Сильмариліон - Сторінка 50

- Джон Толкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Постійно йому здавалося, ніби він чує крики Фіндуілас, чує, як вона гукає його на ім'я між лісів та пагорбів, і мука його була нестерпна. Проте брехня Ґлаурунґа роз'ятрила Турінові серце, і перед очима йому невідступно стояло видиво, як орки палять оселю Гуріна та катують Морвен і Ніенор, отож, він простував своїм шляхом, нікуди не звертаючи.

Виснажений поспіхом і довгою дорогою (він-бо пройшов без перепочинку понад сорок ліг), Турін нарешті дістався до плеса Івріну, де колись ізцілився, щойно з першими заморозками. Але тепер там була тільки мерзла багнюка, не придатна для пиття.

Тож, насилу долаючи густі сніги, що їх нанесло з Півночі, він дійшов до перевалів, які вели в Дор-ломін, і таки повернувся у край свого дитинства. Спорожнілим і відкритим усім вітрам застав рідний край Турін; Морвен же зникла. Оселя її стояла порожня, холодна та потрощена; не було в ній ані душі. Тому син Гуріна й пішов звідтіль і дістався до дому східнянина Бродди, того самого, котрий силоміць узяв за дружину Аерін, Гурінову родичку; там од старого слуги він довідався, що Морвен уже давно немає тут, бо вона разом із Ніенор утекла кудись із Дор-ломіну, а куди – знала тільки одна Аерін.

Тоді Турін підійшов до Броддиного столу, схопив східнянина, витяг меча і наказав розповісти, куди пішла Морвен; і Аерін повідомила, що та подалась у Доріат шукати сина.

– Володарка пішла, бо землі було звільнено від зла, – сказала вона, – і зробив це Чорний Меч із півдня, котрий, мовлять, уже загинув.

По цих словах у Туріна ніби полуда з очей спала, перестали діяти рештки Ґлаурунґових чарів; мука та гнів через облудну брехню і ненависть до гнобителів Морвен викликали в нього напад чорної люті, й Турін убив Бродду та його гостей-східнян просто в залі. А далі, переслідуваний, помчав у зиму; кілька людей із народу Гадора, котрі знали дороги в нетрях, допомогли йому, і разом вони пробралися крізь снігопад і дісталися розбійницького прихистку в південних горах Дор-ломіну. Там Турін знову попрощався з краєм дитинства і повернувся в долину Сіріону. Важко було йому на серці, бо він тільки-но накликав іще більше горе на залишки свого народу в Дор-ломіні, й люди зраділи з його відходу. Лишень одне тішило Туріна: відвага Чорного Меча відкрила Морвен шлях у Доріат. І подумки він сказав: "Отож, ті вчинки не для всіх обернулися на лихе. Що кращого міг я зробити для свого роду, навіть якби прийшов раніше? Якщо знищать Пояс Меліан, то помре остання надія. Ні, добре, що склалося саме так; я кидаю тінь на всіх, кого зустрічаю. Нехай Меліан охороняє їх! Я ж зоставлю їх у мирі та світлі бодай на деякий час".

І от, спустившись із Еред-Ветріну, Турін марно шукав Фіндуілас, блукаючи в лісах попід горами, несамовитий і обережний, мов звір; він обстежив усі дороги, що вели на північ до Сіріонового Проходу. Та спізнився; всі сліди затерлись або їх позамітало. І от, ідучи на південь уздовж Тейґліну, Турін натрапив на людей із Бретілу, котрих оточили орки; й урятував їх, бо орки злякалися Ґуртанґа. Порятовані вмовляли його оселитися з ними, і син Гуріна назвався Лісовим Дикуном, а ще сказав, що має виконати одне доручення – знайти Фіндуілас, доньку Ородрета з Нарґотронда. Тоді Дорлас, очільник лісовиків, оповів скорботні новини про її загибель. Адже люди з Бретілу біля Переправ через Тейґлін чатували на орківське військо, яке вело бранців із Нарґотронда, сподіваючись урятувати полонених; але орки, не завагавшись, жорстоко повбивали бранців, а Фіндуілас пришпилили списом до дерева. Так вона й померла, сказавши наостанок: "Перекажіть Мормеґілові, що Фіндуілас тут". Тому бретілці поховали її в кургані поблизу того місця, назвавши його Гауз-ен-Еллет, Курган Ельфійської Діви.

Турін наказав відвести його туди, і там його оповила скорботна темрява, подібна до смерті. Тоді Дорлас – за чорним мечем, слава про який долетіла навіть у глушину Бретілу, і за тим, що воїн шукав доньку Короля, зрозумів, що цей дикун – ніхто інший, як Мормеґіл із Нарґотронда, який, за чутками, був сином Гуріна з Дор-ломіну. Тому лісовики підняли його і понесли до свого дому. Оселі їхні, обнесені частоколом, були на узвишші серед лісу: Ефель-Брандір на Амон-Обелі; бо на ту пору війна зменшила чисельність Народу Галет, а Брандір, син Гандіра, який правував цим народом, був людиною лагідної вдачі й кульгавим із дитинства. Він вірив, що від влади Півночі їх урятує радше втаємниченість, аніж воєнні подвиги. Тому вісті, що їх приніс Дорлас, налякали його, а коли він угледів обличчя Туріна, який лежав на ношах, то недобре передчуття хмарою лягло йому на серце. Та все ж, зворушений Туріновим горем, він узяв його до свого дому і виходжував, докладаючи все своє вміння цілителя. І на початку весни Турін виборсався з темряви, і поздоровішав; і підвівся, і подумав, що зостанеться втаємниченим у Бретілі, й залишить тінь позад себе, і забуде про минуле. Він прибрав собі нове ім'я – Турамбар, що мовою Високих ельфів означало Владар Судьби; і попросив лісовиків забути, що він чужинець чи що коли-небудь мав інакше ймення. А втім, Турін не повністю облишив воєнну справу, бо не міг стерпіти, щоб орки підходили до Переправ через Тейґлін або наближалися до Гауз-ен-Еллету; те місце стало для них символом жаху, і вони уникали його. Та син Гуріна відклав свого чорного меча, взявши натомість лука і списа.

І от нарешті в Доріат дійшли нові звістки про Нарґотронд; бо декотрі мешканці, врятувавшись під час побоїща та захоплення твердині, переживши Люту Зиму в нетрях, урешті-решт прийшли шукати притулку в Тінґола, і прикордонники привели їх до Короля. І з-поміж прибулих одні казали, ніби вся ворожа міць вирушила на північ, а другі – ніби Ґлаурунґ досі живе в палацах Фелаґунда; одні казали, ніби Мормеґіл загинув, а другі – ніби чари дракона перетворили його на камінь і він досі там. Але всі визнавали те, що в Нарґотронді було відомо і до знищення: Чорний Меч – то ніхто інший, як Турін, син Гуріна з Дор-ломіну.

Тоді Морвен мовби збожеволіла від горя і, знехтувавши порадою Меліан, сама-самісінька поїхала в нетрі шукати сина чи бодай правдивих новин про нього. Проте Тінґол вислав їй навздогін Маблунґа з багатьма відважними прикордонниками, щоби ті знайшли її та провадили далі, а заразом дізналися, що зможуть, про Нарґотронд; Ніенор же було наказано зоставатись у Менеґроті. Проте безстрашність Гурінового роду жила й у ній, а тому в лиху годину, надіючись, що Морвен поверне назад, аби не наражати на небезпеку власну доньку, дівчина вдягнулася на манір Тінґолових воїнів і рушила в ту злощасну мандрівку.

Воїни Короля зустрілися з Морвен на берегах Сіріону, і Маблунґ умовляв її повернутися до Менеґрота; проте вона була наче причинна і не дозволила себе переконати. Отоді й виявили присутність Ніенор, яка, незважаючи на наказ Морвен, відмовилась іти назад; і Маблунґ хоч-не-хоч привів їх до прихованих поромів на Сутінкових Озерах, і вони переправилися через Сіріон. По трьох днях мандрів подорожні дісталися до Амон-Етіру, Пагорба Дозорців, що його давним-давно, за наказом Фелаґунда, з великою натугою насипали на відстані ліги перед дверима Нарґотронда. Там Маблунґ залишив Морвен і її доньку в оточенні вершників, заборонивши їм рухатися далі. А сам, не спостерігши з висоти пагорба жодного знаку присутності ворогів, якомога тихіше спустився з розвідниками до Нароґу.

Ґлаурунґ, одначе, знав про всі їхні дії, тож, розпалений гнівом, виступив уперед і ліг у ріку; і здійнялися густа пара та мерзенний сморід, і осліпили вони Маблунґів загін, і він заблукав. Тоді Ґлаурунґ перебрався через Нароґ і рушив на схід.

Помітивши наступ дракона, сторожа на Амон-Етірі постановила відвести Морвен і Ніенор якнайдалі та щодуху мчати на схід; але вітер нагнав на них сліпотливого туману, й, ошалілі від ядучого драконового запаху, коні стали некерованими, понісши вершників урізнобіч, так що декотрі з них розбились об дерева, інші ж загубились удалині. Отак жінки пропали, й у Доріаті ніколи не дізналися правдивих вістей про долю Морвен. А Ніенор, яка, впавши зі свого скакуна, лишилася неушкодженою, повернулася на Амон-Етір, аби там дожидатися Маблунґа, і виступила з пари на сонячне світло; і, поглянувши на захід, зазирнула прямісінько у вирла Ґлаурунґа, чия голова лежала на вершечку пагорба.

Силою духа дівчина опиралася драконові якийсь час, але він застосував усю свою міць, і, довідавшись, хто вона, примусив її невідривно дивитись у його очі, й закляв її непроглядною тьмою та безпам'ятством: аби Ніенор забула про все, що з нею відбувалося, забула далебі власне ймення та назви всіх речей; і багато днів не могла ні чути, ні бачити, ні рухатися самовільно. Тоді Ґлаурунґ покинув її одиноко стояти на Амон-Етірі й повернувся до Нарґотронда.

І от Маблунґ, який після відходу Ґлаурунґа, наражаючись на небезпеку, дослідив чертоги Фелаґунда, втік звідти при наближенні дракона, повернувшись на Амон-Етір. Сонце скотилося за обрій, запала ніч; Маблунґ видерся на пагорб і застав там Ніенор, яка стояла самотою під зорями, наче камінна скульптура. Вона не могла промовити ані почути й слова, проте, якщо вести її за руку, йшла слідом. Отож, украй засмутившись, ельф повів її геть, хоч і вважав, що без допомоги у скрутну хвилину обом їм судилося загинути в нетрях.

Але невдовзі їх зустріло троє Маблунґових соратників, і разом вони поволі просувались у північно-східному напрямку до рубежів Доріату по той бік Сіріону, де поблизу місця впадіння Есґалдуіну був міст, який пильно охороняли. З наближенням до Доріату сили Ніенор потроху відновлювалися; та вона все ще нічого не чула і не говорила, тільки сліпо йшла за проводирем. Але тільки-но подорожні дісталися узграниччя, широко відкриті очі дівчини заплющились і вона, здавалося, заснула; тож ельфи поклали її, а самі зупинилися перепочити й утратили пильність, бо дуже стомилися. Там на них і наскочили орки, котрі на ту пору блукали так близько до рубежів Доріату, як тільки дозволяла їм сміливість. Отоді до Ніенор повернулися слух і зір, крики орків пробудили її, вона зірвалася на ноги й утекла раніше, ніж вони змогли підійти до неї.

Орки кинулися переслідувати дівчину, а ельфи помчали слідом, і наздогнали їх, і перебили до того, як вони спромоглися завдати їй шкоди; Ніенор урятувалася.