Русь первозданна - Сторінка 125

Ні тим, ні тим не дісталося драбин. Сам Велізарій керував штурмом з півночі, драбин було мало, їх розхапали з бою — табір опанувала раптова віра в успіх.

Східні мури міста здавалися безлюдними. Після загальної тривоги, гарнізони веж біля воріт покинули свої місця. Кільканадцять воїнів безкарно підійшли до воріт і спробували постукати у важкі брамини, захищені головками цвяхів завбільшки з кулак. З такими воротами міг упоратися тільки таран.

У таборі для першого штурму було виготовлено кілька таранів, та не виявилося бажаючих шукати їх і нести на собі тяжкі колоди. Хтось придумав підпалити дерев'яні брамини.

Незважаючи на наказ, більшість массагетів з'явилися верхи. Тепер коні стали в пригоді для підвезення палива. Полум'я піднялося до верху незахищених воріт. Вітер відтягував дим на місто.

Хаотичним передзвоном деренчали бронзові дошки церковних дзвінниць, але у святого Іоанна, соборному храмі Неаполя, та в Марії-Марфи дзвонили урочисто. Як на великодній службі, гулко перекликалися основні голоси, серйозні й глибокі. Радісно співали малі дошки-підголос-ки: "Слава у вишніх богові і на землі мир..."

Скоряючись волі єпископа Неаполя, інші храми перестали бити на сполох і, приставши до старших, зустрічали благовістом визволителів від гніту схизматиків-аріанів.

Розрізнені загони готів здавалися без бою армії Юстиніана, яка вливалася в місто одразу через кілька воріт, відкритих ізсередини. Велізарій та інші начальники були стурбовані безпечністю цих полонених. До восьмисот готів, мало не половина яких виявилася без лат і зброї, були виведені з міста в табір. Там Бесс, не гаючи ч^су, запропонував їм вибір: або вони поступлять на службу Божественному, або їх чекає сумний кінець. Балакучий, мов перекупка, і такий же переконливий, Бесс нагадав готам про Ебрі-мута, зятя самого рекса Феодата, чоловіка благородного. Він перейшов з усіма своїми під руку Непереможного, казав Бесс. Віднині й до віку Італія належить базилевсу. Хто цього не розуміє, заслуговує, щоб його поголили і одягли в жіночу сукню, як негідного бути мужчиною. Багато готів служать базилевсу, нещодавно вони розправилися з охлосом самої Візантії. І взяли прекрасну здобич! І були осипані милостями!

Крикливий начальник квапився переконати полонених, щоб якнайшвидше позбутися нав'язаної йому мороки. А настане ж хвилина, коли він теж зможе дати Велізарію коліном! Неаполь відданий війську, а йому, Бессу, доводиться марнувати тут час на умовляння! Не чекаючи згоди, Бесс вигукнув:

— Хто має вуха, не глухий, хай почує! Ви — що? В раби зібралися, виродки носорогів!

Іпасписти підняли Бесса в сідло, і залізна черепаха помчала в місто, супроводжувана почтом. Швидше! Запізнилися!!!

До облоги Неаполя солдатам погрожували покарою за насильство над італійцями: італійці не вороги базилевса, а його піддані, які, мовляв, самі хочуть повернутися в лоно імперії. За впертість Велізарій оголосив неаполітанців зрадниками. Всі розуміли, що тільки з підтримки городян тримається слабенький гарнізон готів. Тепер було дозволено помститися неаполітанцям за те, що вони відповідали вдаром на удар.

Не існувало начальників, зникли ознаки підлягання. Не було вступу в місто. Було вторгнення. Не стало ні армії, ні солдатів. З'явилися групи й групки, зв'язані спільністю мови й товариства. Настав день свободи дій, день нічим не обмеженої влади над майном і тілом переможених, той самий день, який обіцяли вербувальникам в армії Візантії за прикладом вербувальників старого Риму.

Здавна чужомовні і маловідомі племена, названі ромея-ми безликим словом "варвари", заздрили багатству південних земель. Про принадні плоди, про чарівний сік винограду чули і в халупах рейнських боліт, і в хащах Чорних Лісів, і в гирлах північних рік, ніколи не бачених римлянами. Що ж до грабіжництва, хапання невільників, права на необмежене насильство, цього так звані варвари вчилися В римлян. І повертали своїм учителям.

Ті з солдатів, що були жадібні до крові, вбивали кожного, хто потрапляв під руку. Частина несли смерть в буйному пориві, ніби в хмелю. Інші, витонченіші, вишукували розваги. Розігрувалися сценки, сповнені особливого "гумору", запозичені на театральних видовищах.

— Як тебе звати? Павло? На добраніч, Павле, кланяйся твоєму батькові в пеклі!

— Ти хочеш жити? А, ти любиш життя! Я дуже шаную тебе. Та жаль, сьогодні я бачив тебе вві сні.

— Ти можеш перескочити через цей мур? Ні? Шкода. Я клявся на Євангелії милувати сьогодні лише хороших стрибунів!

— Не бійся нічого! Я заприсягнувся причавити десять неаполітанців. За мого друга, якого ви вбили. Вітаю тебе, ти... десятий. Отримуй!

Усі будинки залишилися без дверей. Досвідченіші солдати спішили розшукати житла багатих. Кожен намагався випередити іншого.

Увірвавшись у будинок, кричали; "Всім порівну!" Хтось, ставши біля входу з мечем і щитом, попереджав нових пришельців:

— Тут уже зайнято! Нас багато!

Знайшовши справжнього чи можливого господаря, солдати зривали з нього одяг і розпластували його на підлозі, на землі, в саду — де доведеться.

— Де закопане твоє золото? Де ти сховав багатство?

На беззахисне тіло падав град розмірено-лютих ударів. Водночас кілька солдатів били палицями, піхвами, ременями, виламаними нашвидкуруч патиками. Потім коротка перерва, швидке запитання: "Кажи де?" — і знову лавина побоїв.

Це називалося батона дою. Треба було квапитися; всім здавалося, що в багатому Неаполі більше будинків, ніж солдатів.

Скрикували і замовкали жінки, піддані ґвалтуванню. Із спустошених помешкань виганяли рабів, які ще вчора були вільними, дітей, жінок, чоловіків, навантажених добром, яке вчора було їхньою власністю, а сьогодні стало солдатською здобиччю за Правом війни. Доля справжніх рабів виявилася прихильнішою. У них лише змінювалися господарі, іноді — на краще.

Не встигаючи запам ятати своїх рабів, не маючи змоги кудись їх запроторити, не певні, що можна буде встежити за двоногою здобиччю, солдати вдавалися до мотузок з мертвими петлями. Вони в'язали полонених за шиї, як грона, значили груди, обличчя і руки фарбою, смолою чи сажею з вогнищ.

7

Нарешті прогоріли східні ворота. Вершники массагети, підхопивши на крупи коней піших одноплемінців, прорвалися через дотліваюче багаття.

Кіннота мчала до храму святого Іоанна, дзвіниця якого ще славила армію Юстиніана. Не злізаючи із сідел, массагети ввірвалися в храм. Майже дві тисячі неаполітанців шукали тут захисту. Вони розраховували, що кафолійська армія дотримується права притулку. Массагети зробили їх своїми полонениками. Солдати пограбували храм, захопили церковне начиння, обдерли ризи з ікон, зняли все, до чого могли дотягтися. Набивши сакви і сітки для сіна, массагети понабивали довгі мішки одягом бранців, яких роздягли наголо.

Щоб закріпити за собою живу здобич, надто численну, і запобігти втечі, переможці взялися спритно й швидко надрізати кожному ліве вухо, позначаючи, як вівцю чи корову. Зіпсуте вухо могло знизити Ціну рабині, тому для молодих жінок робили виняток, стинаючи пасмо волосся на лобі. Такий же наліт массагети встигли вчинити на храм Богородиці.

Знайомою дорогою, через східні ворота, массагети погнали в табір двоногий табун. Ніхто не встиг перелічити здобич за головами, але процесія розтяглася на п'ять стадій.

В жадобі до невільників виявлявся інстинкт кочовика, якого більше за блискучі предмети спокушають табуни й череди і особливо двоногі речі, що здатні працювати і розважати. Вершина благоденства, щастя, слави.

У захопленому Неаполі знайшлося єдине місце, де опір не був зламаний раптовим вторгненням: біля південно-західних воріт, через які місто з'єднувалося з портом.

Загін гуннів і моряків, який покинув флот, щоб грабувати місто, збирався спалити дерев'яні брамини, як вчинили із східними ворітьми массагети і слов'яни. Це відомий спосіб, коли фортечні ворота не захищаються. Несподівано згори посипалися кам'яні ядра. З бійниць вежі бризнуло пекуче вапно. Справедливо вирішивши, що нема потреби ризикувати кістками і шкірою, коли місто взяте, нападники подалися шукати безпечних доріг до здобичі.

Охорона південно-західних воріт була доручена ополченцям іудейської колонії. їхня стійкість в загальній паніці не була випадковою.

— Що може бути з нами? — запитували один одного неаполітанські іудеї після висадки ромейської армії в Сі-цілії.

— Що буде з нами тепер? —обмірковували вони, коли Велізарій переправляв армію через Мессінську протоку.

Тоді багато хто з італійців-кафоликів чекав армію Юстиніана, чекали цю визволительку від влади варварських єретиків-готів. Тоді багато хто ще вірив фанатикам, духовним і світським, яких розпалювали агенти імперії.

А іудеї? їм було винесено вирок наперед і як ворогам церкви, і як одновірцям учасників останніх палестинських бунтів, поставлених в імперії поза законом.

Розумніше втратити все добро, але зберегти життя. Користолюбство полководців було загальновідомим. Уповноваженим общини вдалося досягти домовленості з самою Антоніною, всесильною жінкою слухняного чолобіка. Та хто міг бути поручителем у таборі армії, яка рушила в похід на Рим через Неаполь! На словах уповноважені ДОСЯГАЙ успіху. Насправді ж зрозуміли: їх обдурять. Бо навіщо щось давати, коли все можна взяти задарма.

Треба втікати з міста, поки Неаполь ще не обложений. Куди? В Рим, де папа жде не діждеться ромеїв, де багато хто мріє про прихід юстиніанової армії, щоб розправитися з єретиками? Чи поневірятися в горах з дітьми, жінками, старими людьми, помирати з голоду й стати здобиччю першої ж банди грабіжників, яких швидко народить війна?

Армія Велізарія просувалася до Неаполя, а в місті велася непомітна підготовка до захисту. Не треба було гаяти час, щоб зрозуміти, що в риторах неаполітанської Академії іудеї знайшли надійних союзників. Іудеї шукали інших серед тих, хто не бажав би бачити солдатів у своєму місті. Рішучість таких зміцнювали мудрим словом і переконливими справами, пропонуючи позички без лихви, іноді — без віддачі. Таким самим чином переконувалися невпевнені, боязкі.

У тяжкі дні ніхто не зрівняється в щедрості з тим, хто знає вартість грошей. Зібрання громадян, яке вирішило долю Неаполя, було підготовлене ще краще, ніж думалося декуріону Стефану.

Після падіння Карфагена вандальського на всіх просторах берегів Теплих морів лише Італія та Іспанія залишалися безпечними для християн усіх догм, для тих, хто сповідував закон Мойсея, і навіть для тих, хто дотримувався стародавнього еллінського багатобожжя.

Деякі кафолики запекло засуджували готського рекса Феодоріха: він, мовляв, проголосив терпимість у справах релігій з підступним заміром погубити високу Правлячу Церкву вільним суперництвом з різними іншими лжеві-ровчеНнями.

Дехто з політиків підозрював, що.