Світло в серпні - Сторінка 51

Хіба не так, люди? Хіба це не правда?" А сам пискляво, як лялька, жебонить. Таке навіть з басовитими людьми трапляється, якщо вони не просто щось доводять, а всупереч тому, що вже наполовину вирішено.

Одначе трохи нібито переконав він їх, хоча й добре знали, що ні в Моттстауні, ані деінде ніхто з цих грошей не скористає, якщо Голлідей надумає їх витрачати. Але слова подіяли. Дивні люди. Не можуть триматися чогось одного певного чи на думці, чи на ділі, якщо їм весь час нового обґрунтування не наводити. Зрештою, навіть якщо й наведеш, то все одно захочуть відступитися від свого. Отож вони не те що дали себе вмовити. Замість розходитися, стали гуртуватися. Шерифи помітили це, знали, що не надовго вдалося переконати юрбу, й кинулися до дверей в'язниці, а тоді швиденько — оком не встигнеш моргнути — повернулися, взявши нігера попід руки, а ззаду ще п'ятеро чи шестеро помічників ідуть. Мабуть, весь час тримали його там, бо вийшли відразу ж. Нігер поміж них, насуплений такий, прикували його до джефферсонівського шерифа, а натовп — в один голос: "А-а-а-а-а".

Проклали вони собі прохід до вулиці, там уже перша з тих джефферсонівських машин мотором чмихає, за кермом шофер сидить, шерифи не гають часу — наддали ходу, а тут знову ця місіс Гайнз нагодилася, пробирається крізь юрбу. Така низенька, що видно тільки, як її перо повагом погойдується. Здається, не може воно прудкіше рухатися, навіть якби люди розступилися та не стояли на дорозі, але й не спинити його нізащо, як того трактора. Пропхалася вона до проходу в натовпі й стала перед шерифами та нігером, так що ті мусили зупинитися, щоб не налетіти на неї. А в неї обличчя — як той шмат замазки, капелюшок збився набакир, перо звисає перед очима, і треба було б його відкинути, щоб краще бачити, та їй не до того. Добру хвилину не давала їм пройти й дивилася на нігера. Жодного слова не сказала, немовби тільки того й хотіла, задля того людям голову морочила, задля того причепурилася й у місто вийшла, щоб раз глянути нігерові у вічі. Тоді відвернулася, протислася в натовп, а коли від'їхали машини з нігером та джефферсонівськими полісменами і люди розглянулися, її вже не було. Потому вони знову на майдан рушили. Прийшли, а там дядечка Дока теж нема. Стоїть лише стілець, на якому жінка його посадила й звеліла чекати. Та не всі прийшли на майдан. Багато хто зостався біля тюрми та й дивиться на неї, ніби звідти вийшов не нігер, а його тінь.

Гадали, що жінка забрала дядечка Дока додому. Було це перед Доларовою крамничкою, і Долар сказав, що бачив, як вона повернулася сюди ще раніш, ніж усі. Запевнив, що дядечко Док ані рухнувся. Як сів, так і сидів на тому стільці, неначе заворожений, аж поки повернулася жінка. Торкнула чоловіка за плече, той звівся, й вони пішли разом. Дядечко Док, каже Долар, виглядав так, що йому тільки вдома й сидіти.

Однак жінка не додому його повела. Невдовзі люди побачили, що дідка взагалі не треба було вести. Неначе вони обоє хотіли зробити одне й те ж. Одне і те ж, але з різних причин, і кожне з двох знало, що в другого інша причина і якщо котресь із двох поставить на своєму, то зашкодить другому. Неначе розуміли це без слів і стежили одне за другим, знаючи, що жінці видніше, як до справи взятися.

Прийшли вони до гаража, де Салмон тримає авто на випозичання. Умовлялася вона. Сказала, що їм треба поїхати до Джефферсона. І не гадала, мабуть, що Салмон заправить більше, ніж чверть долара з особи. Почувши, що все разом коштуватиме три долари, перепитала, ніби вухам своїм не повірила.

— Три долари. Менше не можу, — запевняє Салмон.

Стоять вони там, і дядечко Док не втручається, наче й діла йому до того нема, наче знає, що нíчого собі голову завертати, що жінка довезе їх обох туди.

— Це мені не по кишені, — відказує вона.

— Дешевше вам не вийде, — каже Салмон. — Хіба що потягом поїдете. Там візьмуть за квиток п'ятдесят два центи.

Та вона вже пішла геть, і дядечко Док за нею, як песик.

Було це годині о четвертій. А до шостої їх бачили на лавочці, на подвір'ї суду. Не балакали між собою. Ніби одне не помічало, що друге поруч. Сидять вкупі, вона у святочній одежині. Може, була рада парадуватися весь суботній вечір у місті. Може, для неї це було щось таке, як ото комусь увесь день у Мемфісі провести.

Сиділи вони, поки вибило шосту. Тоді встали. Кажуть, жінка ані словом не обмовилася, просто звелися водночас, як дві пташки спурхують із гілки, що й не добереш, котра котрій знак подала. Дядечко Док ішов трохи позаду. Перейшли майдан і звернули на вулицю, що веде до станції. Люди знали, що ще три години не буде ніяких поїздів, і вже гадали собі, чи справді ці старі мають кудись їхати, аж ті таке встругнули, що все попереднє дрібницею видалося. Пішли до цього маленького кафе, що біля станції, й повечеряли. Та за весь той час, що вони в Моттстауні живуть, їх не те що в кафе — на вулиці не бачили разом. Ось куди вона його повела. Мабуть, боялася, що пропустять потяг, якщо їстимуть у місті. О пів на сьому вже були там, сиділи на стільчиках при шинквасі й їли те, що вона замовила, навіть не порадившись із дядечком Доком. Жінка спитала бармена, коли йде поїзд до Джефферсона.

— О другій вночі, — відповів той. — Нині у Джефферсоні буде рух. Можете взяти авто в місті й добратися туди за сорок п'ять хвилин. Не доведеться чекати на цей потяг аж до другої.

Напевно подумав, що вони не тутешні, бо пояснив їй, як добутися до центру міста. Та вона нічого не сказала. Доїли вечерю, жінка вийняла вузлик із парасольки, розгорнула його й стала видобувати по одній п'яти— та десятицентові монети, щоб розрахуватися. Дядечко Док сидить собі й чекає, безтямний, як сновида. Коли вийшли, бармен подумав, що послухалися поради й ідуть до міста взяти машину, але визирнув і бачить, що подалися через запасні колії до станції. Хотів був гукнути їм, але передумав. "Я гадав, — каже, — що не так її зрозумів. Може, їм був потрібен поїзд о дев'ятій — той, що на південь".

Вони сиділи на лаві у залі чекання, коли подорожні — комівояжери, нероби та інші — стали надходити й купувати квитки на потяг о дев'ятій. Касир розповів таке: повечерявши й повернувшись о пів на восьму, він зауважив, що в залі хтось сидить, але не придивлявся. Нічого особливого, аж поки жінка підійшла до віконця й спитала, коли поїзд до Джефферсона. Касир був тоді заклопотаний, тому тільки зиркнув на неї й, не відриваючись від роботи, сказав, що завтра. І тоді його щось ніби змусило ще раз глянути — а у віконечку те саме кругле обличчя з тим самим пером.

— Дайте мені на нього два квитки, — каже жінка.

— Цей потяг поїде допіру о другій вночі, — відповів касир. Теж не відразу розпізнав, хто вона. — Знаєте, як дійти до міста?

Та вона стоїть, п'яти— й десятицентовий дріб'язок відраховує з ганчір'яного вузлика. Дав він їй два квитки, подивився у віконечко, впізнав дядечка Дока й зрозумів, хто вона. І, каже, люди, яким на дев'яту, зібралися, поїзд прийшов і пішов, а вони й далі сидять. Дядечко Док чи то сонний, чи то очманілий, чи щось таке. Поїзд рушив, але не всі пішли до міста. Залишилися там, у вікно зазирають і час від часу в зал заходять подивитися, як дядечко Док з жінкою сидить на лаві, аж поки касир загасив світло в залі.

І навіть тоді не всі пішли. Заглядали у вікно й роздивлялися, як вони в темноті сидять. Може, перо бачили чи дядечкову сивину. І тут дядечко почав отямлюватися. Не те щоб дивувався, куди він потрапив, чи злостився, що не туди потрапив. Просто тріпнувся й встав, немовби довго їхав з розгону, а тепер треба мотор запустити. Було чути, як вона його втихомирює: "Цс-с. Цс-с", — а він на те щось відказує. Ось так вони й сиділи, поки касир увімкнув світло й сказав, що підходить їхній потяг. Жінка дядечкові все "цс-с" та "цс-с", а він знай вигукує: "Куревство, гидота! Гидота, куревство!Розділ 16

Постукавши й не дочекавшись відповіді, Байрон спускається із ґанку, обходить будиночок і виходить на тісний обгороджений задвірок. Одразу ж помічає крісло під шовковицею. Це полотняний шезлонг, латаний, полинялий, настільки просілий від довгого вжитку, що, навіть порожній, він, здається, безтілесно обнімає одутле, безформне тіло господаря. Наближаючись, Байрон розмірковує, що це бездушне крісло, на якому відбилися занедбання, безділля, жалюгідна відірваність від світу, якимсь чином стало символом, ба навіть сутністю самого Гайтавера. "І я його знову потривожу, — думає він, злегка закопиливши губу. — Знову? Морока, якої я завдав минулого разу, видасться йому дрібницею порівняно з нинішньою. І знову в неділю… Але й неділя захоче йому помститися, раз уже її люди придумали".

Байрон підходить ззаду до крісла й зазирає. Гайтавер спить. На віддутому животі, де біла сорочка (нині вона чиста й свіжа) випинається над поношеними чорними штанами, лежить горі обкладинкою розгорнута книжка. На ній мирно, милостиво, майже по-архиєрейському спочивають складені руки. Давнього крою сорочка, плісирована на грудях, недбало випрасувана й без комірця. Роззявлений рот, в'яла й обм'якла плоть відвисла від круглого отвору, в якому видніють почорнілі нижні зуби, і від досі зграбного носа — тільки його не зачепили злигодні минулих літ. Дивлячись на лице заснулого, Байрон має враження, що той геть увесь утік від свого носа, який і досі наперекір усьому уберіг щось із гордості та мужності понад запустінням поразки, немов забуте знамено над зруйнованою фортецею. І знову світло — відображення неба під листям шовковиці — мерехтить, спалахує у скельцях окулярів, тому гість і не зауважив, що господар розплющує очі. Помітив тільки, що стулилися вуста й ворухнулися складені руки.

— Ага, — озивається священик, — так… Хто це? А, Байрон.

Той понуро дивиться згори. Цього разу на його обличчі не видно співчуття, тільки спокій та рішучість. Він відповідає без ніякого виразу:

— Учора його зловили. Ви, либонь, про це не чули, як і про вбивство тоді не чули.

— Зловили?

— Крістмаса. В Моттстауні. Він прийшов до міста і, як гадаю, стояв на вулиці, поки хтось упізнав його.

— Спіймали. — Гайтавер уже сидить у кріслі. — І ви прийшли сказати мені, що він… що вони…

— Ні. Поки що йому нічого не зробили.