Сильмариліон - Сторінка 51

Безумний страх гнав її, наче бистроногого оленя, в північному напрямку, й одежа її роздерлася під час шаленого бігу, і гола-голісінька дівчина зникла з очей своїх охоронців, і, хоч скільки вони шукали, їм не вдалося віднайти ні її саму, ні жодного її сліду. Тож, урешті, Маблунґ у відчаї повернувся до Менеґрота і розповів усе, про що знав. Тінґол і Меліан засмутились; а Маблунґ рушив у нетрі й довго шукав бодай якихось вістей про Морвен і Ніенор, але все було марно.

Ніенор бігла лісами, аж доки зморилась, а тоді впала, і заснула, і прокинулась; і сонячний ранок сповнив її радістю, бо світло було для неї чимось новим, як і решта видимих речей, новим і чудернацьким, адже вона не знала жодних назв. Донька Гуріна не пам'ятала нічого, крім темряви, що слалася позад неї, а ще – тіні страху; тому просувалась обережно, мов зацькований звір, і дуже зголодніла, бо не мала їжі й не знала, як її добути. Потому дісталася нарешті до Переправ через Тейґлін і перебралася на інший берег, шукаючи захисту між величних дерев Бретілу, позаяк дівчині почало ввижатися, ніби темрява, од якої вона втекла, знов огортає її.

Але то з півдня насувалася страхітлива гроза, й, вжахнувшись, Ніенор упала ниць на курган Гауз-ен-Еллет, аби не чути звуків грому; дощ періщив щосили і промочив її наскрізь, і вона лежала, наче дике звірятко, яке от-от помре. Такою і застав її Турамбар, надходячи від Переправ через Тейґлін, де він шукав орків, які вешталися поблизу; і, побачивши у спалаху блискавки тіло, як здалося йому, мертвої діви на кургані Фіндуілас, він був уражений до глибини душі. Та лісовики підняли її, Турамбар накинув на неї свого плаща, і вони занесли дівчину до найближчого мисливського будиночка, зігріли її й нагодували. Щойно глянувши на Турамбара, вона втішилася, наче знайшла-таки те, що довго шукала в темряві, й не хотіла з ним розлучатись. Але коли він запитав про її імення та про те, з якого вона роду і що лихого з нею трапилося, дівчина розхвилювалася, наче дитина, котра відчуває, що в неї щось запитують, але не може зрозуміти, що саме; і заплакала. Тому Турамбар сказав:

– Не турбуйся. Історія твоя зачекає. Та я дам тобі ймення і назву тебе Нініель, Дівою Сліз.

Щойно він вимовив те ім'я, дівчина звела погляд, похитала головою і сказала:

– Нініель.

То було перше слово, яке вона вимовила, вирвавшись із темряви, і то було ім'я, яким лісовики називали її відтоді й довіку.

Наступного дня бретілці понесли її до Ефель-Брандіра; та коли вони дісталися до Дімросту, Дощових Східців, де бурхливий потік Келеброс збігав до Тейґліну, Нініель охопила нестримна дрож, і звідтоді те місце почали називати Нен-Ґіріт – Трепетна Вода. До того як її принесли у пристановище лісовиків на Амон-Обелі, дівчина вже марила у пропасниці; й довго пролежала в полоні хвороби, й жінки Бретілу доглядали її, а потому, наче малу дитину, вчили її розмовляти. Завдяки вмінню Брандіра Нініель іще до настання осені зцілилась і почала говорити; але про те, що було до зустрічі з Турамбаром при кургані Гауз-ен-Еллет, не пригадала нічого. Брандір покохав дівчину, та її серце цілком належало Турамбарові.

У ту пору орки не тривожили лісовиків, і Турамбар не виходив на війну, й у Бретілі панував спокій. Отож, серце його потяглося до Нініель, він запропонував їй вийти за нього заміж, але того разу вона попросила зачекати, попри те, що дуже його любила. Адже Брандір, передчуваючи невідоме лихо, прагнув стримати дівчину від цього кроку задля її власного добра, а не задля себе чи через суперництво з Турамбаром; отож, він відкрив Нініель, що Турамбар – то ніхто інший, як Турін, син Гуріна, і, хоча дівчині те ім'я не було відоме, дух її оповила тінь.

Але коли минуло три роки від часу сплюндрування Нарґотронда, Турамбар знову запропонував Нініель одружитись і присягнув, що тепер він або пошлюбить її, або піде воювати в нетрі. І дівчина з радістю погодилась, а в середині літа вони одружилися, й лісовики Бретілу влаштували бучне святкування. Проте ще до кінця року Ґлаурунґ наслав на Бретіл своїх орків; а Турамбар сидів бездіяльно вдома, бо пообіцяв Нініель, що виступить на битву лише тоді, коли хтось атакуватиме їхні домівки. Утім, становище лісовиків погіршилось, і Дорлас дорікнув Турамбарові, що той не допомагає людям, котрі прийняли його як рідного. Тоді Турамбар підвівся, і витяг знову свого чорного меча, й зібрав чисельний загін людей із Бретілу, і вони завдали оркам нищівної поразки. Та до Ґлаурунґа дійшли вісті, що Чорний Меч – у Бретілі, й він обмірковував почуте, замислюючи нове зло.

Тогоріч навесні Нініель зачала, і почала марніти, і посмутніла; в той самий час до Ефель-Брандіра надійшли перші чутки про те, що Ґлаурунґ виступив із Нарґотронда. Тоді Турамбар вирядив кількох сміливців у далеку розвідку, адже тепер він керував усім на власний розсуд, а на Брандіра мало хто зважав. З наближенням літа Ґлаурунґ підібрався до кордонів Бретілу і заліг поблизу західних берегів Тейґліну; лісовиків охопив неймовірний страх, бо тепер було цілком зрозуміло, що Великий Черв не лише перейде цим краєм, повертаючись до Анґбанда, як вони сподівались, а нападе на них і спустошить їхню землю. Тому бретілці звернулися по раду до Турамбара, й він сказав, що марно виступати проти Ґлаурунга всією військовою міццю, адже перемогти його можна тільки завдяки хитрощам і фортуні, й сам зголосився піти шукати дракона біля кордонів краю, і наказав решті людей залишатися в Ефель-Брандірі, проте готуватися до бою. Позаяк, перемігши, Ґлаурунґ найперше прийде до домівок лісовиків і знищить їх, і переривати той напад буде годі сподіватися; якщо ж бретілці розсіються навсібіч, то багато хто зможе порятуватись, адже дракон не оселиться у Бретілі, а незабаром повернеться до Нарґотронда.

Тоді Турамбар запитав, чи є серед присутніх охочі стати його соратниками в небезпечній борні; й наперед виступив Дорлас, а решта стояла незрушно. Дорлас дорікнув за це людям і висміяв Брандіра, не здатного грати роль спадкоємця дому Галет; і володар Бретілу був привселюдно осоромлений, і в серце його закралася лють. Але Гунтор, Брандірів родич, попросив дозволу піти замість нього. Потому Турамбар попрощався з наляканою та сповненою недобрих передчуттів Нініель, і розставання їхнє було скорботним; але Турамбар із двома соратниками таки вирушив до Нен-Ґіріту.

Тоді Нініель, не можучи витримати страху та не бажаючи чекати новин про Турамбарову долю в Ефелі, рушила вслід за ним у супроводі багатьох людей. Це сповнило Брандіра ще більшим жахом, він спробував відмовити її та решту охочих піти від зайвої поквапливості, проте вони не зважали на нього. Тому він зрікся свого владарювання і любові до народу, який зневажив його, а позаяк у нього не зосталося нічого, крім кохання до Нініель, Брандір оперезався мечем і пішов за нею; та дуже відстав, бо був кульгавий.

І ось на заході сонця Турамбар дістався до Нен-Ґіріту і довідався, що Ґлаурунґ лежить на краю високих берегів Тейґліну та, ймовірно, рушить у путь із настанням ночі. І сказав Турамбар, що то гарні новини; дракон-бо лежав біля Кабед-ен-Арасу, де ріка бігла у глибокій і вузькій ущелині, яку зміг перескочити гнаний мисливцями олень, і Турамбар подумав, що Ґлаурунґ не піде далі, а спробує перебратися тут. Тому він запропонував у сутінках підповзти до прірви, під покровом ночі спуститися донизу і перетнути бурхливий потік, а потому видертися на кручу з протилежного боку і там, непоміченими, наблизитися до дракона.

Таке рішення прийняв Турамбар, але, коли вони затемна дійшли до бистрини Тейґліну, мужність полишила Дорласа й він не насмілився здійснити небезпечну переправу, натомість відступив і, обтяжений соромом, зник у лісах. Утім, Турамбар і Гунтор безпечно перебралися на інший бік, адже голосний рев води поглинув решту звуків і Ґлаурунґ не прокинувся. Та близько до півночі дракон пробудився і, в супроводі шаленого гуркоту та вогню, перекинув передню частину тулуба через провалля й почав підтягати основну. Турамбар та Гунтор знемагали від жару і смороду, квапливо шукаючи шлях нагору, до Ґлаурунґа; і Гунтора вбив величезний камінь, що зірвався з висоти під час переправи дракона, вдаривши його в голову та скинувши у воду. Так знайшов смерть один із найбільших звитяжців Дому Галет.

Тоді Турамбар, прикликавши на допомогу всю волю та мужність, одинцем видерся кручею і опинився попід драконом. Відтак витяг Ґуртанґа і, зібравши всю міць своїх рук і своєї ненависті, ввігнав його у м'який живіт Черва аж по саме руків'я. І Ґлаурунґ, відчувши смертельну муку, пронизливо заревів, і в шаленому пориві вигнув догори зсудомлений тулуб, і перекинувся через ущелину, і там, на дальньому березі, метався та звивався кільцями в агонії. Дракон палив і трощив усе довкола, доки вогні його позгасали, а сам він затих.

Коли тіло Ґлаурунґа зсудомило, Ґуртанґ вирвався з рук Турамбара і застряг у череві дракона. Тому Турамбар, бажаючи повернути собі меч і подивитися на недруга, ще раз переправився через воду; і застав того простягнутим на всю довжину і заваленим на один бік, а з його черева стриміло руків'я Ґуртанґа. Турамбар схопився за те руків'я, і поставив ногу на драконове черево, і гукнув, передражнюючи слова Ґлаурунґа, промовлені у Нарґотронді:

– Вітаю тебе, Черве Морґота! Радий нашій новій зустрічі несказанно! Умри ж, і нехай темрява поглине тебе! Так Турін, син Гуріна, помстився за себе!

Потому вирвав меча, і тієї ж миті струмінь чорної крові вдарив із рани, потрапивши йому на руку та обпікши трутизною плоть. Тоді ж Ґлаурунґ розплющив очі й подивився на Турамбара з такою люттю, що його мовби громом ударило; через той удар, а ще через муку, завдану отрутою, тьма оповила сина Гуріна й він упав мов підкошений, а меч опинився під ним.

Волання Ґлаурунґа прокотилося лісами і долинуло до людей, котрі чекали біля Нен-Ґіріту; і коли ті, що позирали вперед, почули той рев і побачили вдалині руйновище та згарище, які вчинив дракон, то подумали, що він переміг і нищить своїх нападників. Нініель же сиділа біля водоспаду і тремтіла, бо, зачувши Ґлаурунґів голос, вона відчула, як темрява знову наповзає на неї та наче приковує її до того місця.

Такою і застав її Брандір, який, утомлено шкутильгаючи, нарешті добувся до Нен-Ґіріту; а коли довідався, що дракон перетнув ріку, подолавши своїх недругів, серце його сповнилося жалем до Нініель.