Тварина, обдарована розумом - Сторінка 44

Вітер підтримує мене, через рівні проміжки часу по моєму стегні перекочуються довгі хвилі, що наступають на мене збоку. Я продовжую йти в відкрите море, переді мною пролягає океанська неосяжність, без жодного людського сліду. За мною віддаляється й віддаляється земля, ховається в тумані, пахощі трави, листя й диму поволі розчиняються в солоному повітрі, якось гостріше пахне лаком, яким пофарбована яхта. За мною слід зігнутий вправо. Йду з швидкістю, мабуть, вісім вузлів. Я прокладаю собі шлях, відкидаючи з обох боків форштевня піну. На великому синьому вітрилі жодної складки. Воно все надуте вітром, червоний генуезький кліпер випнувся, наче аеростат, зігнувши щоглу, ванти праного борту натягнуті й деренчать, мов струни скрипки, під сильним натиском чотирибального морського вітру, який щоразу дужчає, але не загрожує такою небезпекою, щоб я став згортати вітрила й занепокоєно шукати сховища. Небо безхмарне, сонце ще високо, блакить моря заспокоює нерви. Яскраво-блакитна барва моря не віщує небезпеки. Вітер і хвилі стримують себе, ніби хочуть показати, що в них ще є сили, мов той тигр, котрий спокійно муркотить, а в самого гнівно напружуються могутні м'язи, як хвилі, що здіймаються над морем, але не шаленіють. Я заціплюю пальцями стерно задля насолоди попестити гладеньке червоне дерево, хоча немає потреби керувати яхтою: "Карібі" йде рівно, не перехиляється, не віддається на поталу вітрові й хвилям, ковзаючи в тиші або, вірніше, серед ледь чутних, заколисуючих шумів, з яких створена тиша. Ніс яхти розтинає воду, наче шовкову тканину, хвилі плещуть у борт корпусу, вітер свище в натягнутих вантах, риплять на шківах надувні човни, стогне весь корпус яхти, провалюючись між хвилі, й лячно здригається, коли злітає на гребінь хвилі, напівптах, напівриба, одне крило червоне, друге синє, а тіло – привабливе, гладеньке, лаковане і ковзає морем.

Власне, не можна сказати, що "Карібі" ковзає. Фа справді ковзав, не залишаючи сліду, не роблячи різких рухів. Приємно було спостерігати, як він спритно пересувався майже під поверхнею води, що зоставалася спокійною. Коли він завертав у інший бік, його добре й лукаве око дивилося на мене, мовби кажучи: "На, не йди нікуди! На, побудь ще трохи тут. Ти завжди кудись ідеш". Вісім років минуло відтоді, як він смоктав соску, боязливо горнучись до нас. Коли він почував себе самотнім, починав свистіти й скреготати зубами. Нічні вартування біля нього нас просто виснажили. Саме тоді я вигадав ці два плоти, до яких він звик і які певною мірою замінили йому нас бодай уночі. Замислитись тільки, яке місце посів він у нашому житті протягом цих років. Наша єдина турбота, єдина тривога, єдина праця! Ми так багато доклали зусиль, щоб навчити його вимовляти п'ять слів. А потім з появою Бі він фантастично швидко навчився розмовляти. Відтак пройшов циклон "Ханна". О, знову хотілося жити й жити. Кожна мить протягом останніх шести років була по вінця сповнена праці й щастя, це був шматочок життя, який я вперше прожив так, коли не доводилося одній частці мого єства приносити в жертву іншій, коли я не почував себе самотнім, і покаліченим, без цих безглуздих стосунків, якими була нікчемна й сумна інтрижка з Фергюсон. Арлетта і я, дельфіни, колектив лабораторії, Майкл – яке багате і творче життя! Ех, ще б раз, ще б раз так пожити! І знову заціпеніння, численні запитання, нескінченне гарцювання на місці – цьому, здається, немає краю. Ті ж самі дошкульні думки знову лізуть у голову, переплітаються між собою, наче в гарячці, знову та ж сама гарячкова ітерація: Лізбета, Адаме, Боб. Особливо Боб, що якось незрозуміло протягом двох років дряпався міліметр за міліметром до визначної мети, їв, пив з нами, вдавав приятеля з себе, усміхався, ретельно працював. Я знаю, "можна усміхатися, усміхатися, усміхатися, й бути негідником"[56]. Та це невірогідна відсутність будь-якого приводу, він навіть не ненавидів нас, він діяв не з бажанням помститися, як Лізбета, або підкоряючись наказові, як Адамс. Він творив зло в чистому вигляді, безпідставне, незрозуміле навіть; йому самому. Пригадую, як він здивувався, коли почув якось від мене, що я люблю Фа.

– Ви любите Фа?

– Авжеж. Це вас дивує?

– Однак, – промовив він, – Фа – це тільки піддослідна тварина, як морська свинка, пацюк, собака.

Ми всі, навіть Меггі, подивилися на нього здивовано, в жахом. "Та що ви кажете, Бобе, адже стільки років…" Він схаменувся, засміявся, обернув свої слова на жарт. Однак тут і виказала його бездушність, повна нелюдяність, невиліковна черствість. Я мав бути пильнішим і мусив би остерігати його. Але відтоді, як він найнявся в шпигуни до Сі, з ним уже нічого не можна було зробити. Навіть зараз не можу уявити собі, що Бі й Фа вже ніколи…

Пригадую, коли я розлучився з Маріанною, щоночі прокидався стурбований і спітнілий. Думка про те, що я не живу більше із синами, встромлялася мов кинджал у моє серце. А біль, від якого, здавалося, не було ліків, паралізував мене. Тоді я двічі-тричі на тиждень бачився я ними".

Раптом щось перервало потік його думок. Севілла зиркнув на годинника: дві години вже "Карібі" йшла у відкрите море. Час повертатися назад, він хотів додому вже, поки ще не споночіло, бо в темряві можна ще й заблудитися, на морі не було жодного бакена. Севілла вивільнив шкот великого вітрила, й "Карібі" відразу набрала швидкості, гик вирвало направо, професор відв'язав шкот фока Гі прикріпив його до кнехта правого борту.

– Я могла б тобі допомогти упоратися з фоком, – гукнула Арлетта з носа яхти.

Севілла заперечливо махнув рукою. Відтак попустив шкот великого вітрила й також закріпив його.

– Я спеклася, – мовила Арлетта вдавано весело, стрибнувши до кокпита. – Зараз одягнуся.

Вона зайшла до каюти, а за хвилину з'явилася в смугастому купальнику. Примостилася біля Севілли й тихо сказала:

– Я ледве примусила себе читати. Мене пойняла жахлива нудьга. Коли б ще й я втратила тебе, то вже не знаю, що могло б бути гірше. Пам'ятаєш, які ми були щасливі, коли купили будинок. А тепер усе зіпсовано, знівечено. Я ніяк не можу повірити цьому. Мені Здається, що час біжить у зворотний бік, наче той кінофільм, котрого прокручують навпаки, що знову в нас буде лабораторія, Бі, і Фа, й ми вивчатимемо свисти. У мене таке враження, ніби я втратила своїх дітей, мету свого життя. Весь час мені хочеться плакати.

Севілла поклав правицю на її потилицю й притиснув її голову собі до грудей.

– Так, – озвався він, – були Бі й Фа, була робота. Який жах після восьми років дослідів залишитися з порожніми руками, без діла, хіба лише милуватися колишнім. Двоє бідолах безробітних на купі грошей, – прикро усміхнувся він.

"Карібі" прямувала під вітрилами до будинку, який вони так полюбили. Чотири години, що вони провели в морі, були для них лише забуттям. Вони поверталися до свого спустошеного життя, без дельфінів, без лабораторії, без мети.

– Слухай, – мовив Севілла, – ми так збожеволіємо. Так жити далі не можна. Ми поїдемо кудись. Я вважаю, що тобі приємно буде познайомитися з Іспанією. Завтра я зателефоную до агентства, й ми зможемо вилетіти наприкінці тижня.

* * *

"Державний департамент, Вашингтон, Д.С.

Професорові Г.С.Севіллі, Хуатвей, Айленд, Флорида-Кіс, Флорида.

Ми змушені поінформувати Вас, що за ухваленням державного департаменту від дня 24 серпня 1972 року Ваш паспорт і паспорт місіс Севілли анульовані".

* * *

Розмова відвідувача Г.С.С. з в'язнем С.Б 476, в'язниця "Сінг-Сінг", 22 грудня 1972 року, справа Р.А.74612. Таємно.

Відвідувач. Зрозуміла річ, я відвідав би вас раніше, якби мені дозволили.

В'язень. Мушу сказати вам, що я здивований цією зустріччю в таких умовах тиші й комфорту. Це щось зовсім незвичайне.

Відвідувач. Гадаю, що нашу розмову хочуть записати.

В'язень. Бачу, що ваші дедуктивні властивості непошкоджені.

Відвідувач. Це не дедукція, а звичка. На мій погляд, ви непогано виглядаєте.

В'язень. Не можна ремствувати, що ми живемо в поганих умовах.

Відвідувач. Як настрій?

В'язень. Найгірше вже минулося.

Відвідувач. У вас були труднощі?

В'язень. Так, у перші дні було їх багато, не мирився з іншими в'язнями. Вони не поділяють моїх поглядів. Ви не уявляєте, до якої міри консервативні кримінальні злочинці.

Відвідувач. Які саме труднощі?

В'язень. Вони витлумачили мою відмову служити у В'єтнамі як боягузтво. Для них я – "Нервовий Неллі"[57]. Я мусив битися.

Відвідувач. Ну і що?

В'язень. Кожен відсидів по тижневі у карцері. Я сказав, що то я перший затіяв. Мій супротивник сказав те ж саме. Тут, як ви знаєте, висока уява про чесність.

Відвідувач. Гадаю, що після цього до вас почали ставитися краще.

В'язень. Набагато. Мене вважали вже не боягузом, а просто психопатом. А до психопатів тут ставляться непогано.

Відвідувач. Поговоримо про ваші листи. Я одержав двадцять сім листів.

В'язень. Я написав, стільки ж. Отже, жоден не пропав.

Відвідувач. І в жодному цензура нічого не викреслювала.

В'язень. У ваших також.

Відвідувач. Тим краще. Ми живемо у вільній країні.

В'язень. Тепер я маю змогу вітати себе з цим щодня. Чи зуміли ви дізнатися, чому анулювали ваш паспорт?

Відвідувач. Так. Хоча мої стосунки з "політично підозрілими особами" критикувалися, я не "являю собою державної небезпеки", бо завжди був "чесним у ставленні до своєї країни". Однак, коли б я поїхав кудись за кордон, мені не можуть гарантувати "відповідну охорону".

В'язень. Браво! Вони діють у ваших інтересах. Чи довели ви до відома громадськості про цю відмову видати виїзну візу?

Відвідувач. Ні. Голдстейн не радить мені.

В'язень. Може, він помиляється?

Відвідувач. Не знаю. Голдстейн був неймовірний. Він шаленів, наче лев. Ніхто й ніщо не примушувало його турбуватися про мене. Голдстейн вважає, що публічне оголошення про анулювання – це та зброя, котру ми маємо тримати в резерві.

В'язень. Голдстейн не радив вам пірвати стосунки з політично підозрілими особами?

Відвідувач. Зовсім ні.

В'язень. Я вдячний йому за це. Однак я мушу сказати…

Відвідувач. Не кажіть нічого. Ви наговорите дурниць.

В'язень. Добре, я мовчу. З вашого дозволу скажу, що ви також добре виглядаєте.

Відвідувач. У нас був час вельми тяжкий, коли відібрали в нас Бі й Фа.