Сатанинська пляшка

На одному з Гавайських островів жив чоловік, якого ми називатимемо Кеаве, бо, сказати правду, він живий досі, і його справжнє ім'я хай залишиться в таємниці; народився ж він недалеко від Хонаунау, де в печері спочивають останки Кеаве Великого. Чоловік цей був бідний, роботящий і хоробрий, знав грамоту не гірше за вчителя, ще й славився як чудовий моряк: він плавав і на каботажних суднах, і водив вельбот до берегів Хамакуа, аж поки зайшло йому в голову подивитися білий світ та чужі міста, і тоді він найнявся на судно, що йшло рейсом до Сан-Франціско.

"Які гарні будинки! — думав Кеаве.— І які, певно, щасливі люди в них живуть без турбот про завтрашній день!"

Так міркував він, коли порівнявся з будинком, який був хоч і меншай, ніж інші, але ошатний і красивий, мов іграшка; сходинки ґанку блищали, наче срібні, живоплоти скидалися на квітучі гірлянди, вікна сяяли, як діаманти, і Кеаве спинився, дивуючись такій досконалості, що відкрилася його очам. І, стоячи перед будинком, помітив він, що якийсь чоловік дивиться на нього з вікна, шибка якого була така прозора, що Кеаве бачив цього чоловіка не гірше, ніж ми бачимо рибу, яка стоїть у калюжці, залишеній між каменями в час відпливу. Чоловік цей був уже в літах, лисий, з чорною бородою; обличчя його здавалося сумним та похмурим, і він скрушно зітхав. І от Кеаве дивився на цього чоловіка, а той дивився з вікна на Кеаве, і обидва вони — подумати тільки! — позаздрили один одному.

Раптом незнайомий усміхнувся, кивнув головою і, поманивши Кеаве, зустрів його в дверях будинку.

— Мій будинок дуже гарний,-г сказав чоловік, тяжко зітхнувши.-Може, хочеш оглянути покої?

І він провів Кеаве по всьому дому — від льоху до горища, і все тут здавалося таким довершеним, що Кеаве був вражений.

— Справді,— сказав Кеаве,— це прегарний будинок. Аби я жив у такому, то, певно, сміявся б із радощів від ранку до вечора. А ти от зітхаєш, чому ж це?

— І ти теж,— сказав чоловік,— можеш мати будинок точнісінько такий, як цей, аби тільки твоє бажання. У тебе, гадаю, є гроші?

— У мене є п'ятдесят доларів,— сказав Кеаве,— але такі палати, мабуть, коштують куди дорожче.

Чоловік поміркував.

— Шкода, що в тебе так мало грошей,— сказав він.— Це завдасть тобі зайвих клопотів у майбутньому, проте можу продати й за п'ятдесят доларів.

— Ці палати? — запитав Кеаве.

— Ні, не палати,— відповів чоловік,— а пляшку. Повинен тобі признатися, що все моє багатство, хоч, може, я й здаюся тобі великим багачем і щасливцем,— цей будинок і цей сад,— все виникло з пляшки завбільшки трохи більше пінти. Ось вона.

І, одімкнувши якусь шафку, він дістав звідти круглу бокату пляшку з довгою шийкою. Пляшка була з білого молочного скла, що мінилося всіма кольорами й відтінками веселки. А всередині пляшки світилося й миготіло щось невловне, схоже то на тінь, то на пломінь.

— Ось вона, ця пляшка,— сказав чоловік і, коли Кеаве засміявся, додав: — Ти не віриш мені? То випробуй її сам. Спробуй-но її розбити.

І тоді Кеаве взяв пляшку й ну шпурляти її об підлогу, аж поки втомився, але пляшка одскакувала від підлоги, наче дитячий м'яч, і хоч би що.

— Дивне діло,— сказав Кеаве.— Подивитися та помацати, то здається, ніби пляшка із скла.

— Вона і є із скла,— відповів, ще скрушніше зітхнувши, чоловік,— та тільки скло загартувалося в пекельному вогні. В цій пляшині живе чорт — бачиш, там щось метляється, наче тінь якась. Це чорт, чи так принаймні я гадаю. Людина, яка придбає цю пляшку, буде владарювати над чортом, і чого б вона віднині не побажала собі, все — кохання, слава, гроші, будинки, схожі на цей, так, так, і навіть міста, схожі на це,— все здобуде вона по першому своєму слову. Наполеон володів цією пляшкою, і вона зробила його володарем світу,— але потім продав її і впав. Капітан Кук володів цією пляшкою, і вона відкрила йому дорогу до багатьох островів, але й він теж продав її, і його вбили на Гавайях. Бо як тільки продаси пляшку, зразу позбавляєшся її могутнього захисту, і коли не задовольняєшся тим, що маєш, тебе чекає біда.

— А як же ти? — запитав Кеаве. — Ти ж сам кажеш, що хочеш її продати.

— У мене є все, чого я можу побажати, і до мене підкрадається старість,— відповів чоловік.— Тільки одного не може зробити чорт у пляшці: продовжити людині життя. І було б нечесно втаїти від тебе, що у цієї пляшки є одна вада: якщо власник помре, не встигнувши продати її, він приречений вічно горіти в пеклі.

— Атож, це й справді вада, можна не сумніватися! — вигукнув Кеаве.— Я б нізащо не став-зв'язуватися з такою чортівнею. Можу, слава тобі господи, прожити й без палат. А от накликати вічне прокляття на свою голову — це вже ні, не згоден.

— Стривай, не поспішай, навіщо зазирати так далеко вперед? — мовив чоловік.— Треба розумно скористатися послугами чорта, а тоді продати пляшку кому-небудь іще, як оце я продаю її тобі, і ти доживеш віку в спокої і гаразді.

— А я ось що помічаю,— сказав Кеаве.— По-перше, ти раз по раз зітхаєш, як закохана дівчина, а ще — надто дешево ти продаєш цю пляшку.

— Я вже сказав тобі, чому зітхаю,— відповів чоловік.— Почуваю я, що здоров'я моє підупадає і це мене лякає; адже ти сам сказав: нікому не охота, померши, вирушити в пекло. А от чому я так дешево продаю — тут тобі треба пояснити ще одну особливість цієї пляшки. В незапам'ятні часи, коли сатана вперше приніс пляшку на землю, вона коштувала нечувано дорого, і пресвітер Іоанн, перший, хто її купив, віддав за неї кілька мільйонів доларів. Але річ у тім, що цю пляшку не можна продати інакше, як із збитком для себе. Коли ти продаси її за ту ж ціну, за яку купив, вона знову повернеться до тебе, як голуб у голубник. Зрозуміло, що ціна її з віку до віку дедалі падала і тепер уже стала на диво низькою. Я сам купив цю пляшку в одного з моїх багатих сусідів і заплатив усього дев'яносто доларів. А продати можу за вісімдесят дев'ять доларів і дев'яносто дев'ять центів, ні на цент дорожче, інакше вона тут же повернеться до мене... Через це виникають два утруднення: по-перше, коли ти хочеш продати таку дивовижну пляшку за якісь вісімдесят доларів, люди думають, що ти просто жартуєш. А по-друге... Ну, та-про це згодом. Я, власне, не зобов'язаний вдаватися в усі подробиці. Але врахуй — пляшка продається тільки за ходячу монету.

— Звідки мені знати, що все це правда? — запитав Кеаве.

— Дещо ти можеш перевірити зразу ж,— відповів чоловік.— Віддай мені п'ятдесят доларів, візьми пляшку й побажай, щоб твої гроші повернулися тобі в кишеню. Якщо Цього не станеться, присягаюся честю, що буду вважати угоду недійсною і поверну тобі гроші.

— А ти не дуриш мене? — запитав Кеаве. Чоловік урочисто заприсягнувся, що каже правду.

— Що ж, либонь, я ризикну, — сказав Кеаве.— Адже шкоди від цього не буде.

І він оддав чоловіку гроші, а той простяг йому пляшку.

— Гей, чорте в пляшці,— мовив Кеаве,— поверни мені мої п'ятдесят доларів.

І що ж — тільки він вимовив ці слова, як кишеня його стала такою ж важкою, як і досі!

— Це й справді чудесна пляшка,— сказав Кеаве:

— А тепер прощавай, друже! — сказав чоловік.— Гайда звідси, і диявол з тобою!

— Постривай,— сказав Кеаве.— Годі з мене цих жартів. На, забирай свою пляшину.

— Ти заплатив за неї менше, ніж я,— зауважив чоловік, потираючи руки,— і тепер це твоя пляшка. А мені треба тільки одне: якомога Швидше побачити твою спину.

Опинившись на вулиці з пляшкою під пахвою, Кеаве почав міркувати:

"Якщо все, що цей чоловік говорив, правда, я, здається, попав у халепу. Але, може, він просто морочив мені голову?"

Тут Кеаве перш за все полічив свої гроші: рівно сорок дев'ять американських доларів і одна чілійська монета.

"Схоже, що все правда,— сказав собі Кеаве.— Ну ж бо, спробуємо її по-іншому".

Вулиці в цій частині міста були чисті-чисті, просто як корабельна палуба, і перехожих — ні душі, хоч уже настав полудень. Кеаве кинув пляшку в риштак, а сам ходу; разів зо два він озирнувся: боката молочно-біла пляшка лежала, де він її залишив. Кеаве озирнувся втретє і повернув за ріг, але не встиг зробити й кроку, як щось ткнулося в його лікоть, і — подумайте! — боката пляшка вже відтягує йому кишеню бушлата, а вузька шийка її стирчить назовні.

"Схоже, що це теж правда",— подумав Кеаве.

Що ж зробив Кеаве? Він купив у лавці штопор і, вийшовши з міста, подався в безлюдне поле. Там він спробував відкоркувати пляшку, але хоч скільки вгвинчував у корок штопор, його тут же випирало назад, а корок лишався цілий.

"Якийсь новий різновид корка",— подумав Кеаве, і тут він раптом весь затрусився, як у лихоманці, й зросився рясним потом: йому устало страшно.

Прямуючи назад у порт, Кеаве побачив крамничку, де якийсь чоловік продавав мушлі, кийки дикунів-остров'ян, старовинні монети, старих поганських божків, китайські та японські малюнки та інші різні речі, що їх привозять у своїх скриньках матроси. І тут Кеаве осяйнула нова думка. Він зайшов у крамничку і запропонував хазяїнові купити у нього пляшку за сто доларів. Торговець засміявся і запропонував п'ять доларів; проте це й справді була цікава пляшина — такого скла не видував жоден скляр на землі, її молочна білина так гарно мінилася всіма кольорами веселки, і така таємнича тінь тріпотіла у ній усередині... Одне слово, поторгувавшися, як годиться, хазяїн дав Кеаве за пляшку шістдесят срібних доларів і встановив її на полиці в самому центрі вітрини.

"Ну от,— сказав собі Кеаве,— я продав її за шістдесят доларів, хоч купив за п'ятдесят, а насправді ще й дешевше,— адже один долар у мене був чілійський. Тепер перевіримо це діло ще раз",

І Кеаве повернувся на корабель, але коли він одімкнув свою скриньку, пляшка була вже там: вона його випередила.

У Кеаве на кораблі був приятель, якого звали Лопака.

— Що це з тобою? — запитав Лопака.— Чого ти втупився у свою скриньку?

Вони були самі в кубрику, і Кеаве, взявши з товариша слово мовчати, розповів йому все.

— Дивна історія,— сказав Лопака.— Боюся, хильнеш ти лиха з цією пляшкою. Одне хоч ясно: ти знаєш, яка біда тобі загрожує. А раз так, треба дістати користь з цієї угоди. Обміркуй добряче, що ти хочеш собі побажати, звели пляшці виконати твоє бажання, а коли вона [146] це зробить, я сам куплю її в тебе.