Сатанинська пляшка - Сторінка 4

І так повторювалося день у день, і Кеава ходив від одної людини до другої і скрізь бачив новий одяг, і нові екіпажі, і нові гарні будинки, дуже задоволених людей; проте обличчя їхні ставали темні, як чорна хмара, коли Кеаве заводив мову про діло, яке привело його до них.

"Ясно, як день — я напав на слід,— думав Кеаве.— Всі ці вбрання та екіпажі — дари сатани, а задоволені обличчя цих людей свідчать про те, що вони, діставши своє, щасливо позбулися клятої пляшки. От коли я побачу бліде лице і почую тяжке зітхання, тоді тільки я знатиму, що наблизився до мети".

І сталося так, що Кеаве зрештою направили до одного білого, який мешкав на Беританія-стріт. Кеаве прийшов туди, коли настав час вечірньої трапези, і, підійшовши ближче, побачив, як завжди, новий будинок, і молодий сад, і вікна, що сяяли електричними вогнями, але коли з'явився господар, надія і страх стиснули серце Кеаве, бо перед ним стояв юнак, блідий, як мрець, з чорними западинами очей; голова в нього облізла, а вираз обличчя був, як у засудженого до страти.

"Нічого сумніватися — пляшка тут",— подумав Кеаве, і перед цією людиною він не став приховувати мети свого візиту.

— Я прийшов купити пляшку,— сказав він. Почувши ці слова, білий юнак з Беританія-стріт похитнувся і прихилився до стіни.

— Пляшку? — пробелькотів він.— Купити пляшку?! — Тут йому здавило горло, і, схопивши Кеаве за руку, він потяг його в кімнату, взяв дві склянки й наповнив їх вином.

— Ваше здоров'я! — сказав Кеаве (у свій час він немало водився з білими). А потім додав:-Так, я прийшов купити пляшку. Яка їй ціна тепер?

Тут юнак впустив склянку й уп'явся в Кеаве, як у привида.

— Ціна? — вигукнув він.— Ціна? Ви що, не знаєте її ціни?

— Певно, не знаю, раз запитую,— відмовив Кеаве.— Але чому це вас так збентежило? Хіба що-небудь негаразд із ціною?

— Пляшка за цей час дуже впала в ціні, містере Кеаве,— затинаючись, пояснив молодик.

— Ну що ж, тим менше доведеться платити,— сказав Кеаве.— Скільки ви за неї дали?

Молодик став білий, як крейда.

— Два центи,— мовив він.

— Що? — вигукнув Кеаве.— Два центи? Отже, ви можете її продати тільки за цент? І той, хто її купить...— Слова завмерли в Кеаве на язиці.— Отже, той, хто купить цю пляшку, вже нікому не зможе її продати! Чорт і пляшка залишаться в нього до самісінької смерті, а коли він випустить дух, його потягнуть просто у пекло!

Тут бідний юнак з Беританія-стріт упав перед Кеаве навколішки.

— Богом вас заклинаю, купіть її! — заблагав він.— На додачу до неї я віддам вам усе, що маю. Я був божевільний, коли купив її за цю ціну. Я привласнив казенні гроші, і мені довелося б пропасти, якби не купив цю пляшку,— мене б посадили у в'язницю.

— Ох ти, бідолаха! — сказав Кеаве.— Щоб уникнути законної кари за свій безчесний вчинок, ти зважився на таке страшне діло і занапастив свою душу! І ти думаєш, я стану вагатися, коли мене чекає кохання! Давай сюди пляшку і решту — я знаю, ти тримаєш її напоготові. Ось тобі монета в п'ять центів!

Кеаве казав правду: в шухляді столу у цього юнака вже була приготована решта. Пляшка перейшла з рук у руки, і як тільки пальці Кеаве охопили вузьку шийку — він зразу пошепки повідав чортові, що хоче позбутися страшної недуги. І що ви думаєте: коли він повернувся й оголив себе перед дзеркалом, шкіра його знову була чиста й гладенька, як у немовляти. Але дивна річ: щойно здійснилося це чудо, як усе змінилося в душі Кеаве — йому вже було чхати на проказу, і він майже зовсім не згадував про Кокуа; одна-єдина думка не давала йому тепер спокою — думка про те, що віднині він зв'язаний з дияволом та пляшкою до кінця днів своїх, і ніщо вже не врятує його від вічного полум'я та розжареного вугілля пекла. Пекельний вогонь палав перед його внутрішнім зором, і душа його змертвіла, і морок затемнив для нього весь білий світ.

"Що зроблено, того вже не вернеш,— подумав Кеаве,— і коли вже я пішов на таке, то хай хоч не марно".

І тоді він з першим пароплавом повернувся на свій острів і тут же зіграв весілля з Кокуа і привіз її в свій "Осяйний дім", на вершині гори.

І от стали Кеаве і Кокуа жити вдвох, і коли вони бували разом, туга в серці Кеаве вщухала; але варто йому було залишитися самому — і його починали терзати страшні думки, і він чув, як гуде пекельне полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з пекла. А дівчина прикипіла до Кеаве всім серцем; душа її співала, бачачи його, і рука тяглася до його руки, і була Кокуа така гарна від голови до п'ят, що ніхто, дивлячись на неї, не міг стримати радісної усмішки. У неї була злагідлива, приємна вдача. Для кожного знаходилося добре слово. Вона знала багато пісеньок і виспівувала, пурхаючи по всіх трьох поверхах "Осяйного дому" і сама сяяла яскравіше всього, що було в ньому. І Кеаве дивився на неї і слухав її захоплено, а потім, усамітнившися десь у кутку, згадував, якою ціною дісталася вона йому, і стогнав, і плакав. І знову, осушивши очі й сполоснувши обличчя, йшов до неї і сідав біля неї на просторому балконі, і зливав свій голос з її голосом у пісні, і усмішкою відповідав на її усмішку, хоч душу його точила туга.

Але мало-помалу настали дні, коли Кокуа вже не пурхала, як колись, по дому, і пісні її звучали рідше, і тепер не тільки Кеаве плакав нишком десь у кутку, але обоє вони стали цуратися одне одного і сиділи на різних балконах, роз'єднані всією громадиною "Осяйного дому". Кеаве геть поринув у відчай і майже не помічав цієї зміни, а був тільки радий, що може частіше залишатися сам і горювати над своєю гіркою долею, і не треба йому силувати себе усміхатися, коли на серці морок.

Але якось він тихо походжав покоями, і почулося йому, ніби плаче дитина, і він побачив Кокуа: впавши долілиць, вона билася головою об кам'яні плити балкона і ридала в безпросвітному відчаї.

— Твоя правда, Кокуа, це дім сліз,— сказав Кеаве.— І все ж я з радістю дав би відтяти собі голову, щоб ти, хоч би ти, була щаслива.

— Щаслива! — вигукнула Кокуа.— Коли ти жив сам в "Осяйному домі", Кеаве, всі вважали тебе найщасливішою людиною на острові, сміх і пісні були в тебе на устах, і лице твоє було світле, як ранкова зоря. А потім ти одружився з бідною Кокуа, і одному небу відомо, чим не догодила вона тобі,— бо з цього дня ти більше не усміхаєшся. Ох,— вигукнула Кокуа,— що вчинила я лихого? Думалось мені: я вродлива і міцно люблю свого Кеаве. То в чому ж моя провина? Чим потьмарила я життя свого чоловіка?

— Бідолашна Кокуа,— мовив Кеаве. Він опустився біля неї на підлогу і хотів узяти її за руку, але вона забрала руку.— Бідолашна Кокуа,— повторив він.— Бідна моя дитина... Моя красуня. А я ж думав уберегти тебе від горя! Ну що ж, тепер ти довідаєшся про все. Тоді принаймні ти пожалієш бідолашного Кеаве; тоді ти зрозумієш, як він любив тебе, якщо не злякався пекла, щоб володіти тобою, і як дуже і по сей день цей нещасний приречений чоловік тебе любить, якщо його уста можуть усміхатися, коли він на тебе дивиться.

І тут він повідав їй усе, нічого не втаївши.

— І ти зробив це ради мене? — вигукнула Кокуа.— То чого ж мені тоді тривожитися! — І, охопивши руками його шию, вона зросила його груди сльозами радості.

— О дитино! — вигукнув Кеаве.— Коли я думаю про пекельне полум'я, мені є чого тривожитися!

— Не кажи так,— мовила вона.— Не можеш ти загинути без вини за саму лише любов до вірної Кокуа. Послухай-но мене, Кеаве: я врятую тебе ось цими руками або загину разом із тобою. О Кеаве! Ти так любив мене, що згубив свою душу, і ти думаєш — я не віддам свого життя, щоб урятувати тебе?

— Ох, моя голубонько, ти можеш віддати його хоч сто разів — хіба це що-небудь змінить? — вигукнув Кеаве.— Тільки залишиш мене в самотині животіти день за днем, аж поки настане час розплати.

— Ти нічого не розумієш,— відмовила Кокуа.— Я не проста неписьменна дівчина — я вчилася в школі в Гонолулу. Я врятую свого коханого чоловіка. Один цент, сказав ти? Але хіба одні тільки американські гроші ходять на світі? В Англії, наприклад, є монета, яка називається фартінг, і вона дорівнює приблизно половині цента. Ох, горе, горе! — вигукнула Кокуа.— Ні, це нам не допоможе: адже той, хто купить пляшку на фартінг, уже пропав, а хіба знайдеться хоч один такий відважний чоловік, як мій Кеаве! Але є ще Франція, і там ходить дрібна монета під назвою сантим, і цих сантимів дають п'ять чи то шість за один цент. Нічого кращого не придумаєш. Збирайся, Кеаве, їдемо на французькі острови. Сядемо на корабель, і він швидко приставить нас на Таїті. А там уже можна продати пляшку за чотири сантими, за три, за два, за один сантим. Подумай: є змога ще чотири рази продати пляшку, і нас двоє, щоб узятися за це! Ну ж, поцілуй мене, мій Кеаве, і прожени тривогу. Кокуа не дасть тебе скривдити.

— Ти божий дар! — вигукнув Кеаве.— Не вірю я, щоб господь бог міг покарати мене за те, що я побажав заволодіти таким скарбом! Хай же все буде, як ти сказала: вези мене, куди надумала, доручаю тобі своє життя і своє спасіння.

Від світання Кокуа почала збиратися в дорогу: взяла скриньку Кеаве, яку він брав у плавання, і перш за все запхнула в куток на саме дно пляшку, а згори поклала найдорожчі одежі й найдивовижніші дрібнички, які були в домі.

— Адже нас повинні вважати багачами,— сказала вона,— а то хто ж повірить у чарівну пляшку?

Збираючись у дорогу, Кокуа весь час була весела, як пташка, і лиш часом, коли нишком позирала на чоловіка, її погляд каламутила сльоза; і тоді, підбігши до нього, вона ніжно його цілувала. А у Кеаве наче камінь з душі спав; тепер, коли він відкрив свою таємницю Кокуа і перед ним блимнув промінь надії, він наче відродився; ноги його знову легко ступали по землі, і він уже більше не зітхав. Але все ж таки страх не зовсім облишив його; часом надія починала згасати в ньому, як ото гасне на вітрі слабенький вогник свічки, і тоді перед очима знову бушувало пекельне полум'я і колихалися вогняні омахи.

Вони тут же пустили чутку, що вирушають мандрувати в Штати, і всі непомалу цьому здивувалися, але якби хто дізнався до істини, то, певно, здивувався б іще дужче. І от Кеаве і Кокуа відпливли на пароплаві "Ковчег" у Гонолулу, а звідти разом із натовпом білих пасажирів на "Юматіллі" — в Сан-Франціско і там пересіли на поштову бригантину "Птах тропіків", яка приставила їх у Папеете — головне поселення французів на південних островах.