Русь первозданна - Сторінка 123

Скінчилася захоплююча гра, що тривала в імперії століттями, гра, в якій для полководців і армії кулями були імператорські голови. Тому Велізарій не стільки наказував, як переконував і вмовляв /своїх підлеглих. Небезпечна для Влади єдність війська була мудро зруйнована. Вже нікого не дивував полководець, котрий обіцяв солдатам перед боєм малі втрати і велику здобич. У тяжкі хвилини жердини, обчіпляні коштовностями, замінювали знамена. Солдати, зближаючись з противником, озиралися на блискучі виставки, які полководець показував, мов гравець, від якого вимагають викласти на стіл оголошену ставку. Зовсім не замислюючись, так само природно, як в інші часи інший полководець наказав би, Велізарій намагався поставити своїх підлеглих перед необхідністю діяти і розпочав з недомовки. Не розкриваючи плану, він позбавляв себе свідомих помічників, та зате позбувався довгих суперечок і сумнівів, які могли зірвати справу.

Досі про таємницю знав лише Павкаріс. Відпустивши всіх начальників, Велізарій залишив одного — Костянтина Фракійця, відкрився перед ним, дав доручення. І тут же послав за улюбленим Юстиніановим полководцем Бессом. Велізарій особливо остерігався цього літнього варвара, з голови якого імперський шолом стер останню волосину.

Бесс носив як власне ім'я маленького кочового племені, яке колись осіло в болотах дуги Дунаю. Воно так пристало до нього, що документи християнської імперії не зберегли імені святого, яке отримав Бесс при хрещенні. Юстиніан неодноразово доручав Бессу окреме командування, і Велізарій не знав, які настанови і які обіцянки отримав від базилевса хитрий варвар перед походом в Італію. Бесс, вважаючи Неаполь недоступним, уперто виступав проти першого штурму. Варто йому побачити драбини, щоб знову знялася буря. Всю другу половину дня Бесса тримали в шатрі Велізарія з лукавої причини, що лише він може скласти за допомогою Прокопія доповідь Божественному з обгрунтованими розрахунками потреби в додаткових військах, грошах, озброєнні.

Поява Костянтина Фракійця і Павкаріса була сприйнята слов'янами як дозвіл покинути акведук. Робота завершена, через щілини в кладці вже не проникало світло — настала ніч.

Коли Індульф, Голуб і Фар дісталися до своїх, зустріли їх як воскреслих із мертвих. Ніхто не спав. Було наказано чогось чекати, і прибулі пояснили своїм, у чому річ, бо ніхто не взяв з них слова мовчати.

Табір гув голосами. Неаполь, відмежований двадцятьма стадіями темноти, здавалось, не існував. Жодного вогника на нездоланних мурах, на непорушних вежах.

Начальник кінноти Mari за наказом Велізарія відібрав три сотні солдатів для невідомої йому справи. Енн, начальник ісаврів, підготував сотню своїх. Кіннотники повороткіші, рішучіші за піхотинців, та й озброєння їхнє, особливо круглі щити, більше підходить для замисленого Велізарі-єм. Про ісаврів поклопотався Павкаріс, сприяючи одноплемінникам.

Наприкінці першої чверті ночі Велізарій привів солдатів до пролому акведука. Принесли дві міцні драбини. Чотириста солдатів, схвильовані невідомістю, дихали в мороці, як кит, переступали з ноги на ногу, як череда корів. Рипіло реміння, брязкало залізо. Велізарій відкрив таємницю всім, начальникам і солдатам:

— Прохід через акведук вільний і не охороняється готами. Даю вам двох трубачів. У місті ви подасте знак трубами. Ви налякаєте готів, ви нападете на них ззаду. А я піднімуся на мури. Отже, ви перші входите в Неаполь. Вам нагороди і слава. Неаполь з давніх літ накопичував багатства і ніколи не бачив ворога всередині своїх мурів. Невже у вас не вистачить хоробрості захопити надзвичайно багате місто! Солдати, будьте мужні і рішучі! Доля споглядає на вас, усміхаючись!

Енн поліз першим. Свіже дерево новеньких драбин закрилося темними силуетами солдатів. Паща акведука ковтками втягувала військо. Хтось, необачно вколовшись об кінець меча, який стирчав з витертих піхов, закричав від болю й переляку, несподівано тонко, як євнух. І тут же вибухнула багатоголоса лайка роздратування і нетерплячки. Швидше, швидше! Постать, останньою затримавшись нагорі, сказала голосом Магна:

— І тобі нехай щастить, великий полководче!

Велізарій розсилав іпаспистів, щоб підганяли подачу драбин для взяття міських мурів, іншим наказував розташуватися ланцюгом, щоб драбини підносили не ближче, ніж на п'ять стадій від мурів.

До слуху Велізарія долинав, все наростаючи, гул голосів його табору. То там, то там спалахували вогні, з'являлися язики смолоскипів, хоча всім начальствуючим наказувалось дотримуватися тиші. Іпасписти бігли на шум, гасили смолоскипи. Вогні знову з'являлися, шум посилювався. Все було як завжди.

Велізарій звик до своєї ролі полководця. Зорати солдатів, штовхати, штовхати, штовхати... Все решта не залежало від його волі. Велізарій умів миритися з безладом, неузгодженістю, непослухом. Інакше й бути не могло. В цьому ставленні до справи і крилася сила Велізарія як полководця.

Замолоду, коли сам Велізарій служив іпаспистом у майбутнього базилевса Юстина, він мріяв про злагоджений рух слухняних колон, про геометрію бою. Згодом Велізарій на власному досвіді переконався в брехливості оповідачів, у вигадках книжок, які йому читали. Інстинктом солдата він зрозумів, що ті, хто описував бої, викладали події так, як їм слід було розвиватися. Але в житті полководцеві необхідно відмовитися від наслідування неможливого. Якщо ж деякі книжки й правдиві, то часи Александра і Цезаря давно минулися.

Все це не заважало Велізарію вдаватися в учені розмірковування з посиланням на гори прикладів, які зберігала чудова, як буває в неписьменних, пам'ять. Йому навіть здавалось, що він може діяти за прославленими зразками. Всі відомі полководці великодумно уникали встрявати в нічні бої, і Велізарій не вважав, що зараз він порушив правила. Адже він замислив не побоїще, а несподіваний напад, успіху яких було багато прикладів! Сам того не усвідомлюючи, він готував у думці донесення базилевсу на випадок невдачі.

Бесс, супроводячи Велізарія, мовчав. З ним не радилися щодо нічного штурму, нічого й балакати. Та все ж взяття міста буде справжньою битвою. Іпасписти Бесса озброїли свого начальника. Бесс зберіг у зрілому віці атлетичну силу молодого бійця. У броні з короткою спідничкою з пластин, кремезний варвар з гострим черепом здавався черепахою, що стала на дибки.

Зорі наближалися до півночі. В таборі встановилася відносна тиша. Надійшли донесення — драбини піднесені, залишається короткий кидок.

Неаполь перебував у спокої.

У кам яній трубі акведука зчинилася неймовірна тиснява. Лише повсюдне усвідомлення небезпеки стримувало викрики і звичні сварки.

Кілька сот ніг розтовкли намул в дрібненьку пилюку. Солдати чхали, кашляли, терли очі. Особливо розпалені жадібністю намагалися протиснутися вперед. Хтось падав, інші валилися на нього. Загальний рух обривався поштовхами, поштовхами відновлювався. Навіть у поході під відкритим небом заднім рядам важче. Всередині акведука тільки передньому десятку ніби була свобода дій.

Діставшись до щілини, Енн спіткнувся об поріг. Він зміркував залишити кілька солдатів біля проходу, щоб вони, притиснувшись до стіни, попереджали інших. Сотня ісаврів щасливо здолала перешкоду, та з кіннотниками Магна вийшло гірше. Енн не подумав визначити на пост тих із своїх, що могли говорити по-ромейськи. В щілині зчинилася тиснява, яку важко і уявити. Тим часом ісаври встигли відійти досить далеко. Вони були, без сумніву, глибоко в місті, та кам'яній трубі не було кінця. Ніяких ознак! Бічних відводів нема, чи Енн їх не помітив. Тикаючи в темноту оголеним мечем, Енн втрачав самовладання. Йому здавалося, що він блукає у лабіринті без виходу. Енн зупинився. Ісаври підтяглися в потилицю своєму начальству. І раптом живою ниткою проскочили слова, що передавалися пошепки, і тому особливо тривожні:

— Позаду нікого немає. Всі решта, здається, повернулися.

Хто сказав? Чи наказ це? Чи не сталося щось непередбачене? Еннові запитання не отримували відповіді, а сам він не міг протиснутися назад. Де ж решта? Поступово, передаючи запитання і відповіді через вервечку солдатів, з'ясував, що позад ісаврів стоять десятків два кіннотників Магна, решта, здається, покинули акведук...

Загін Магна тільки ще починав просочуватися через щілину, коли якийсь солдат, його не виявили, затіяв бійку. В темряві латні рукавиці тупо били по чому попало, били тільки тому, що хтось ударив і треба повернути удар. Задні натискали. Залишених Єнном ісаврів повалили, переплутані тіла закрили прохід.

Стало душно, як улітку під розпеченою покрівлею. Пилюка забивала горлянки. Це була бійка сліпих, загнаних у кам яний мішок.

Готський караул на вежі, біля якої акведук пронизував мур, спав блаженним сном разом з добровільцями з городян. Іссахар дотримував слова. Склади іудейського кварталу постачали захисників їжею досита. Після багатої вечері, политої добротними винами, захисники міста віддавалися блаженному сну.

Почувши під собою чужих, часто загавкали собаки на башті. їм відповіли пси на інших вежах. Це були мисливські молосси, вірні супутники готів.

Дворняжка може годинами заливатися зляканим гавкотом. Готські собаки стихли швидко, вважаючи нижчим своєї гідності здіймати галас, на який хазяїн не звертає уваги.

Поки Енн намагався зрозуміти, що йому робити, кіннотники Магна, почувши гавкіт, вирішили, що задум провалився. Всією масою солдати натисли назад до виходу з пастки, побоюючись, що їх зараз передушать, як цуценят. Магн загубився в потоці розгарячілих тіл. Обливаючись потом, начальник кінноти скотився по драбині до ніг Велізарія і Бесса. Драбини тріщали. Багато хто падав, не встигаючи вхопитися за щаблі.

Бесс відкашлявся і в'їдливо засміявся. Для спостерігача, та ще й зловтішливого, видовище було веселе. Все було спокійно. На баштах — ні вогника, собаки змовкли, ніяких підстав для тривоги. І враз порожня труба акведука, наче кишка казкового звіра, вивергла стовповище переляканих солдатів.

Бесс, верховний начальник усієї кінноти війська, через голову якого Велізарій віддав розпорядження Магну, спитав невдаху:

— Ео, Магн, а ччому ти не конем їхав, ччому коня поккинув?

Велізарієві було не до сміху, провалювалася єдина надія взяти місто.