Скляний ключ - Сторінка 7

Дістань іншу машину і повертайся до дому Бакмена. Тримай його під наглядом. Якщо я не вийду, вирішуй сам, що робити.

Нед відкрив дверцю і виліз. Він увесь тремтів від збудження. Його очі блищали. Він відмахнувся від Джека, котрий висунувшись з віконця, намагався щось ще сказати йому, і стрімко пересік вулицю.

Піднявшись на ганок, він натиснув на ручку дверей. Ручка легко піддалася. Двері не були зачинені. Він відкрив їх і зайшов, вглядаючись у півтемряву неосвітленого вестибюля.

Двері за ним зачинилися, і на його голову звалився кулак Малишки. Удар збив з нього картуза і відкинув його до стіни. Мотаючи головою, він сів, і другий удар прийшовся по стіні над його головою.

Ощерившись, Нед вдарив Малишку Кіда кулаком у пах. Короткий різкий удар змусив того охнути і відступити, тож Нед встиг піднятися і підготуватися.

Неподалік стояв, притулившись до стіни, Берні Діспейн, – рот його розтягся в хижій гримасі, очиська звузились.

– Вріж йому, Кід, вріж йому ... – під'юджував він півголосом. Лі Уілшир видно не було.

Наступні два удари Малишки Кіда прийшлися Неду в груди. Притиснутий до стіни, він закашлявся. Від третього, направленого в обличчя, йому вдалося увернутися. Виставивши вперед руку, Нед відштовхнув Малишку і вдарив його ногою в живіт. Той заревів від люті і кинувся на Неда, розмахуючи кулаками, та Нед виставив плече і ногою відкинув Малишку вбік. Цього разу Нед встиг сягнути рукою в задню кишеню і витягти пістолет. Йому ніколи було цілитися, – він, ледь припіднявши руку, натис на спусковий гачок і влучив Малишкі в праве стегно. Малишка Кід скрикнув і впав на підлогу. На Неда дивилися налиті кров'ю злякані очі.

Нед відійшов від нього, засунув ліву руку в кишеню і кинув Берні Діспейну:

– Ну ж бо, вийдемо на вулицю, я хочу поговорити з тобою. – Вираз обличчя він мав рішучий.

Нагорі почулися кроки. Десь здалеку грюкнули двері і в кінці коридора почулися схвильовані голоси. Однак, до вестибюля ніхто не вийшов.

Діспейн дивився на Неда не моргаючи, як зачарований. Потім, не мовлячи жодного слова, переступив через лежавшого на підлозі Кіда і вийшов першим. Спершу, ніж піти слідом за ним, Нед опустив пістолет до правої кишені.

– До того таксі, – звелів він Діспейну, вказавши на машину, з котрої вже вилізав Джек. Коли вони сіли, він велів водію рушати.

– Їдьте поки що прямо, а далі я скажу.

Нарешті, до Діспея повернулася здатність говорити.

– Це пограбування, – просипів він. – Я тобі дам все, що скажеш, бо я не хочу помирати, але це пограбування.

Нед неприємно розсміявся і покачав головою.

– Не забудь, що я вийшов у люди і одержав такий-сякий пост в окружній прокуратурі.

– Однак, проти мене не висунули звинувачень. Мене не розшукують. Ти сам сказав ...

– Я мав причини не говорити тобі правду. Тебе розшукують.

– Чого б це?

– За вбивство Тейлора Генрі.

– Отакої! Та я, бодай тебе, ладний повернутися, якщо справа тільки в цьому. Що у вас є на мене? У мене були його векселі, це точно. І виїхав я в ту ніч, коли він був убитий, це точно. І коли він відмовився платити, я пригрозив йому, це точно. Але ж від звинувачення, побудованого на таких доказах, будь-який тямущий адвокат не залишить каменя на камені. Господи, та якщо я поклав розписки у сейф ще до дев'яти тридцяти, як показала Лі, хіба це не свідчить, що в ту ніч я й не збирався одержувати від нього борг?

– Ні. А крім того, у нас є проти тебе ще дещо.

– Більше нічого бути не може, – переконано запевнив Діспейн.

Нед усміхнувся.

– Ти помиляєшся, Берні. Пам'ятаєш, я був у капелюсі, коли прийшов до тебе?

– Начебто, так.

– Пам'ятаєш, я витяг картуза з кишені пальто, коли виходив?

В очах Берні промайнули страх і збентеження.

– Хай йому біс! Ну й що? Куди ти гнеш?

– Я шукаю докази. Ти не звернув увагу, що капелюх був мені малий.

Голос Діспейна став хрипким:

– Я не помітив. Ради Бога, Нед, що ти маєш на увазі?

– А те, що капелюх цей не мій. Ти знаєш, що той капелюх, котрий був на Тейлорі, коли його вбили, не знайшли?

– Я не знаю. Я нічого не знаю про Тейлора.

– От я тобі і пояснюю. Той капелюх, що був на мені сьогодні вранці, – капелюх Тейлора. А тепер він схований між сидінням і спинкою крісла у твоїй квартирі у Бакмена. Як ти гадаєш, цього вистачить, плюс до того, що у нас проти тебе вже є, щоб посадити тебе на електричний стілець?

З горла Діспейна готовий був вирватися панічний крик, але Нед закрив йому рот долонею і гаркнув у саме вухо:

– Тихо!

По обличчю Діспейна заструмував холодний піт. Він притулився до Неда, схопив його за лацкани пальто і забубонів:

– Послухай, Нед, не продавай мене. Я віддам тобі всі гроші, котрі винен. З процентами. Тільки не роби цього. Адже я не хотів тебе обманути, Нед, їй-Богу! Просто у мене були труднощі з грошима, і я вирішив позичити трохи з твоїх. Їй-Богу, Нед. Зараз я всієї суми не маю, але я продав камінці Лі і сьогодні маю отримати за них. Я поверну тобі гроші, всі до останнього цента. Скільки я тобі винен, Нед? Я все тобі віддам, сьогодні ж вранці.

Нед відштовхнув коротуна, так що той відлетів у протилежний куток, і сказав:

– Три тисячі двісті п'ятдесят доларів.

– Три тисячі двісті п'ятдесят доларів. Ти їх одержиш. Всі до останнього цента. Сьогодні ж. Зараз же. – Діспейн поглянув на годинника. – Так, так, зараз же. Як тільки доїдемо. Старий Стейн вже у себе. Тільки ти скажи, Нед, що ти відпустиш мене. Ради старої дружби.

Нед замислено потирав руки.

– Я не можу тебе відпустити, принаймні зараз. Я ж служу в прокуратурі. А тебе розшукують, щоб допитати. Так що розмова може йти тільки про капелюх. Ось моя пропозиція: віддай мені мої гроші, а я вже потурбуюсь, щоб нікого в кімнаті не було, коли я його знайду! І ніхто нічого не дізнається. Інакше я постараюсь, щоб при цьому була присутня вся нью-йоркська поліція у повному складі. Ось так. Хочеш – погоджуйся, не хочеш – не треба.

– Боже мій, – застогнав Берні, – скажи йому, нехай везе нас до старого Стейна, на ...

Глава третя. ДИНАМІТ

1

Із Нью-Йоркського потяга Нед Бомонт вийшов зовсім іншим чоловіком – квітучим і життєрадісним. Тільки впалі груди трохи псували враження. Ясноокий і стрункий, він пройшов через залу очікування пружною ходою, помахав рукою знайомій дівчині в справочному бюро і вийшов на вулицю.

В очікуванні носильщика з валізами він купив газету. В таксі по дорозі на Рендал-авеню він відкрив її і побачив на першій же полосі:

"Вбитий другий брат. Френсіс Ф. Уест був убитий неподалік від того місця, де загинув його брат.

Не минуло і двох тижнів, як у домі Уестів на Ачленд-авеню знову розігралась трагедія. Вчора вночі був застрілений Френсіс Ф. Уест, 31 рік. Смерть наздогнала його за квартал від того місця, де він був свідком загибелі свого брата Нормана, збитого машиною, котра належала, як припускають, бутлегерам.

Френсіс Уест, працюючий офіціантом у кафе "Рокауей", повертався додому після півночі, коли його, як стверджують свідки тієї, другої трагедії, догнав чорний лімузин, мчавший по Ачленд-авеню на великій швидкості. Коли він порівнявся з Уестом, пролунали постріли. Уест упав, вбитий вісьмома кулями, і помер раніше, ніж до нього встигли підбігти. Машина з убивцями, не зупиняючись, додала газу і зникла за рогом Баумен-стріт. Суперечливі показання свідків ускладнюють розшуки машини. Сидівших у ній людей ніхто не розгледів.

Єдиний з братів, що лишився живим, Бойд Уест, котрий також був свідком загибелі Нормана, не знає, чому вбили Френсіса. Він заявив, що йому невідомо, чи були в нього вороги. Міс Марі Шеперд, яка мешкає в домі е19 по Бейкер-авеню, котра мала повінчатися з Френсісом на наступному тижні, також не могла назвати нікого, хто бажав би смерті її нареченому.

Тімоті Айвенс, затриманий за підозрою в тому, що він вів машину, котра випадково збила Нормана Уеста, відмовився дати інтерв'ю репортерам, котрі прийшли в його камеру у міській в'язниці, де він утримується до суду.

Нед Бомонт повільно склав газету і засунув її до кишені пальто. Тільки стиснуті губи і палаючі очі виказували його хвилювання. Забившись у самий куток машини, він вертів у руках незапалену сигару.

Вдома він, не роздягаючись, швидко пройшов до телефону і набрав один за другим чотири номери і щоразу запитував: чи немає тут Поля Медвіга і де можна його знайти.

Після четвертого дзвінка він відмовився від своїх домагань. Опустивши трубку, він витяг сигару, запалив, але тут же поклав її на край столу і взявся за телефон. Подзвонивши у міську ратушу, він попросив з'єднати його з окружним прокурором. Чекаючи відповіді, він підтягнув ногою стілець, сів і підніс сигару до рота.

Нарешті, йому відповіли.

– Хелло, – сказав він, – можна попросити містера Фарра ... Нед Бомонт ... Так. Дякую. – Він затягся і повільно випустив дим. – Алло! Фарр?.. Повернувся кілька хвилин тому... Так. Чи можу я зараз з вами побачитися?.. Так. Поль вам говорив про вбивство Уеста?... Ага, ви не знаєте, де він?... Отож, є одна справа, котру я б хотів з вами обговорити... Ну, скажімо, через півгодини... Згода.

Він поклав слухавку, встав і підійшов до столика біля дверей поглянути, чи немає йому листів. На столику лежало кілька журналів і дев'ять листів. Він швидко проглянув конверти не відкриваючи, кинув їх знову на столик, роздягся в спальні і пройшов у ванну, де поголився і прийняв душ.

2

Прокурор Майкл Джозеф Фарр був повнотілий чоловік років сорока. Над його червоним обличчям, яке ніколи не втрачало забіякуватого виразу, стирчала щітка короткого червоного волосся. Він сидів за великим письмовим столом, на полірованій поверхні якого стояли тільки телефон і письмовий прибор із зеленого онікса, прикрашений голою жіночою фігуркою з металу, яка тримала в піднятих руках літачок. По обидва боки від фігурки хвацько стирчали чорні і білі авторучки.

Фарр обома руками потис руку Неда Бомонта і всадовив його в шкіряне крісло. Розкачуючись на стільці, він запитав:

– Добре з'їздили? – Крізь дружелюбний блиск його очей проглядала цікавість.

– Непогано, – відповів Нед. – Я щодо Френсіса Уеста. Тепер, коли його пристукнули, як справа з Тімом Айвенсом? – Фарр здригнувся, але швидко зробив вигляд, що він просто вмощується зручніше.

– На мою думку, це нічого не змінює, – промовив він.