Сатанинська пляшка - Сторінка 5

Подорож була приємна, і з попутним пасатом вони прибули на місце сонячного дня і побачили риф, об який розбивався прибій, і Мотуїті з його високими пальмами, і шхуну, що линула понад берегом, і білі будинки міста, що розляглося біля самого берега у затінку зелених дерев, а за ним — високі гори і хмари Таїті — острова мудреців.

Поміркувавши, вирішили, що найрозумніше орендувати будинок. Так вони й зробили й оселилися напроти англійського консульства, щоб зразу похизуватися грішми й привернути увагу кіньми й екіпажами. Все це давалося їм заіграшки: адже у них була пляшка, а Кокуа виявилася куди хоробрішою Кеаве і з будь-якої нагоди вимагала від чорта то двадцять доларів, а то і сто. Так вони дуже швидко стали відомими всьому місту, і про цих прибулих гавайців, про їхніх верхових коней та екіпажі, про ошатні туалети та дорогі оздоби Кокуа точилося чимало розмов.

Вони досить швидко освоїлися з таїтянською мовою, бо вона, по суті, дуже схожа на гавайську і відрізняється лише кількома звуками, а, навчившись її, зразу почали пропонувати людям свою пляшку. Ну, ви, звичайно, розумієте, що навіть приступитися до такого діла не дуже просто; не дуже просто переконати людей, що ви справді ладні продати їм за чотири сантими джерело юнацького здоров'я і невичерпного багатства. Доводилося говорити і про небезпеки, що таїлися в пляшці, після чого люди або зовсім переставали їм вірити і тільки сміялися, або лякалися такої темної оборудки, хмурніли й поспішали геть від цих Кеаве і Кокуа, що зв'язалися з сатаною. І от, не домігшися ніяких успіхів у своєму задумі, подружжя стало помічати, що в місті їх цураються. Діти, побачивши їх, з вереском кидалися хто куди — а для Кокуа це було наче ніж у серце,— католики при зустрічі хрестилися, і мало-помалу всі, наче змовившися, стали їх уникати.

Вони занепали духом. Провівши сумний день у тузі, вони сиділи вночі без сну в своєму новому домі й не обмінювалися жодним словом; тільки ридання Кокуа інколи раптом порушували тишу. Часом вони починали молитися богу, часом, діставши пляшку, ставили її на підлогу і цілий вечір сиділи так, дивлячись, як тріпоче всередині її безформна тінь. В такі хвилини страх заважав їм лягти в ліжко, і сон довго не стуляв їм очей, а коли бувало, що хтось із них задрімає, то, прокинувшись, він чув приглушений плач, що долинав з темряви, або ж помічав, що залишився в самоті,— бо кожен з них прагнув утекти з дому, далі від пляшки, воліючи поблукати під бананами в своєму садку або прогулятися берегом моря при місячному сяйві.

Так от і сталося однієї ночі: Кокуа прокинулась, а Кеаве не було. Вона помацала біля себе, але його місце встигло охолонути. їй стало лячно, вона підвелася й сіла на ложі. В щілини між віконницями просмикувалося бліде світло місяця. Воно освітлювало кімнату, і Кокуа вгледіла пляшку, що стояла долі. За вікнами бушувала негода, високі дерева перед будинком сумно скрипіли під вітром, і опале листя шелестіло на підлозі веранди. Але в цьому шумі вухо Кокуа вловило й інші звуки — жалібний, наче передсмертний, стогін чи то людини, чи то тварини,— і вони пройняли її до самого серця. Вона тихенько встала, прочинила двері й визирнула в залитий місяцем сад. Там, під банановим деревом, уткнувшись обличчям у землю, лежав Кеаве, і з грудей його рвалися стогони.

Хотіла була Кокуа кинутися до чоловіка і втішити його, аж раптом нова думка прикувала її до місця. Кеаве завжди намагався бути мужнім у її очах, отже не годиться їй у хвилину його слабкості стати свідком його сорому.

Ця думка примусила її повернутися в дім.

"Боже праведний! — думала Кокуа.— Яка безтурботна я була, яка нікчемна! Адже це йому, а не мені загрожує геєна вогненна; адже це він, а не я, накликав прокляття на свою душу. Ради мене, ради свого кохання до такого жалюгідного, безпомічного створіння бачить він тепер перед собою — о горе! — вогняні ворота пекла і, лежачи на свіжому вітрі в місячному сяйві, вдихає смердючий пекельний дим! А я ж, тупа й нечутлива, досі не розуміла, в чому мій обов'язок! А може, й розуміла, та сахалася його? Але тепер, поки ще не пізно, своєю рукою принесу я свою душу на жертовник кохання; тепер я скажу "прощай!" білим сходинкам, що ведуть у рай, і моїм дорогим друзям, які мене там чекають. Кохання за кохання, і хай моє кохання дорівнюється його коханню! Душу за душу, і хай гине моя, а не його!"

Кокуа була жінка вправна й моторна й вдягнулась у одну мить. Потім вона взяла дрібні монетки — ті дорогоцінні сантими, які вони тримали напоготові; в обігу цих монет було мало, і вони запаслися ними в банку.

Коли Кокуа вийшла на вулицю, вітер уже нагнав на небо хмари, і вони затьмарили місяць. Місто спало, і Кокуа не знала, в який бік податися; аж тут вона почула, що в тіні під деревами хтось кашляє.

— Діду,— спитала Кокуа,— що ти тут робиш такої негожої ночі?

Старого душив кашель, він насилу міг говорити, але все ж Кокуа розібрала, що він убогий, і старий, і чужий у цих краях.

— Чи не зробиш ти мені послугу? — запитала Кокуа.— Ти тут чужий, і я чужа; ти старий, а я молода. Допоможи дочці Гавайїв.

— А, так ти чарівниця з восьми островів! — сказав старий.— І ти хочеш заманути в свої сіті душу навіть такого діда, як я? Але я вже чув про тебе і не боюся твоїх злих чарів.

— Сядемо тут,— сказала Кокуа,— і дозволь, я розповім тобі одну бувальщину.— І вона повідала йому все, що сталося з Кеаве, від початку й до кінця.

— І ось,— сказала вона,— я його дружина, і щоб здобути мене, він погубив свою безсмертну душу. То що ж мені тепер робити? Якщо я сама попрошу продати мені пляшку, він не згодиться. Та якщо це запропонуєш йому ти, він залюбки продасть її. А я чекатиму тут. Ти купиш пляшку за чотири сантими, а я куплю її у тебе за три, і хай допоможе бог мені, бідолашній!

— Якщо ти мене обдуриш,— сказав старий,— хай господь покарає тебе смертю.

— Хай покарає! — вигукнула Кокуа.— Не сумнівайся, діду! Я не можу тебе зрадити: господь цього не допустить.

— Дай мені чотири сантими і чекай мене тут,— сказав старий.

Та коли Кокуа залишилася на вулиці сама, її взяв страх. Вітер завивав у вершинах дерев, і їй здавалося, що вона чує, як гуготить пекельне полум'я; вуличний ліхтар кидав рухливі тіні, і їй здавалося, що це тягнуться до неї жадібні руки нечистого. Май вона сили, вона дременула б звідси, закричала б, але в неї перехопило дух; воістину не могла вона ні скрикнути, ні зрушити з місця і стояла посеред вулиці, тремтячи, як злякана дитина.

І тут вона побачила, що дід повертається, і в руці у нього пляшка.

— Я виконав твоє прохання,— сказав він.— Твій чоловік плакав з радощів, як мала дитина, коли я від нього йшов. Цю ніч він спатиме спокійно.

І старий простяг Кокуа пляшку.

— Постривай! — задихаючись, промовила Кокуа.— Раз уже ти зв'язався з нечистою силою, то хай хоч не даремно. Перш ніж ти віддаси мені пляшку, накажи їй зцілити тебе від кашлю.

— Я стара людина, і негоже мені, стоячи однією ногою в могилі, приймати милості від диявола,— сказав дід.— Ну, що ж ти? Чому не береш пляшку? Ти що, передумала?

— Ні, не передумала! — вигукнула Кокуа.— Просто я ослабла. Почекай іще трохи. Рука моя не піднімається, і я вся тремчу від страху перед цією клятою пляшкою. Постривай іще трохи, дай мені зібратися з духом.

Старий співчутливо глянув на Кокуа.

— Бідолашна дитина! — сказав він.— Тобі страшно, твоє серце чує біду. Гаразд, я залишу пляшку в себе. Я старий, і мені вже не чекати радості на цім світі; а на тім...

— Дай мені її! — вигукнула Кокуа.— Візьми гроші. Як ти міг подумати, що я здатна на такий ниций вчинок? Віддай мені пляшку.

— Хай благословить тебе бог, дитино! — сказав старий.

Кокуа сховала пляшку під холоку, попрощалася з старим і пішла по вулиці куди очі світять. Бо для неї всі дороги були тепер єдині — всі вели в пекло. Вона то йшла, то бігла; часом тужливий її зойк гучно лунав серед ночі, а часом вона лежала на землі біля дороги і тихо плакала. Все, що вона чула про пекло, вставало перед очима; вона бачила омахи полум'я, вдихала запах сірки і відчувала, як її тіло обпалює жар розпеченого вугілля.

Тільки удосвіта прийшла вона дo тями і повернулася додому. Все було саме так, як сказав старий: Кеаве спав, наче немовля у колисці. Кокуа стояла й дивилася на нього.

"Тепер, мій чоловіче,— думала вона,— настала твоя черга спокійно спати. І співати й сміятися, коли прокинешся. Але для бідолашної Кокуа, хоч вона й не заподіяла нікому зла — ой леле! — для бідолашної Кокуа не буде більше ні сну, ні пісень, ні радості — ні на землі, ні на небесах".

І Кокуа лягла на ложе поряд зі своїм чоловіком, і так стомила її печаль, що вона тут же поринула в глибокий сон.

Сонце стояло вже високо, коли чоловік розбудив Кокуа й повідомив велику новину. Він, здавалося, зовсім збожеволів з радості, бо навіть не помітив її горя, хоч вона й не зуміла приховати його, як слід. Слова не йшли у неї з язика, але це не мало значення: Кеаве говорив за двох. Кусок застрягав у неї в горлі, але хто помітив це? Кеаве сам спорожнив увесь таріль. Кокуа дивилася на нього і слухала його, наче уві сні, часом вона забувала на мить те, що сталося, а часом їй починало здаватися, що нічого цього не було, і вона прикладала руку до чола. Кокуа знала, що вона приречена на вічні муки, і чути, як її чоловік лепече всякі нісенітниці, наче мала дитина, було їй нестерпно тяжко.

А Кеаве все їв, і балакав, і планував, мріючи швидше повернутися додому, і дякував Кокуа за те, що вона його врятувала, і пестив її, і називав своєю рятівницею. І він насміхався над дідом: мовляв, ото дурний, що купив пляшку.

— Мені здалося, що це цілком достойний чоловік,— сказав Кеаве.— Проте ніколи не можна судити з зовнішності. Навіщо цьому старому нечестивцеві здалася чудодійна пляшка?

— Можливо, у нього були добрі наміри, чоловіче мій,— смиренно заперечила Кокуа.

Але Кеаве сердито засміявся.

— Дурниці! — вигукнув він.— Кажу тобі, це старий шахрай, а на додачу ще й осел. І навіть за чотири сантими цю пляшку було важко продати, а за три і поготів ніхто не купить. Надто велика небезпека! Тут уже пахтить смаленим! — вигукнув він і знизав плечима.— Правда, я й сам придбав її за один цент, не підозрюючи про те, що існує ще дрібніша монета.