Windows on the World - Сторінка 20

Стрибаєш не заради того, щоб лишитися людиною, а тому що вогонь перетворив тебе на тварину. Прірва не є розумним вибором. Просто згори тільки вона виглядає привабливо: туди тягне, бо там не зривають з тебе шкіру розпеченими кігтями, не виривають очі палаючими недогарками. Прірва легка. Прірва — це вихід. Прірва гостинна. Прірва простягає тобі руки.

OK, Картью, якщо вже ти розмовляєш у такому тоні, я негайно вилітаю до Нью-Йорка. Ні, вежа "Монпарнас" не є третьою вежею Всесвітнього торговельного центру. Позаяк моє життя теж перетворюється на фільм-катастрофу: моє кохання покинуло мене сьогодні о 9.18. Флобер казав: "Я мандрую, щоб перевірити, чи правдиві мої сни". Я ж маю перевірити, чи правдивий мій кошмар. Для зведення рахунків з життям я обрав "конкорд". Пам'ятаю, що цей надзвуковий літак, розроблений у 60-х за часів де Голля, а введений в експлуатацію в 1976 році за часів Жіскара д'Естена, мав прикру тенденцію падати на готелі у передмісті Парижа. Тому я і замовив квиток на нього, адже полюбляю ризик. Я — авантюрист, любитель екстремального спорту. Вартість квитка? 6000 евро в один бік, ціна спідниці від Channel, — не дуже дорого за подорож назад у часі. Рейс "Париж — Нью-Йорк" на "конкорді" — це машина часу, вигадана Гербертом Веллсом: літак вирушає о десятій ранку, а прибуває о восьмій ранку, тобто ще до того, як мене кине Амелі. За три години я буду в Нью-Йорку, дві години тому.

Справжня подорож у часі починається із лаунджу сімдесятих. Це я тільки уявляю, ніби пишу про Одинадцяте вересня, насправді ж я пишу про сімдесяті роки: десятиліття, коли з'явилися і ВТЦ, і вежа "Монпарнас", і "конкорд", що їх з'єднав. Стюардеси в бежевих костюмах із пухкими колагеновими губками, засмаглі під ультрафіолетом стюарди, білі крісла, стіни із м'яким покриттям, як у божевільні, бізнесмени, що поприлипали до мобільних, бізнесвумени, що оголили свої кишенькові комп'ютери Palm Pilot усе застаріле, як із "Космічної Одіссеї-2001". 2001 рік, тобто два роки тому: кубриківські фантазії 70-х так і не здійснилися. Ніхто не мандрує на Місяць під музику Штрауса, натомість "боїнги" прибудівляються під спів муедзинів.

Крізь вікно аеропорту Руассі зустрічаюсь ніс до носу з надзвуковим лайнером. Його дзьоб ще гостріший за мій. Блакитні емблеми "Конкорд" нагадують, що ця махина — один з об'єктів нашої національної гордості, вимираючий вид. Днями один "конкорд" загубив у польоті кермо керування. Заходжу до мініатюрного салону: отакої, VIP-клієнти змушені нахиляти голови. Після катастрофи в Гонессі почали множитися технічні неполадки: відмова двигуна, знос кабіни; 70-ті поступово випускають дух, а я ризикую так і залишитися назавжди у них, у роках свого позабутого дитинства. Утім, літак майже пустий. Дійсно, треба бути справжнім камікадзе, як от я, щоб піднятися на борт цього птаха із трикутним крилом. Таким зухвалим я став після п'ятої чарки "Абсолюту". Падаю у крісло номер 2D. Дощить. Налиганий до бісиків, сидячи в "конкорді", що от-от злетить, я почуваюся справжнім ґонзо1.

Стюардеса: — Пане, до кав'яру пропонуємо вам шампанське Krug...

Я: — Еггежж, це чудово пасує.

Для мене буде великим розчаруванням померти так по-дурному, якщо цей літак уріжеться в дешевий готель "Формула-1" у північно

1 вопго (англ.) дослівно: "божевільний, дивний, абсурдний, придуркуватий". Образ "ґонзо-журналіста" уславив культовий американський письменник Гантер С Томпсон у романі "Страх та огида у Лас-Веґасі". Герой цього твору вирушає до Лас-Веґаса на ралі "Мінт 400", аби написати репортаж з місця події; дорогою він під зав'язку накачується всіма можливими видами наркотиків. Репортаж під наркотичним кайфом у цьому романі став символом нової, альтернативної журналістики — "ґонзо-журналістики", засновником якої вважається Томпсон...

му передмісті Парижа, але принаймні я по максимуму скористаюся усіма привілеями цього польоту. До того ж це іранський осетер: ісламістська ікра!

Треба бути повним ідіотом, аби забашляти 6 штук євро за те, щоб зекономити три години польоту. Чи люди, що вигадали цю машину, були п'яні, чи вони дійсно вірили, що цей незначний виграш часу вартий тих додаткових витрат кількох тонн керосину? Хто були ті інженери 60-х? їх сподівання здаються такими застарілими... типово в дусі XX століття... Білий, швидкий, спокійний світ у пластиковій обгортці, в якому трикутні літаки з презирством ставляться до часових поясів... Зараз уже ніхто в це не вірить... мій лисий сусід позіхає, читаючи Express... Усе з тих часів, з тієї останньої оптимістичної епохи... автовідповідачі... синдром jet-lag1... політичні журнали... Це було так "солідно" — скаржитись на зміну часового поясу, сьогодні ж ніхто про це й слова не скаже, це уже "відстій"... Я уже "готовий" — набрався, як жаба мулу; аж ось "конкорд" з огидним гуркотом та підозрілими вібраціями злітає... Був би я жінкою, то уже б три рази кінчив від здригань підлокітника — тільки підстав піхву... Мене розвезло по кріслу, наче млинець на сковорідці... Рекламний буклет хизується: "номінальна тяга кожного реактивного двигуна 17 260 кг"... Цікаво, чи не виблюю я весь кав'яр... "Тяга в перерахунку на вагу літака в 1,66 раза більша, ніж у "Боїнга-747"... Якийсь наркоманський лексикон: оце-то тяга почалася... Даруйте, пані стюардесо, але, здається, зараз я почну метати ікру по всій вашій герметичній кабіні... "Такої потужності тяги змогли досягти на базі класичного реактивного двигуна, до якого пристосували систему форсажу: вона має розігрівати випускні гази двигуна, що збільшує їхню вихідну швидкість. Ця система збільшує тягу на 17%"... Я все виблював у паперовий пакет... Я полегшено зітхаю, коли ми долаємо звуковий поріг над Атлантичним океаном... Переді мною рідкокристалічний лічильник показує, що

1 Почуття втоми і безсоння після зміни часової зони (англ.).

ми летимо зі швидкістю Mach 2... Я, певно, був блідий як мрець, коли ми розсікали стратосферу на швидкості 2200 км/год... Не виходить у мене бути тим рішучим і завзятим клієнтом, жертвою овербукінґа, про якого мріяли вусаті (у ті часи — точно вусаті) винахідники "конкорда"... Мабуть в усьому винний алкоголь, але мене зворушує їхня квапливість... оскільки американці весело стрибали на Місяці, треба було знайти щось інше... Французи наївні, мов малі діти.... То були дорослі, серйозні вчені, спеціалісти з аеронавтики, але при цьому — хлопчаки, милі дітлахи, що бавилися із новою іграшкою.

На верхівці штучної скелі тримаються за руки двоє закоханих.

— Завжди ненавиділа вівторки. Ще тільки початок тижня, а вже ще більша жопа, ніж у понеділок, — каже білявка у Ralph Lomen.

— Блядь, кепсько, що звідси ніяк не вилізти, — каже брюнет у Kenneth Cole. — У тебе часом немає двох пігулок "едвілу"?

— Та ні, я прийняла останні, коли вдихнула дим від палаючого паласу, — каже білявка у Ralph Lomen. — У мене страшенно дерло в горлі.

Кондиціонери вивергнули хмару в залу для засідань. Спочатку дим підіймався з паласу тонкими завитками, потім — трьома густими стовпами уздовж стін, наче туман над болотом чи блукаючі вогники, намальовані рукою італійського декоратора.

— Як подумаю, що ти ніколи і не побачиш мій домашній кінотеатр: плазмова панель розміром із Верхнє озеро, — каже брюнет у Kenneth Cole.

— Too bad... Але не квапся здаватися, зараз нас врятують пожежні. Це питання кількох хвилин, — каже білявка у Ralph Lomen.

— Святий Джордже Сорос, помоліться за нас! — каже брюнет у Kenneth Cole.

— О, Теде Тернер, прийди і врятуй нас! — каже білявка у Ralph Lomen.

Вони розсміялися, але їхній сміх переходить у дикий кашель. Чи, може, то із самого початку був кашель.

— Знаєш, яка різниця між Microsoft та "Парком Юрського періоду"? — питає брюнет у Kenneth Cole.

— Ні, але здогадуюсь, що знову щось дуже розумне, — каже білявка у Ralph Lomen.

— Перше — це парк динозаврів, які б'ються між собою. А друге — це фільм.

Цього разу вона дійсно сміється. Брюнет у Kenneth Cole так нестримно зареготав, що ніяк не може зупинитися. Власний дотепний жарт душив його, він аж посинів. Блондинка теж аж покотом лягала зі сміху; вони тонули в жарті брюнета, захлиналися, давилися від нервового реготу. Краще вже вмерти зо сміху, ніж від ядухи. Але їм вдається опанувати себе. Білявка скидає піджак. Смугаста блузка напіврозстібнута. Між грудьми висить тонкий золотий ланцюжок із маленьким сердечком. З того боку вікон — Америка у вогні.

— Ти додзвонилася до матері? — питає брюнет у Kenneth Cole.

— Ні, — відповідає білявка у Ralph Lomen. — Так навіть краще. Навіщо даремно її турбувати? Або ми виходимо звідси, і я дзвоню їй, або ми не виходимо, і я не дзвоню. Що, на твою думку, я маю сказати їй зараз?

— Прощавай, мамо, я люблю тебе. Поцілуй від мене сім'ю, — каже брюнет у Kenneth Cole.

— Дурник, — каже білявка у Ralph Lomen.

Але то був не дурник. Він сидів на столі. Також скинув піджак. Дихати важко. Він кохав цю жінку. Він не хотів її втратити. Він не хотів, щоб вона страждала. Він згадував про їхню зустріч в офісі, їхні кав'ярні, кожний їхній келих пива, номери в готелях. Про її ніжну шкіру, що пахла кремом. Його серце билося не тільки через страх; воно було ще здатне відчувати. І він відчував, що все це в минулому і його вже не повернути. Поступово він усвідомлював, що історія їхнього кохання добігає кінця, вона скінчиться саме тут, у цій кімнаті з бежевими стінами. Вона була надзвичайно чарівною білявкою, він уявляв її в дитинстві — із рожевими щічками, із розпущеним волоссям, що його розвіває вітер, білявою дівчинкою, що росла на селянському хлібі, що у квітчастій сукні бігала луками, полями із житом або пшеницею, з летючим змієм або якоюсь іншою забавкою в руках.

Для своєї мандрівки я обрав найризикованіший щодо аварій літак та найнебезпечніший щодо тероризму напрямок: усе мало скінчитися швидко.

Якою б не була швидкість літака, мандрівка до Нью-Йорк-Сіті вже ніколи не буде такою привабливою, як колись. Раніше: відчуття легкості, дитячого захоплення, суміш ваблення та заздрості, удавана втома, щоб приховати зворушливе збудження, наївне піднесення, дух підприємництва та старе добре уявлення про "електричну енергію Великого Яблука", що його підсилює пісня "Нью-Йорк, Нью-Йорк" ("Гт gonna be a part of it", "If I can make it there / I'll make it anywhere))1) — Тепер: відчуття, ніби потрапив у фільм категорії В, пара-ноїдальний страх, солодкувато-нуднувате співчуття, скептичний вигляд, щоб приховати сміхотливу боязкість, пильне спостереження за сусідом, особливо якщо він має смаглявий колір обличчя, надмірна увага до найдрібніших деталей, передчуття кінця світу, недоречна гордість через те, що лишився живим після приземлення літака.

Усі нужники "конкорду" були забиті моїм блювотинням, але ми про це мовчатимемо, бо це ж цнотливий твір.