давати міру крокам.

Довелося в'язати драбини по дві і чим завгодно — ремінням, запасними тятивами луків, перев язями мечів, абияк. Ставши надто важкими, драбини прогиналися, в деяких рвалися неміцні з єднання.

Хоча Енн і Магн заволоділи двома баштами, в готського гарнізону і в городян було вдосталь часу, щоб опам'ятатися від несподіванки і організувати відсіч. Чужі труби на міських мурах прозвучали на світанку. Та коли врешті візантійські солдати, обтяжені латами, щитами, зброєю, почали важко перевалюватися на мури з незручних драбин, уже був ясний день.

Готів і неаполітанців охопила паніка. Надтр велика самовпевненість змінилася пасивною зневірою одних, відчаєм інших. Жодна з баліст, жодна з катапульт не була запущена в дію загонами городян, які розпоряджалися метальними гарматами — давньою власністю міста. Обслуга німої артилерії розбіглася, покинувши піраміди каміння — грубо обтесаних куль, гігантських кубів та яєць.

Гарнізон башти, суміжної зі взятою загоном Енна, вийшов на дорогу, прикриту з боку поля зубцями. Кілька десятків важко озброєних готів зіткнулися з ісаврами. Бойовий хід поверх муру обмежував фронт шістьома бійцями. Залізний їжак довгих списів відкинув ісаврів, що мали тільки мечі. Втративши кілька чоловік, ісаври відскочили в раніше захоплену ними башту, встигнувши зачинити оковані двері. Тут же на готів посипалися згори стріли, а Магнові солдати, скориставшись з того, що готи покинули свою башту, напали на захисників міста з тилу. Розгубившись, готи підняли списи вгору і опустили щити на знак здачі.

Наступну вежу спросоння готи здали без опору. При всіх помилках, прогаяннях, прорахунках Велізарій пожинав здобутки несподіваного нападу. Він ніби підрізав захистові сухожилля.

Десятки років мирного життя розслабили готів. Володарі третини італійської землі, звикнувши коротати час у неробстві, зберегли від своїх батьків пристрасть до мисливства. Але й ця дійова і мужня забава змінилася; Справжня праця мисливця була перенесена на загоничів —г-с колонів і рабів, а вельможі привчались ждати звіра, сидячи із зручностями в засідці.

Готи ніколи не славилися як добрі стрільці з лука. А нині ця майстерність у них зовсім занепала, бо вимагала стомливо-нудного і багаторічного вправляння.

Візантійські полководці натикалися на великі ускладнення в загальній недисциплінованості, в примхах федератів, в сваволі найманців, в заздрісливому прагненні до самостійності, яка не згасала в серцях підлеглих. Та все ж візантійські армії мали так чи інак визнану єдність управління, мали хоча б зовнішню організацію, якій підкорялися і найнепокірніші залежно від наростання небезпеки.

Готи, дотримуючись племінних традицій, визнавали родових вождів, як усі народи, що мешкали на північ від Альп. Згодом із цих традицій виросла така ненадійна в бойовому значенні аристократично-феодальна система, коли утримувачі феодів сяк-так воювали під знаменами сюзеренів, але їхні воїни підкорялися тільки їм.

Неаполітанський гарнізон перебував у руках кількох родових вождів, ними керувало щось на зразок ради з рівноправних вельмож. Після відбиття першого штурму все звелося до чекання наступного. Кожен гот і кожен дружинник з городян знав своє місце на мурі. Та нікому не було відомо, куди відступати, довкола чого чи кого зібратися на випадок несподіванки. Тому оборона впала одразу через відсутність центра.

Нападати на східні ворота Неаполя наказали загону массагетів, федератів Візантії, і слов'янам.