Сатанинська пляшка - Сторінка 6

А потім мучився, як дурень. Але іншого такого дурня не знайдеться; той, у кого тепер ця пляшка, потягне її з собою у пекло.

— Чоловіче мій! — сказала Кокуа.— Хіба не жахливо, рятуючи себе, засудити на вічні муки іншого? Мені здається, я не могла б над цим сміятися. Мене пік би сором. Мені було б гірко й тяжко, і я б стала молитися за бідолаху, якому дісталася пляшка.

Кеаве, відчувши правду в її словах, розсердився ще дужче.

— Чи ба яка! — вигукнув він.— Ну й тужи на здоров'я, якщо тобі так подобається. Тільки хіба це личить добрій дружині? Якби ти хоч трохи співчувала мені, ти б посоромилася своїх слів.

І, сказавши так, він пішов з дому, і Кокуа залишилась сама.

Як їй було сподіватися продати пляшку за два сантими? Та ніяк; і вона це розуміла. І навіть якби у неї ще світилася така надія, то чоловік підганяв її з від'їздом туди, де в обігу не було монети дрібнішої, ніж цент. Вона принесла себе в жертву, і що ж? Наступного ж ранку чоловік осудив її і пішов з дому.

Кокуа навіть не намагалася використати час, який залишився у неї, вона просто сиділа сама в домі і то діставала пляшку й з незбагненним страхом дивилася на неї, то, здригаючись, ховала її.

Тут Кеаве розгнівався ще дужче. І на дружину розгнівався, вирішивши, що вона сумує, співчуваючи старому, і на себе, бо бачив її правоту і соромився своєї нестримної радості.

— Ось вона, твоя відданість! — вигукнув він.— Ось вона, твоя любов! Чоловік твій ледве уникнув пекельних мук, на які він прирік себе з любові до тебе, а ти навіть не радієш. У тебе віроломне серце, Кокуа!

І Кеаве, розлютований, знову вибіг із дому й блукав містом цілісінький день. Він зустрів друзів і пиячив з ними. Вони найняли екіпаж і поїхали за місто і там пиячили знову. Але Кеаве увесь час було не по собі через те, що він так безтурботно веселиться, коли його дружина сумує. В душі він розумів, що правда на її боці, і від того, що він це розумів, йому ще дужче кортіло напитися.

А в компанії з ним гуляв один старий хаоле, дуже ниций і грубий чоловік. Колись він був боцманом на риболовному судні, потім волочився по світах, потім мив золото на копальнях і сидів у в'язниці. У нього був брудний язик і ница душа; він любив пити і споювати інших і все підбивав Кеаве випити ще. Скоро ні в кого з усієї компанії не залишилося грошей.

— Гей, ти! — сказав боцман.— Ти ж багач — сам завжди хвалився. У тебе є пляшка з різними фокусами.

— Атож,— сказав Кеаве.— Я багач. Зараз піду додому і візьму грошей у дружини. Вони зберігаються у неї.

— Ну й дурний же ти, друже, що так чиниш,— сказав боцман.— Хто. ж довіряє гроші бабам! Вони всі невірні, всі підступні, як швидка вода. І твою теж треба не спускати з ока.

Слова ці запали Кеаве в душу, бо у нього, п'яного, все плуталося в голові.

"А звідкіля я знаю, може, вона й справді невірна? — думав він.— Чому вона засмутилася — адже я врятований? Ну, я їй покажу; зі мною не— жартуй! Піду, спіймаю її на гарячому".

З цією думкою Кеаве, повернувшися в місто, звелів боцманові чекати його на розі, біля старої в'язниці, а сам пішов до свого дому. Вже настала ніч, і у вікнах світилося, але з будинку не чути було ні звуку, Кеаве повернув за ріг, тихенько підкрався до тильних дверей, нечутно відчинив їх і зазирнув у кімнату.

На підлозі біля засвіченої лампи сиділа Кокуа, а перед нею стояла молочно-біла боката пляшка з довгою шийкою, і Кокуа дивилася на неї, ламаючи руки.

Кеаве приріс до порога і довго не міг зрушити з місця. Спочатку він просто остовпів і стояв як дурень, нічого не розуміючи, а потім його охопив страх: він подумав, що угода чомусь зірвалася і пляшка повернулася до нього, як то було в Сан-Франціско; і тут у нього підігнулися коліна і винні пари вивітрилися з голови, розтанувши, як річковий туман на ранішній зорі. Та потім йому зайшла в голову нова, дуже дивна думка — і гаряча краска залила щоки.

"Треба це перевірити",— подумав він.

Кеаве обережно причинив двері, знову тихенько обійшов будинок, а потім, гучно тупаючи ногами, пішов до парадних дверей, наче він оце щойно вернувся додому. І що ж! Коли він відчинив парадні двері, ніякої пляшки не було й близько, а Кокуа сиділа в кріслі й при його появі здригнулась і випросталась.

— Я цілий день гуляв-бенкетував,— сказав Кеаве.— Я був з моїми добрими друзями, а оце прийшов узяти грошей — ми хочемо пити-гуляти далі.

І обличчя, і голос його були похмурі й суворі, як страшний суд, але Кокуа нічого не помітила.

— Ти робиш правильно, чоловіче мій, адже тут усе твоє,— сказала вона, і голос її затремтів.— Я не серджусь на тебе.

— Так, я завжди роблю правильно,— сказав Кеаве, підійшов прямо до своєї скриньки і дістав гроші. Але він устиг зазирнути на дно скриньки, де зберігалася пляшка: її там не було.

І тут кімната попливла перед його очима, як клубок диму, і скринька загойдалася на підлозі, наче на морській хвилі, бо Кеаве зрозумів, що тепер загинуло все і рятунку немає.

"Так і є, цього я й боявся,— подумав він.-Це вона купила пляшку".

Зрештою він прийшов до тями і зібрався йти.

— Кокуа,— сказав Кеаве.— Негоже мені було так розмовляти з тобою сьогодні. Зараз я повертаюся до своїх веселих друзів, щоб гуляти з ними далі.— Тут він стиха засміявся і додав: — Але мені буде веселіше пити вино, якщо ти пробачиш мені.

Вона кинулася до нього, обхопила його коліна руками і поцілувала їх, зросивши слізьми.

— Ох! — вигукнула вона.— Мені нічого не треба від тебе, крім ласкавого слова!

— Хай віднині жоден із нас не подумає погано про другого,— сказав Кеаве і пішов.

А тепер послухайте: адже Кеаве взяв лиш кілька сантимів — з тих, якими вони запаслися, коли приїхали. Ніякої гульні в нього тепер і в думці не було. Його дружина заради нього занапастила свою душу, і тепер він заради неї повинен був занапастити свою.

Боцман чекав його на розі, біля старої в'язниці.

— Пляшкою заволоділа моя дружина,— сказав Кеаве,— і якщо ти не допоможеш мені здобути її, не буде у нас із тобою сьогодні ні грошей, ні вина.

— Та невже ти не жартуєш щодо цієї пляшки?

— Підійдімо до ліхтаря,— мовив Кеаве.— Поглянь: схоже, щоб я жартував?

— Що правда, то правда,— відповів боцман.— Вигляд у тебе серйозний, просто як у привида.

— То слухай,— сказав Кеаве.— Ось два сантими. Йди до моєї дружини і запропонуй їй продати за ці гроші пляшку, і вона — коли я хоч що-небудь іще тямлю — зразу ж тобі її віддасть. Неси пляшку сюди, і я куплю її у тебе за один сантим. Бо такий уже тут діє закон: цю пляшку можна продати тільки зі збитком. Але дивися, не пробовкайся дружині, що це я тебе прислав.

— А може, ти мене морочиш, голубе?

— Ну хай так, що ти на цьому втрачаєш?

— Це правда, голубе,— погодився боцман.

— Якщо ти мені не віриш,— сказав Кеаве,— то спробуй перевір. Як тільки вийдеш із дому, побажай собі повну кишеню грошей, або пляшку найкращого рому, або ще чого-небудь, що тобі більше до вподоби,— і тоді побачиш, яка сила в цій пляшці.

— Згода, канаку! Піду спробую. Але якщо ти вирішив покепкувати з мене, я теж із тебе покепкую — залізякою по голові.

І старий китобій попрямував до будинку, а Кеаве залишився чекати. І було це недалеко від того місця, де Кокуа минулої ночі чекала діда; тільки Кеаве був більше сповнений рішучості і не вагався ні єдиної миті, хоч на душі в нього було чорно з великого відчаю.

Довго, як здалося Кеаве, довелося йому чекати, але ось із темряви долинула пісня. Кеаве впізнав голос боцмана і здивувався: коли це він устиг так напитися?..

Нарешті в світлі вуличного ліхтаря з'явився, похитуючись, боцман. Сатанинська пляшка була схована під бушлатом, застебнутим на всі ґудзики. А в руці була друга пляшка, і, наближаючись до Кеаве, він знай хиляв із неї на ходу.

— Я бачу,— сказав Кеаве,— ти її дістав.

— Руки геть! — крикнув боцман, відскакуючи назад.— Підступиш ближче, всі зуби тобі повибиваю. Хотів чужими руками жар загрібати?

— .Що це ти кажеш! — вигукнув Кеаве.

— Що я кажу? — повторив боцман.— Ця пляшка мені дуже подобається, от що. Ось це я кажу. Як дісталася вона мені за два сантими, я й сам не второпаю. Але будь спокійний — ти її за один сантим не купиш.

— Ти що, не хочеш її продавати?

— Ні, сер! — вигукнув боцман.— Однак ковтком рому я тебе, бог з тобою, почастую.

— Але кажу ж тобі: той, хто володітиме цією пляшкою, попаде в пекло.

— А я так і так туди попаду,— відказав моряк.— А для подорожі в пекло кращого супутника, ніж ця пляшка, я ще не зустрічав. Ні, сер! — вигукнув він знову.— Це тепер моя пляшка, а ти йди собі звідціля, може, виловиш другу.

— Та невже ти правду кажеш! — скрикнув Кеаве.— Заклинаю тебе, ради твого ж спасіння продай її мені!

— Чхав я на твої байки,-відповів боцман.— Ти мене вважав дурником, та ба — сам тепер бачиш, що мене не обдуриш. Ну та годі, кінець.

І він подався до центру міста, а разом із ним пішла з нашого оповідання і пляшка.

А Кеаве, наче на крилах вітру, полетів до Кокуа, і великої радості була сповнена для них ця ніч, і у великому благоденстві проминали відтоді їхні дні в "Осяйному домі".