Венера в хутрі - Сторінка 21

— І ніхто не завадить мені знову глумитися над Вашими найсвятішими почуттями і безкарно забавлятися Вами... — вела вона далі з сатанинською зверхністю, цитуючи мого ж листа. — Якою я Вам видаюся, лише жорстокою та безсердечною, чи може, стаю вже ницою? То якою? Ще кохаєте мене, чи вже ненавидите й зневажаєте? Ось Вам батіг! — вона простягнула батога грекові, той стрімко підійшов до мене.

— Не смійте! — крикнув я, тремтячи від обурення. — Від Вас я не потерплю...

— Це Вам лише так здається, бо я зодягнений в хутро, — відказав грек з легковажною усмішкою на устах і взяв з ложа свого соболиного короткого камзола.

— Ви неперевершений! — вигукнула Ванда, поцілувала його й допомогла одягнути хутро.

— Його й справді можна відшмагати? — запитав грек.

— Робіть з ним усе, що заманеться, — відповіла Ванда.

— Безчесна бестіє! — гнівно скрикнув я.

Грек уп'явся в мене своїм холодним поглядом тигра і, граючи м'язами, хльоснув у повітрі батогом. Я ж, прив'язаний, наче Мар-сій, змушений був спостерігати, як Аполлон готується здерти з мене шкіру.

Мій погляд безпомічно блукав кімнатою і врешті прикипів до стелі, де філістери осліплювали Самсона, що лежав біля ніг

Даліли. Картина видалася мені тієї миті символічною, одвічним уособленням пристрасті, жаги, кохання чоловіка до жінки.

"Кожен з нас, зрештою, є Самсоном, — подумав я. — І кожного з нас врешті-решт зраджує жінка, яку ми кохаємо, і неважливо, у що вона вбрана, — сукняну.робу чи соболине хутро".

— Що ж, дивіться, як я його приборкуватиму! — вигукнув грек, він вишкірив зуби, і його обличчя враз набуло отого кровожерного виразу, який налякав мене, коли я вперше його побачив.

Грек заходився мене шмагати — так жахливо, так немилосердно, що я судомно корчився від кожного удару, тремтів усім тілом від болю, й сльози котилися мені по щоках, а Ванда лежала на канапі, опершись на лікоть, у своєму хутряному манті й з моторошною цікавістю спостерігала за екзекуцією, хапаючись від сміху за живіт.

Годі й описати відчуття, коли з тебе на очах коханої жінки знущається щасливий суперник. Я знемагав від сорому й розпуки.

Та найганебнішим було те, що у своєму нужденному становищі — під батогом Аполлона і під супровід жорстокого сміху своєї Венери — я спершу відчув якусь фантастичну, надчуттєву насолоду. Однак Аполлон, удар за ударом, швидко вибив з мене усю поетичність відчуттів, аж доки я, стиснувши зуби від безсилого гніву, прокляв і свою хтиву фантазію, і жінку, і саме кохання.

З жахливою ясністю я нараз усвідомив, куди ще від часів Олоферна та Агамемнона заводила чоловіка сліпа пристрасть і жага, — у пастку, у тенета зрадливої жінки; Доводила до біди, рабства та смерті.

Я наче прокинувся від сну.

Я вже стікав кров'ю, я корчився, немов черв, розтоптаний ногою, а він безжалісно шмагав мене далі, і вона сміялася далі без жалю, водночас замикаючи спаковані валізи й одягаючи дорожнє хутряне манто. Вона ще сміялася, коли з ним попід руку йшла униз сходами і коли сідала до брички.

Потім на хвилю усе стихло.

Я прислухався, затамувавши подих.

Ось хряснули дверцята, рушили коні, ще трохи було чутно стукіт коліс на бруківці... Ось і все.

* * *

Якусь мить я думав про помсту, думав убити його, але ж я пов'язаний отою ницою угодою, то ж мені не зоставалося нічого іншого, як, зціпивши зуби, дотримати слова.

Першим почуванням після жахливої катастрофи мого життя, було прагнення труднощів, небезпек та поневірянь. Я мав намір стати вояком і податися до Азії або до Алжиру, однак мій батько, старий та хворий, потребував мене.

Отож я покірно повернувся на батьківщину і два роки турбувався про нього, допомагав у господарстві, навчався того, чого досі не знав, — я наче ковтнув свіжої води, працював і сповняв свої обов'язки. Потім батько помер, а я став дідичем, і нічого в житті не змінилося. Я сам надягнув на себе іспанські чоботи, жив мудро й розважливо, так ніби мій старий і далі стояв у мене за спиною, дивлячись з-поза плеча своїми великими мудрими очима.

Одного разу мені прийшов пакунок з супровідним листом. Я упізнав почерк Ванди.

Хвилюючись, я відкрив його і прочитав.

"Мій пане!

Тепер, коли від тієї ночі у Флоренції спливло понад три роки, я можу Вам знову зізнатися, як Вас кохала, але Ви самі задушили моє почуття своєю фанатичною відданістю, своєю шаленою пристрастю. Від тієї миті, як Ви стали моїм рабом, я відчула, що Ви вже ніколи більше не зможете стати моїм мужем, але мені захотілося зреалізувати Ваш ідеал і, можливо, зцілити Вас — я ж сама вишукано розважалася...

Я знайшла мужнього чоловіка, такого, якого потребувала, і була з ним настільки щасливою, наскільки можна бути щасливим на цій потішній глиняній кулі.

Однак моє щастя, як і кожне людське щастя, було недовговічним. Десь рік тому він загинув на дуелі, і відтоді я мешкаю в Парижі, ведучи життя Аспазії.

А Ви? Напевно, у Вашому житті не бракує сонця, якщо Ваші фантазії таки втратили свою владу над Вами, поступившись місцем тим Вашим рисам, які так приваблювали мене на початку нашого знайомства, — ясність думки, добре серце та насамперед порядність.

Сподіваюся, Ви одужали під моїм батогом. Лікування було жорстоким, однак радикальним. На згадку про ті часи і про жінку, яку Ви пристрасно кохали, посилаю Вам полотно бідолашного нім-ця-художника.

Венера в хутрі"

Я мимоволі усміхнувся. Поринувши в задуму, я раптом яскраво уявив собі красуню в оксамитовій кацабайці, оздобленій горностаєвим хутром, і з батогом у руках. Я усміхнувся, згадавши жінку, яку колись так безтямно кохав, хутряну кацабайку, яка так мене збуджувала, батога... І нарешті посміявся зі своїх страждань, кажучи собі: "Лікування було жорстоким, однак радикальним. Головне — я одужав!"

* * *

— То в чому ж мораль цієї історії? — запитав я у Северина, кладучи рукопис на стіл.

— У тому, що я був ослом! — вигукнув він, не обертаючись; йому, здається, було соромно. — Якби ж то я хоч раз відшмагав її батогом!...

— Курйозний засіб, — мовив я. — Твоїм селянкам це ще би могло...

— О, вони звичні до цього, — жваво урвав мене Северин. — А ось уяви собі, як би подіяв батіг на наших витончених, нервових, істеричних дам...

— Та все ж, у чому мораль?

— А в тому, що жінка, за своєю природою чи вихована сучасним чоловіком, є його ворогом і може бути лише рабинею або повелителькою, але ніколи — товаришкою і супутницею в житті. Товаришкою чоловіка жінка може стати лише тоді, коли цілком буде зрівняна з ним у правах, в освіті та праці.

Поки що нам залишається лише один вибір: молот або ж ковадло. А я був ослом, бо дозволив жінці зробити з себе раба... Розумієш?

Звідси й мораль історії: хто дозволяє себе шмагати, той заслуговує батога.

Мені, як сам бачиш, батіг пішов на користь. Рожевий туман перечулення розвіявся, і тепер ніхто й ніколи не змусить мене вважати священних мавп Бенареса* чи півня Платона** образом Божим.