Сатанинська пляшка - Сторінка 3

А коли повз його дім пропливали судна, він піднімав прапор на своїй щоглі.

Так минав час, і от якось Кеаве подався не далеко, не близько, а в Каїлуа відвідати декого з своїх друзів.

Там його добряче почастували, але вранці він як устав, то зразу рушив назад і гнав чимдуж коня,— так йому не терпілося знову побачити свій чудовий будинок. А було це, до того ж, напередодні тієї ночі, коли, за стародавнім переказом, душі предків виходять із могил і блукають берегами Кони, і Кеаве, вже колись мавши справу з чортом, зовсім не хотів попасти тепер у компанію мерців.

Скаче він, уже проминув Хонауану і раптом бачить: далеко попереду в морі, біля самого берега, купається якась жінка. Показалося йому, що це молода дівчина,— але більше він не тримав її в думці. Скаче далі, а в повітрі мелькнула біла сорочка, потім — червона спідниця-холоку: це дівчина вдягалася, виходячи з води. Коли ж він порівнявся з нею, вона вже вбралася і стояла в своїй червоній спідниці біля самої дороги, освіжена купанням, і очі її променилися, і була в них доброта. І тут Кеаве, як тільки глянув на дівчину, зразу натягнув поводи.

— Думав я, що всіх знаю в цих краях,— сказав Кеаве.— Чому ж я не знаю тебе, як це так?

— Я Кокуа, дочка Кіано,— відповіла дівчина,— і щойно вернулася додому з Оаху. А ти хто?

— Я скажу тобі, хто я,— мовив Кеаве, скочивши з сідла,— та не зараз, а трохи згодом. Тому що мені запала в серце одна думка, але я боюся, що ти не даси мені правдивої відповіді, коли я скажу тобі, хто я: може статися, ти вже чула про мене. Але перш за все скажи-но мені: ти не замужем?

— Чи ба який! Усе хочеш знати,— відповіла вона.— А сам ти не одружений?

— Ні, Кокуа, я не одружений,— відмовив Кеаве,— і, признатися, до цієї хвилини ніколи й думки не мав про одруження. Але скажу щиру правду: я побачив тебе тут, біля дороги, побачив твої очі, подібні до зірок, і серце моє полинуло до тебе, наче пташка з клітки. А тепер, якщо я не до вподоби тобі, скажи це прямо, і я поїду далі своєю дорогою; але якщо я, на твій погляд, не гірший інших молодиків, дай мені почути це,— і я зверну з своєї дороги і заночую в твого батька, а зранку поведу про тебе мову з цим добрим чоловіком.

Нічого не відповіла йому на це Кокуа, тільки засміялася, дивлячись у морську далину.

— Кокуа,— сказав Кеаве,— твою мовчанку я розумію як згоду. То ходімо ж разом у дім твого батька.

Та ось, коли вони підійшли до хати, Кіано вийшов на ґанок і голосно привітав Кеаве, назвавши його по імені. І тоді дівчина подивилася на Кеаве, широко розплющивши очі, бо чутка про його чудовий дім дійшла і до неї, і як же тут не подивитися. Весь вечір вони провели разом, і дуже веселилися, і у дівчини при батьках розв'язався язик, і вона кепкувала з Кеаве, бо в неї був тямущий і гострий розум. А наступного дня Кеаве переговорив з Кіано, а потім розшукав дівчину.

— Кокуа,— сказав він,— ти насміхалася наді мною вчора весь вечір, і тобі ще не пізно сказати мені: залиш мене і їдь собі геть. Я не хотів говорити тобі, хто я, бо у мене такий гарний дім, і я боявся, що ти будеш забагато про нього думати, а про чоловіка, який тебе любить,— замало. Тепер тобі все відомо, і якщо ти хочеш прогнати мене з очей, скажи зразу.

— Ні,— сказала Кокуа. І цього разу вона вже не сміялась, а Кеаве ні про що більш не питав.

Так посватався Кеаве до Кокуа. Все відбулося дуже швидко, але ж і стріла летить швидко, а куля з рушниці — ще швидше, проте і та і та можуть влучити в ціль. Так, усе звершилося дуже швидко і разом з тим звершилося дуже багато: думка про Кеаве тепер співала у душі дівчини; його голос чувся в шурхоті прибою, що набігав на чорну лаву, і ради цього чоловіка, якого вона бачила двічі в житті, Кокуа вже ладна була залишити і батька, і матір, і рідні краї. А Кеаве? Кеаве гнав коня по гірській стежці повз стародавні гробниці, і звуки його радісної пісні відлунювали в печерах мерців. І, прискакавши в свій "Осяйний дім", він усе співав і співав. Він сидів і вечеряв на просторому балконі, а китаєць-слуга дивувався за свого пана, який виспівував, ковтаючи їжу. Сонце поринуло в море, настала ніч, а Кеаве знай розгулював при світлі ліхтарів балконами свого прегарного будинку на високому березі, і звук його пісень тривожив всіх моряків на суднах, що пропливали мимо.

"Я піднявся високо-високо,— говорив собі Кеаве.— Краще жити, ніж тепер я, неможливо; я стою на вершині гори, звідціля немає дороги нагору — тільки вниз. Сьогодні я вперше звелю освітити всі кімнати, і скупаюся в моєму гарному басейні з гарячою й холодною водою, і один ляжу на весільну постіль у своїй спочивальні".

І він розбудив слугу-китайця, і звелів йому затопити печі, і слуга, працюючи внизу біля печей, чув, як хазяїн весело виспівує нагорі в своїх освітлених покоях. А коли вода нагрілася, слуга покликав хазяїна, і Кеаве пішов купатися, і китаєць-слуга чув, як він співав, напускаючи воду в мармуровий басейн, і як пісня раптово урвалася. Китаєць-слуга все дослухався і дослухався, а потім гукнув знизу до хазяїна і запитав, чи все у нього гаразд, і Кеаве відповів "так" і звелів йому лягати спати. Але більше не звучали співи в "Осяйному домі", і всю ніч до світанку китаєць-слуга чув, як його хазяїн походжав без сну по балконах.

А тепер послухайте, що сталося: коли Кеаве скинув одіж, щоб скупатися, він помітив, що у нього на тілі, наче лишайник на скелі, з'явилася пляма, і тоді він перестав співати. Бо він знав, що означає ця схожа на лишайник пляма; він зрозумів, що став жертвою "китайської напасті", або, сказати простіше, прокази.

Що говорити, така хвороба — велике нещастя для кожного. Гірка доля того, хто повинен залишити гарний, зручний дім і переселитися на північний берег острова Молокаї, де об неприступні скелі гримочучи, розбивається прибій. Але що ж сказати про цього бідолаху, про Кеаве, який тільки напередодні зустрів свою суджену, тільки сьогодні зранку завоював її взаємність, а тепер бачив, як усі його надії розбиваються вдрузки, наче шматок скла!

Ви розумієте тепер, що за людина був цей Кеаве? Адже він міг би жити в своєму "Осяйному домі" ще роки й роки, і ніхто б не підозрював, що він хворий; але навіщо йому це, коли йому судилося втратити Кокуа? А він же міг би одружитися з нею, приховавши свою хворобу, і багато чоловіків вчинили б саме так, бо в них душі свиней; але Кеаве любив дівчину щиро, як належить мужчині, і не міг піддати її небезпеці, вчинити зло.

Вже перевалило за північ, і раптом Кеаве згадав про пляшку. Тоді він пройшов на тильну терасу будинку і викликав у пам'яті той день, коли на його заклик чорт визирнув із пляшки. І від цієї згадки по жилах Кеаве пробіг крижаний холод.

"Страшна річ — ця пляшка,— думав Кеаве,— і страшний чорт, і страшно вік горіти в пекельному полум'ї. Але як інакше можу я вилікуватися від своєї недуги і одружитися з Кокуа? Що ж,— думав він,— заради цього будинку я не побоявся зв'язатися з нечистим; то невже мені забракне сміливості знову попросити у нього допомоги, щоб з'єднатися з Кокуа?"

І тут він згадав, що наступного дня "Ковчег" якраз буде пропливати зворотним рейсом у Гонолулу.

"Ось куди мені слід негайно вирушити,— подумав Кеаве,— і побачити Лопаку. Адже вся моя надія тепер — розшукати цю пляшку, від якої я колись був так радий позбавитися".

Тієї ночі Кеаве ні на мить не склепив очей, і зранку йому не йшов у горло кусок; він тут же написав листа Кіано і до прибуття пароплава спустився верхи стежкою, що огинала скелю, де спочивав прах предків. Лив дощ, кінь ішов ступою, а Кеаве дивився на чорні пащі печер і заздрив мерцям, які спали там, не відаючи ні тривог, ні печалі, і згадував, як лише день тому весело гнав він тут коня, і важко йому було в це повірити. Так добрався він до Хоокени, а там уже, як повелося, звідусіль зібрався люд — чекав пароплава. Всі розташувалися під навісом перед лавкою, перекидалися жартами, обмінювалися новинами, але Кеаве, з його тягарем на серці, було не до балачок, і він, сидячи разом з усіма, дивився на дощ, який поливав дахи, і на прибій, що бурхав між скель, і його груди здіймалися від тяжких зітхань.

— Кеаве з "Осяйного дому" сьогодні не в дусі, — гомоніли між собою люди. І вони казали правду, та й як могло бути інакше?

А потім прийшов пароплав, і човен приставив Кеаве на борт. На кормі було повно хаоле — білих, що приїхали за своїм звичаєм подивитися на вулкан; вся середина пароплава була заповнена канаками*, а ніс завантажений дикими биками з Хіло і кіньми з Каю. Але Кеаве, убитий горем, сидів осторонь від усіх і чекав, коли на березі з'явиться дім Кіано. Там, коло самого моря, поміж чорних скель, стояв він у затінку кокосових пальм, а перед його дверима червона спідничка, завбільшки з метелика і, як метелик, метушлива, пурхала туди й сюди, туди й сюди.

— О володарко серця мого! — вигукнув Кеаве.— Я згублю свою безсмертну душу, щоб здобути тебе!

Скоро стемніло, в каютах засвітилися вогні, і хаоле, як завжди, посідали грати в карти й пити віскі, але Кеаве всеньку ніч ходив по палубі; і весь наступний день, поки пароплав огинав Мауї і Молокаї, він так само метався по палубі з кінця в кінець, наче дикий звір у клітці.

Але Лопака, як з'ясувалося, придбав шхуну — таку гарну, що подібної на островах годі знайти,— і рушив кудись у далеке плавання — чи то в Пола-Пола, чи то в Кахікі — одне слово, шукай вітра в полі! Але тут Кеаве згадав про одного приятеля Лопаки — адвоката, який жив у цьому місті (не буду називати його імені), і запитав про нього. Йому сказали, що адвокат цей раптово розбагатів і купив собі гарний новий будинок на березі Вайкікі.

Кеаве замислився; потім він погукав візника і поїхав до будинку адвоката.

— Чим можу бути корисний? — запитав адвокат Кеаве.

— Ви друг Лопаки,— відповів Кеаве,— а Лопака купив у мене одну річ; то здається мені, що ви могли б допомогти мені знайти її слід.

Обличчя адвоката спохмурніло.

— Не стану прикидатися, буцімто я не зрозумів вас, містере Кеаве,— сказав він,— хоч діло це темне й непорядне.

Але повірте, я нічого не знаю напевно, можу тільки здогадуватися і думаю, що коли попитаєте де-небудь, о, може, дещо й дізнаєтесь.

І він сказав Кеаве ім'я одної людини, яке я знову ж волів би не розголошувати.