Windows on the World - Сторінка 21

Перед посадкою стюардеси роздали нам картонні зелені картки. Усі чужинці повинні заповнити анкету Імміграційної служби СІЛА:

1 Я стану частиною нього/ Якщо я досягну успіху тут/ Я досягну його скрізь (англ.).

— Чи страждаєте ви на психічні захворювання? ТАК НІ

— Чи перевозите ви наркотики чи зброю? ТАК НІ

— Ви комуніст? ТАК НІ

— Чи ви в'їжджаєте до Сполучених Штатів з метою здійснення кримінальної чи аморальної діяльності? ТАК НІ

— Чи брали ви участь у шпигунській, підривній, терористичній діяльності чи геноциді? Чи брали ви участь в організації страт, що їх влаштовувала нацистська Німеччина чи її союзники між 1933 та 1945 роками? JA NEIN

— Чи клопотали ви про звільнення від кримінальної відповідальності в обмін на свідчення очевидця? ТАК НІ

Мені пощастило: немає питання "Чи збираєтеся ви написати твір про Одинадцяте вересня?"

Моя вам порада: завжди відповідайте НІ. Щось мені підказує, що відповідь ТАК викличе зайві адміністративні проблеми.

Міністерство юстиції Сполучених Штатів могло б додати ще й такі питання:

— Випедофіл?ТАКНІ

— Чи належите ви до родини бен Ладена? ТАК НІ

— Чи мастурбуєте ви перед кадрами із розчленованими трупами? ТАК НІ

— Ви палите? ТАК НІ

(якщо ви жінка) — Чи маєте ви намір відсмоктати президентові Сполучених Штатів під його робочим столом? ТАК НІ

Ви вважаєте, що я черговий раз плюю у криницю? Що мені слід тішитися від свого статусу дитяти-плеканця та стулити пельку? Даруйте, але я розслідую смерть сімдесятих років. Утопія того десятиліття — світ, у якому не хоче жити більшість землян. Три години польоту з Парижа до Нью-Йорка — рівно стільки ж "їхати швидкісним потягом TGV з Парижа до Марселя. "Конкорд" — це AGV, швидкісний літак, що не випереджає нас ані на крок. Безглуздя серед інших безглуздь,та ще й не найгірше з них. Але за надшвидким літаком криється ідеологія, символом якої є задертий ніс лайнера під час приземлення — гостра голка, що нахиляється до землі, наче демонструючи зневагу до всіх тих, хто не потрапив на борт.

Є комуністична утопія — вона припинила своє існування в 1989 році. Є капіталістична утопія — вона припинила своє існування в 2001 році.

Протягом усього польоту я невпинно докучав стюардесі: — Коли ми прилітаємо? Ой-ой-ой, як довго... Скажіть-но, а ми часом не запізнюємося? Таке враження, наче ми ледве рухаємось... Ні, просто зрозумійте, я тут єдиний пасажир, який придбав квиток не на службові кошти...

У аеропорті Джона Фіцджеральда Кеннеді на табло висвічується: "Gates 9-11". Чесно кажучи, краще 6 їм змінити цей напис із відверто подвійним смислом. Ми прибули вчасно, тобто раніше, ніж вилетіли. Перед відльотом лив дощ, а після посадки я лив сльози. Усе здається набагато гарнішим під дощем, але він нічого не змиває, особливо наші гріхи. Було 8.25: Амелі ще не пішла від мене. Аби подратувати стюардес, я удавав, ніби кваплюся, але насправді це було не так: нікуди я не поспішав.

Я не поспішав пережити нові 9.18.

Мені остогидло, що постійно дере в горлі. Тут смердить. Пече очі та гаряче ногам. Я намагаюся втриматися й не розплакатись, але сльози самі котяться з очей. Девід пояснив мені, що тато чекає, доки підживляться його батарейки. Він думає, що тато досі ніяк не діє тільки тому, що "не так уже й легко мчати на "корветі" краєм Великого Каньйону, керуючи кермом однією рукою та, до того ж, час від часу озираючись, адже ззаду ось-ось накриє лава з виверженого вулкана, а тут ще Камерон Діаз підлітає, висячи на тросі гелікоптера, а Джон Малкович кричить у гучномовець, бо залишається всього десять секунд до вибуху прихованої у морі атомної бомби, що викличе гігантське цунамі, яке затопить весь Нью-Йорк, де двійник президента Сполучених Штатів взяв у заручники його дітей і тримає їх у бункері, що його охороняють динозаври-ненажери, яких таємно виховало урядове агентство на дні секретної термоядерної криниці". Коротше кажучи, Девід переконаний, що тато — Ультра-Кент у стадії реактивації. Що за дебіл цей Дейв.

Що ж до мене, то я просто боюся й страшенно хочу вийти звідси. Тато каже, що слід слухатися Ентоні, а Ентоні каже, що треба залишатися тут, не панікувати, і що скоро за нами прийдуть рятувальники. А найбільше пригнічує мене те, що я відчуваю: тато боїться ще більше за мене. Бляха-муха, уже дістала ця кров з носа, треба весь час однією рукою затискати його, а другу руку тримає тато, і ми дивимося на ці двері, усе це дуже creepy1. Джеффрі молиться по-єврейському,

1 Лячно, страшно (англ.).

Тоні — по-арабському, це якийсь концерт народних пісень, стопудово. Але найкумедніший із артистів (не враховуючи Девіда, який думає, що він у віртуальному "Марвеллі") — це татусь зі своєю молитвою.

— О Господи, я знаю, останнім часом я не часто згадував про Вас, але ж існує притча про блудного сина, і вона має дуже практичний зміст, наскільки я зрозумів, у ній йдеться, що безбожників та зрадників зустрінуть із розкритими обіймами, якщо вони повернуться до Вас, так ось: сьогодні вранці я відчуваю себе суперблудним.

— Опа! Я ж тобі казав, що він стане супер-кимось! — кричить Девід.

— Стули свою бісову пельку! Тато молиться. Це святе. Ми утрьох беремося за руки, і тато продовжує молитву.

— Господи, я слабкий, я згрішив і каюся. Так, я розлучився із дружиною, це моя провина, моя величезна провина. Я пішов з дому, кинув двох своїх синів, що зараз тут присутні...

— Не треба, тату, не кажи так... Годі, припини...

Він мене налякав, shit, більше не можу втриматись від сліз, скільки б я не вдивлявся у плямку на підлозі — пусте, я розклеївся. Чорт забирай, це важко, це дуже hard! Хотів би я бути зараз деінде в іншому місці. Хотів би я бути мухою, що літає з того боку цих дверей. Якби мені хтось сказав, що я заздритиму мусі... Але, без базару, кльо-во бути нікчемною мухою: літаєш собі, і кров з носа не тече. Муха вільна, вона може втекти звідси, до того ж їй не треба думати. Я б літав навколо веж (БЗ-3-3), дивився б своїми фасеточними очима на всіх цих бовдурів з Windows, БЗ-3-3 і гоп! — маленький віраж-піке, та я тікаю звідси — і слід загув. Круто було б!

— О Господи, я егоїстична свиня, на колінах прошу я у Вас пробачення...

А найкраще — бути глухою мухою.

У Нью-Йорку я вільний, можу йти куди завгодно, представлятися ким завгодно. Неважливо, хто я насправді: громадянин світу. Ніякі корені мене не стримують, тут я розкутий навіть від своєї маленької телепопулярності — моєї європейської в'язниці. Слава, як і сімейне життя, і старість, робить нас передбачуваними. Свобода — це бути самотнім, молодим та невідомим. Ніколи в житті я не був настільки вільним: одинак із набитими грішми кишенями в чужому місті. І що з цього? Моя свобода порожня. Я можу зробити все, і тому не роблю нічого. Я напиваюся в готельному номері і дивлюся порнуху, приглушивши звук, бо в номері поруч спить Мілен Фармер. Помираю від нудьги в дизайн-барах. Я дійшов до того, що коли у мене питають, як справи, я змінюю тему і відводжу очі, щоб не заплакати. "How are you?" — жахливе питання. "Everything ОК?" —здається пасткою на дізнанні.

Останнього разу, коли від мене пішла наречена, я не сприйняв це всерйоз: вона часто йде від мене. Утім, відчуваю, що цей раз був дійсно останнім. Вона не повернеться, і мені доведеться навчитися жити без неї, а я планував якраз навпаки: померти разом із нею.

Я погано кохав її, і тепер вона не кохає більше мене; жінки часто передбачають події; страждати мовчки у мене не виходить.

— Ти був моєю найкращою історією кохання.

— Ненавиджу зізнання в минулому часі.

Я жив із жінками з того дня, коли пішов від матері. Тепер же я маю навчитися жити на самоті, як мій батько. Хотів би я, щоб моє життя здавалося складнішим. Але, на жаль, життя принизливо просте: спочатку ми робимо все, щоб утекти від батьків, а потім стаємо такими ж, як вони.

На біржі обвал. Індекс Dow Jones уже 7000? 6500? Ще менше? Росте безробіття. У бюджеті Нью-Йорка діра (дефіцит 3,6 млрд доларів) — хутко треба війну, щоб виправити стан економіки! Усі телеканали повідомляють про бомбардування Іраку. Усі ньюйоркці чекають на вибух ядерної бомби у відповідь. У школах дітям роздають підручники, в яких роз'яснюється, як у разі хімічної атаки обклеювати ізоляційною стрічкою двері. Багато сімей придбало рятувальні набори: кишенькові ліхтарики зі змінними батарейками, мотузка, вода та пігулки іосату (ліки, що мають захистити від радіації). Жовтий рівень тривоги став помаранчевим. А я блукаю, розглядаючи власний пуп, вуличками небезпечного міста.

Щодесятиліття з'являється нова хвороба. У 80-х — СНІД, у 90-х — шизофренія, у 2000-х — параноя. Досить з'явитися одному смертнику в метро на "Таймс-сквер", і почнеться загальна паніка. Утім, після Одинадцятого вересня у Сполучених Штатах не було жодної спроби теракту. Цей факт мав би їх заспокоїти. Але ж ні. Кожен день без атаки збільшує ймовірність атаки. Як часто повторював Альфред Хічкок: терор — це математика. Сьогодні вранці американці заарештували Халіфа Шейха Мохаммеда, одну з ключових фігур "Аль-Каїди". Це мало б заспокоїти їх. Але ж ні: уряд чекає на помсту.

Якесь божевілля: в найнебезпечнішому місті світу я почуваюся наче вдома. Тероризм — постійний дамоклів меч, що розсікає будівлі. Тут я у своїй стихії. Усе одно без тебе немає місць, де можна жити. Тож краще вже знаходитись на місці катастрофи, коли за тобою тягнеться власний апокаліпсис.

Що я тут шукаю? Себе.

Чи знайду я?

Тероризм не знищує символів, він роздирає на шматки людей із плоті та крові. Наші сльози змішалися. Сльози Джеффрі, Джеррі, мої... На щастя, Девід замкнувся у вигаданому світі. І він має рацію — він тікає від непривітної реальності. Лурдес невідомо звідки приносить пляшки з Eviariy God bless her1. Ми кидаємося на них. Задихаючись від прокопченого повітря та запаху паленого, ми на межі між ядухою та зневодненням. У Ентоні починається напад астми. Бідолаха коцюрбиться на підлозі, а ми не знаємо, як йому допомогти. Я зовсім безпорадний. Лурдес заливає йому в рота мінеральної води, але він усе випльовує. Джеффрі киває мені, й ми разом відносимо його до туалету на поверсі. Я тримаю Ентоні за ноги, а Джеффрі—під пахвами (одна його рука серйозно обпалена).