Windows on the World - Сторінка 22

Я знову доручаю Лурдес нагляд за Девідом та Джеррі. Ентоні бореться, аби зробити вдих чи видих. Я тремчу як на ножі, Джеффрі краще вдається зберігати спокій. Він підставляє його голову під кран. Ентоні блює чимось чорним. Я беру в автоматі паперові серветки, щоб витерти його. Коли я повертаюсь, Джеффрі притискає голову Ентоні до своїх грудей. Той не рухається.

— Він... помер?

— Не знаю, чорт забирай, я не лікар, він не дихає, мабуть, просто знепритомнів.

Він починає трясти Ентоні, бити його по щоках. Він гидує робити штучне дихання рот-в-рот (через блювоту), тож це доводиться ро

1 Благослови її Господь (англ.).

бити мені. Марно. Тиша. Кажу Джеффрі, що треба залишити Ентоні тут, що, мабуть, пізніше він отямиться, а мені треба повернутися до дітей. Він хитає головою.

— Хіба ти не розумієш, що цей тип був нашою єдиною надією вийти звідси. Усьому кінець. Ми дали йому сконати, і невдовзі самі підемо за ним.

Я відкрив двері туалету. І подумав: треба ж таке, тришаровий туалетний папір підібраний у тон до стін із рожевого мармуру. Я іще встигаю помітити це. Мій мозок продовжує завантажувати купу зайвих дрібниць, тоді як мене насправді хвилює зовсім інше.

— Мені треба повертатись.

Більше я Джеффрі не бачив. Останній образ, що зберегла моя пам'ять: він сидить на підлозі з сірого кахлю і гладить по голові охоронця Ентоні. Рожеві двері зачиняються. Я кидаюся до дітей. Я натрапляю на людей, які, як і я, тиняються туди-сюди в пошуках безпечного місця, пожежного виходу, зони smoke free, виходу з лабіринту. Але цього ранку в Першій вежі немає "No smoking zone". Це ж не Лос-Анджелес!

Хотів би я жартувати, плюнути на все й кинути життя напризволяще; але я не міг. Я не мав на це права. Я був зобов'язаний врятувати хлопців; насправді ж, це вони рятували мене, бо не давали скласти руки. Мої туфлі клеїлися до підлоги, наче я наступив на жуйку: думаю, вони просто почали плавитися.

Для мене Нью-Йорк — постійне УААА-УААА сирен, що різко відрізняється від французького П-І-Б-І-І-П. Ця мигаюча дрібниця — ще одна штука, що примушує звернути на себе увагу, примушує боятися. Нью-Йорк — місто, в якому говорять вісімдесятьма мовами. Жертвами трагедії стали представники 62 національностей.

Перше, що я роблю після прибуття, — прошу таксиста відвезти мене до Ground Zero.

— You mean the World Trade Center Site?

Мешканці Нью-Йорка не люблять називати це місце "Ground Zero". Шофер їде до нижньої частини міста, до морського узбережжя, і висаджує мене перед штахетом. О 9.24 Нью-Йорк стає величезним штахетом, на якому вивішені фотографії загиблих, свічки та зів'ялі букети. На чорній дошці вигравірувані імена усіх "героїв" (жертв). Точніше було б сказати "мучеників". До того ж на меморіалі зведений хрест. Утім, не всі загиблі були християнами... На снігу розкидані квіти. Дуже холодно: п'ятнадцять градусів нижче нуля. "Менше, ніж нуль": привіт Брету Істону Еллісу1. Less than Ground Zero. Входжу до першої вежі Всесвітнього фінансового центру — єдиної неушкодженої будівлі на цьому розі. Ніякої пере-

1 Брет Істон Елліс — американський письменник, якого критики називають "голосом нової генерації". У 1985 році, коли Еллісу був лише 21 рік, вийшов його перший роман "Менше, ніж нуль" ("Less than Zero"), що одразу приніс авторові славу.

6 Ф. Беґбеде

161

вірки, ніякого обшуку, я міг би бути весь обвішаний динамітом. У Зимовому саду, під скляним куполом, що навіяний лондонським Кришталевим палацом, наближаюся до прозорої стіни, з іншого боку якої глибочіє діра. Ground Zero — це кратер, у якому копирсаються бульдозери. Тисячі робочих уже почали реконструкцію. На першому поверсі виставлені різноманітні архітектурні проекти. Переміг проект компанії "Studio Daniel Libeskind": найвища у світі вежа, чотири кристали у формі підкови, що оточуватимуть басейн, наче розбитий на друзки кварц. Ніхто не захоче підірвати таку будівлю, адже вона вже виглядатиме підірваною. Шкода, мені дуже подобався проект Всесвітнього культурного центру групи "Think". Інший фасад Всесвітнього фінансового центру виходить до моря, вітру, морської піни та кав'ярні Starbucks.

Я звертаю увагу на те, що тут скрізь непрозорі смітники. Мабуть, французька поліція ще не проінформувала місцеву владу про modus operandi1 ісламістських терористів у Парижі: про набиті цвяхами газові балони у смітниках і таке інше... У Франції ми уже хтозна відколи живемо із постійним страхом, від якого ниє під серцем. А тут менти повсюди, вони носять чорні окуляри та портативні рації, але все ще занадто довіряють людям. За тридцять метрів від Ground Zero стрип-клуб Pussycat Lounge (Гринвіч-стрит, 96) та оголені створіння в ньому засвідчують, що життя триває. Після горілки з тоніком проходжу повз Федеральний резерв Сполучених Штатів, де на глибині 24 метрів під землею зберігається 10 108 475 кілограмів золота. Потім входжу до каплиці Святого Павла, яка на диво уціліла: вона була збудована у 1764 році. Усередині влаштована виставка на честь рятівників: на вітринах рядком розкладені фотографії загиблих та знайдені серед руїн предмети, тюбики зубної пасти, дитячі підгузки, бинти, цукерки, хрестики, аркуші паперу та сотні, тисячі дитячих малюнків. Я підніс руку до рота. Я вже перестав жаліти себе. Посеред цього милого болю цинік здригався від ридань.

1 Спосіб дії (лат.).

Іще пізніше і трохи вище, в іншому стрип-барі, Carousel Cafe, одна танцівниця у стрінгах розповіла мені, що ще два тижні після Одинадцятого вересня Армія порятунку двічі на день приходила до них за льодом, щоб роздавати прохолодні напої родичам жертв трагедії та рятівникам, що працюють у пеклі розвалин.

— Коли клуб знову відкрився, за тиждень після теракту, більшість дівчат не повернулася сюди: в барі стовбичило повно виснажених робітників, що кидалися не тільки на безкоштовні напої, а й на нас! Вони хотіли з ким-небудь поговорити. Під дверима весь час ревіли сирени пожежних машин та "швидкої допомоги". Усе горіло, хлопцям потрібно було з кимсь поділитись. Пам'ятаю, коли я збирала свої манатки, вони були геть білі від пилу.

6*

163

Зазвичай у ресторані готують будь-які страви, але не клієнтів. Цього разу ми самі стали шашликами. Повернувся тато, він виглядав наче голку ковтнув. Лурдес кинула на нього запитливий погляд, він заперечно похитав головою.

— Ентоні залишився там, з Джеффрі, — сказав він, сподіваючись, що ми з Девідом нічого не розуміємо. Не знаю, як Дейв, а я чудово розумію все, що коїться навколо. Ми зачинені в цій вежі й не можемо ані спуститися, ані піднятися. Та ще ця жахлива спека. Тут дуже-дуже спекотно! Не можу думати ні про що інше. Думаю, я ще надто молодий, щоб умирати. Хочу вивчати астрономію, навчитися читати по зірках зі своїм телескопом, стати вченим-астронавтом у NASA й літати над блакитною планетою. У космосі має бути прохолодніше.

Мені супер кортить пісяти. Я випускаю руку тата, котрий якраз пояснює Девідові, що він ніякий не Бетмен.

— Якщо ти дійсно є Бетменом, то ти і повинен казати, що ти зовсім не Бетмен, — заперечував Девід.

— Ти куди? — спитав мене тато.

— Хочупі-пі, — сказав я.

— Стривай... Ні...

Надто пізно, я вже біжу задимленим коридором, і раптом — отакої... Ентоні лежить на підлозі, а Джеффрі розглядає себе у дзеркалі.

— Він мертвий чи що?

— Ні, він спить.

— А ти що робиш?

— Думаю.

— А-а, гаразд, то я попісяю, поки ти думаєш.

— Окей.

Але попісяти ніяк не виходило. Я чекав-чекав, але марно. Таке зі мною іноді буває. Не можу пісяти, коли навколо сторонні люди. Ну ж бо, давай уже, виглядаю зараз, певно, як бовдур.

— Ну то ти пісятимеш чи ні? — спитав Джеффрі.

— Не можу. Застрягло.

— Я теж застряг. Усі ми тут застрягли.

Я застібнув штани. Намагався тримати себе в руках, але Джеффрі чудово бачив, що я плачу. Ми витріщилися один на одного, наче фарфорові собачки. Джеффрі безупинно щось белькотів, але я нічого не розумів: "Тут надто багато... У мене немає... Я їх сам сюди привів... Що робити... Я не можу..." Я бачив, що він хоче з ким-небудь поговорити, але у нього нічого не виходить. І цієї миті я обпісявся прямо в штани.

Коли я вийшов з туалету, біля дверей стояв тато з Девідом на руках, і я дуже радів, що він був тут, поруч, і головне, що він зовсім не сварить мене. Він відніс нас до пожежного виходу. Я сказав йому, що Ентоні відпочиває, а Джеффрі спустився униз.

— Як це "спустився униз"?

— Він сказав, що спробує щось зробити для колег, і пішов. У нього був дивний вигляд. Він казав, що спуститься через вікно. Думаєш, це можливо?

Здавалося, тато був чимось стурбований. Він знюхав, що я наробив у штани, але нічого не сказав. І слава Богу, бо ж інакше Девід напав би на мене, наче скажений. І про мою кров з носа нагадав би, він не промаже.

— Здається мені, діти, що Джеффрі ми більше не побачимо. Як усе ж таки страшно, блядь.

Я замовляю біле вино у Pastis — модному ресторані, що його відкрив Кіт Макнеллі, власник ще одного французького кабака, Balthazar. Мені дуже подобається, як декор французького бару відтворений посеред "Meat market",xo4a не вистачає дівчат у купальниках. Я сказав своїй коханій, що повинен з'їздити до Нью-Йорка наодинці; після цього вона остаточно вирішила піти від мене. Дехто вважає, що моє життя — мед, але це не так. Я не здатний творити. Був одружений — розлучився. Створив дитину — але не виховую її. Кохаю дівчину — але тікаю від неї до Нью-Йорка. Я інвалід, і в цьому я не самотній. Я живу в "по man's land": ані МІЖНАРОДНИЙ ПЛЕЙБОЙ, ані ЩАСЛИВИЙ ОДРУЖЕНИЙ. Я неріїїгучий, і нікому мене не жаль. Зі мною покінчено, я не маю права скаржитися. Інвалід серця: як у пісні Енріко Масіаса "Жебрак кохання". І що з того, що я знаю хтозна скільки ще таких самих поранених у серце тридцятирічних. Каліки кохання. Дорослі, загартовані чоловіки, що поводяться наче діти малі. За зовнішніми понтами ховається безпорадна людина. Без спогадів, без планів на майбутнє. Вони хочуть бути схожими на свого батька, але, водночас, бояться цієї схожості як вогню. Колись він пішов від них, так вони його і не знайшли. Це не докір: це провина суспільства. Діти 1968 року — це люди без взірця. У них немає інструкції із застосування. Люди, які нічого не варті.