Сильмариліон - Сторінка 49

Не сумнівайся у владі Морґота Бауґліра! Невже її міць не виписана на мені?

Тоді Фіндуілас довго сиділа в задумі й нарешті сказала лишень:

– Турін, син Гуріна, не любить мене і не полюбить.

І от, коли Турін дізнався від Фіндуілас про те, що трапилося, він розгнівався і сказав Ґвіндорові:

– Любов'ю обдаровував я тебе за порятунок і убезпечення. Але тепер ти зле вчинив зі мною, друже, виказавши моє правдиве ім'я та накликавши на мене мою судьбу, від якої я зумів би схоронитися.

Та Ґвіндор відповів:

– Судьба криється в тобі самому, а не у твоєму імені.

Коли Ородрет довідався, що Мормеґіл – це насправді син Гуріна Таліона, він ушанував його великими почестями і юнак здобув владу над народом Нарґотронда. Турінові не подобалася тамтешня бойова манера: засідки, підкрадання, крадькома випущені стріли, – синові Гуріна були більше до душі хоробрі атаки та відкриті битви; а його поради що далі, то більше важили для Короля. У той час ельфи з Нарґотронда перестали критись, і вступали у відкриті бої, нагромадивши величезні запаси зброї; а ще, за порадою Туріна, нолдори збудували величний міст од Дверей Фелаґунда через річку Нароґ для якомога швидшого доправлення зброї. Тоді поплічників Анґбанда було вигнано з усіх територій поміж Нароґом і Сіріоном на сході та поміж Неннінґом і безлюдним Фаласом на заході; й хоча Ґвіндор на Королівській раді завжди виступав проти того, що казав Турін, адже вважав цю політику згубною, та слава його згасала й ніхто не зважав на нього, бо сила його підупала й він позбувся першості в мистецтві володіння зброєю. Отак Нарґотронд розкрився перед гнівом і ненавистю Морґота; проте на прохання Туріна його справжнє ймення все-таки продовжували тримати в таємниці, тож, хоча слава про його подвиги докотилась і до Доріату, до вух Тінґола, слава та належала Чорному Мечеві Нарґотронда.

О тій порі перепочинку та надії, коли завдяки подвигам Мормеґіла сила Морґота завмерла на захід од Сіріону, Морвен утекла нарешті з Дор-ломіну разом із Ніенор, своєю донькою, здійснивши довгу ризиковану подорож до чертогів Тінґола. Проте там на неї чекало нове горе, адже Турін щез, і до Доріату не надходило жодних вістей про нього, відколи Драконів Шолом зник у землях на захід од Сіріону; та Морвен і Ніенор залишились у Доріаті як гості Тінґола й Меліан, і до них ставилися шанобливо.

І от трапилося так, що навесні, коли минуло чотириста дев'яносто п'ять років од сходу Місяця, до Нарґотронда прийшло двоє ельфів, котрих звали Ґелмір і Армінас; були вони з народу Анґрода, проте після Даґор-Браґоллаху мешкали на півдні з Кірданом Корабельником. Вони довго мандрували і з тих подорожей принесли вісті про великий збір орків та лихих створінь попід покровом Еред-Ветріну й у Сіріоновому Проході; а ще розповіли, що до Кірдана приходив сам Улмо і попередив про небезпеку, яка насувається на Нарґотронд.

– Почуй же слова Володаря Вод! – мовили вони до Короля. – Ось що він сказав Кірданові Корабельнику: "Північне зло осквернило витоки Сіріону, влада моя покидає струмені пливких вод. Але гряде страшніша біда. Тому накажи Володареві Нарґотронда замкнути двері фортеці й не виступати поза її межі. Нехай скине каміння погорди в гомінку ріку, щоби повзуче зло не відшукало брами".

Лиховісні слова посланців схвилювали Ородрета, однак Турін і чути не хотів жодних порад, а зруйнування величного мосту не стерпів би й поготів; він-бо став гордим і суворим, порядкуючи всім на власний розсуд.

Невдовзі після того загинув Гандір, Володар Бретілу; орки напали на його землю, і Гандір дав їм бій, але люди Бретілу зазнали поразки й відступили назад у ліси. І тогоріч восени, дочекавшись слушного моменту, Морґот вислав проти народу Нароґу величезне військо, яке довго вишколював; і Ґлаурунґ Урулокі проповз Анфауґлітом, а звідтіля напав на північні долини Сіріону, спричинивши там неймовірне лихо. У затінку Еред-Ветріну, ведучи за собою чисельну армію орків, він осквернив Ейтель-Іврін і вступив у володіння Нарґотронда, спаливши дощенту Талат-Дірнен, Заповідну Рівнину, поміж Нароґом і Тейґліном.

І от лицарство Нарґотронда виступило вперед; величним і жахливим здавався того дня Турін, і серця воїнів підносилися, коли він їхав по праву руку від Ородрета. Проте військо Морґота виявилося стократ чисельнішим, аніж про те доповідали розвідники, й ніхто, крім Туріна, якого захищала гномівська маска, не міг вистояти при наближенні Ґлаурунґа. Тож ельфи відступили, орки відтіснили їх на луки Тумґаладу поміж Ґінґлітом і Нароґом, загнавши у глухий кут. Того дня сконали і гордість, і лицарство Нарґотронда; Ородрет поліг на передовій лінії битви, а Ґвіндора, сина Ґуіліна, було смертельно поранено. Але Турін прийшов йому на допомогу, і вороги розбіглися перед сином Гуріна, й він виніс Ґвіндора з безладного юрмища, і, заховавшись у лісі, поклав його на траву.

Тоді Ґвіндор промовив до Туріна:

– Як я до тебе – так і ти до мене! Та я був безталанний, а ти – пихатий. Тіло моє скалічене, і його вже не зцілити, тож мені доведеться покинути Середзем'я. І хоча я люблю тебе, сину Гуріна, проте жалкую про той день, коли вирвав тебе в орків. Якби не твої звитяжність і гордість, я донині зберіг би любов і життя, та й Нарґотронд протримався би ще бодай трохи. Тепер, якщо любиш, облиш мене! Мчи до Нарґотронда і рятуй Фіндуілас. Ось що я скажу наостанок: вона єдина стоїть між тобою та рокованою долею. Якщо ти підведеш її, сповнення судьби не забариться. Прощавай!

І Турін поспішив до Нарґотронда, збираючи на шляху рештки війська; і листя опадало з дерев од поривів сильного вітру, коли вони йшли, й осінь поволі переходила в жорстоку зиму. Та дракон Ґлаурунґ і орківське військо першими дісталися до Нарґотронда і нагрянули зненацька, ще коли охоронці, котрі зосталися для оборони твердині, ні сном ані духом не відали про події при Тумґаладі. Того дня величний і твердокам'яний міст через Нароґ, збудований за наказом Туріна, послужив злу, – адже в поспіху зруйнувати міст не вдалось, і ворог без зусиль перебрався через глибоку ріку, і Ґлаурунґ видихнув огненний шал на Двері Фелаґунда, і вони піддались, і впустили його досередини.

Тож, доки наспів Турін, жахливе плюндрування Нарготронда було майже завершено. Орки повбивали або прогнали всіх, хто міг тримати зброю в руках, і саме нишпорили у величних залах і в покоях, грабуючи та знищуючи все на своєму шляху; жінок же та дів, котрі не загинули від меча чи у вогні, вони з'юрмили на терасі перед дверима, щоби відвести їх у неволю до Морґота. Руїну та горе застав Турін, і ніхто не міг його стримати – і не стримував, коли він, збиваючи з ніг кожного, хто опинявся на його шляху, переходив через міст і прорубував шлях до бранців.

Тепер він стояв одинцем, бо нечисленні його послідовники розбіглися по сховках. Але за мить у розверзтому отворі Дверей Фелаґунда з'явився Ґлаурунґ і ліг позаду, між мостом і Туріном. Потому раптом злий дух, що сидів у ньому, заговорив, кажучи:

– Вітаю тебе, сину Гуріна! Радий нашій зустрічі несказанно!

Тоді Турін випростався і, сягнисто ступаючи, став супроти нього, і краї Ґуртанґа сяяли, мовби полум'я; та Ґлаурунґ витримав його удар і, широко розплющивши зміїні очі, придивлявся до Туріна. Безстрашно глянув у ті недремні вирла Турін, занісши меча, й у ту хвилину на нього подіяли драконові чари, й він завмер непорушно. Тривалий час він стояв отак, мовби камінна статуя; і перед Дверима Нарґотронда їх, застиглих, було тільки двоє. Та Ґлаурунґ заговорив удруге, висміюючи Туріна, і сказав:

– Лихі були шляхи твої, сину Гуріна. Невдячний годованцю, розбійнику, вбивце друга, викрадачу кохання, загарбнику Нарґотронда, зухвалий полководцю, зраднику роду. Твої мати і сестра живуть у Дор-ломіні рабським життям, бідують і злидарюють. Ти зодягнутий, неначе вельможа, а вони ходять у лахмітті; вони тужать за тобою – тобі ж до того байдуже. Ото втішиться твій батько, дізнавшись, якого має сина; а він таки дізнається.

І Турін, під владою Ґлаурунґових чарів, почув ці слова, і побачив себе у кривому дзеркалі злоби, і зненавидів те, що побачив.

А доки очі Ґлаурунґа тримали його знерухомленим у душевних муках, орки погнали геть з'юрмлених бранців, і вони пройшли зовсім близько від Туріна, і перетнули міст. І була поміж ними Фіндуілас, і, проходячи, вона кликала Туріна; та Ґлаурунґ відпустив його допіру тоді, як її крики та голосіння бранців стихли на шляху до Півночі, й у вухах воїна все ще лунав почутий голос, якого відтоді годі було позбутися.

Відтак Ґлаурунґ раптом відвів погляд і взявся чекати; і Турін поволі заворушився, ніби прокидаючись од страхітливого сну. Отямившись, він із гучним кличем кинувся на дракона. Проте Ґлаурунґ засміявся, кажучи:

– Якщо хочеш загинути, я радо порішу тебе. Та мало користі з того буде для Морвен і Ніенор. Ти не зважив на волання ельфійки. Невже відкинеш і голос крові?

Одначе Турін, замахнувшись мечем, ударив дракона межи очі, тож Ґлаурунґ, квапливо звившись кільцем, вивищився над ним і проказав:

– Ні! Ти принаймні відважний. Відважніший за всіх, кого я стрічав. І брехатимуть ті, хто скаже, ніби ми не шануємо звитяги супротивників. Знай же! Я дарую тобі свободу. Розшукай родину, коли зумієш. Забирайся! Бо якщо знехтуєш моїм даром, то ельфи чи люди, котрі, можливо, виживуть і складатимуть легенди про ці часи, згадуватимуть тебе зі зневагою.

І Турін, іще не звільнившись остаточно від драконового дурману, повірив словам Ґлаурунґа, як повірив би словам недруга, котрому знайоме почуття жалю, і повернувся, і квапливо перейшов через міст. А Ґлаурунґ люто просичав йому в спину:

– Тепер поспіши в Дор-ломін, сину Гуріна! Інакше орки знову випередять тебе. Якщо загаєшся, рятуючи Фіндуілас, то ніколи не побачиш Морвен та Ніенор; і вони проклянуть тебе.

Турін рушив північною дорогою, і Ґлаурунґ засміявся ще раз, адже виконав доручення Повелителя. Потому вирішив себе потішити і могутнім вогняним ударом випалив усе довкола. Тоді зібрав заклопотаних грабунком орків і прогнав їх геть, не дозволивши взяти здобичі – навіть найменшої цінної дрібнички. Затим зруйнував міст і скинув його в піняву Нароґу; й, убезпечившись, зібрав усі запаси та багатства Фелаґунда, згромадив їх на купу в найглибшій залі й улігся зверху, щоби трохи перепочити.

А Турін швидкою ходою торував шлях до Півночі, крізь безлюдні тепер землі поміж Нароґом і Тейґліном, і Люта Зима йшла йому назустріч; бо тогоріч сніг випав іще під кінець осені, а весна була запізніла та холодна.