Windows on the World - Сторінка 23

- Фредерік Бегбедер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Бракований товар. Одружуючись, вони задихаються. Отримуючи волю — впадають у депресію. Навіть їхні психоаналітики гальмують: вони не знають, що ще їм сказати. У них немає зразка для наслідування. Бідам мого покоління ніяк не допомогти. Я забув своє дитинство, хоча більш за все я люблю якраз початок чогось. Я не займаюся своєю дитиною, хоча так полюбляю початок... Протягом тисячоліть усе було інакше. У одній хаті разом жили батько, мати й діти. Батько був усунутий із цього ланцюжка усього-на-всього сорок років тому, і тепер ми хочемо, щоб усе було як раніше? Знадобиться ще кілька тисячоліть, щоб усе було як раніше. Я — результат цього зникнення батька. Я — негативний побічний ефект.

Одного ранку, о 9.26, я з'ясував, що не здатний більше любити нікого, крім себе. День став для мене дзеркалом. Уранці я думав про те, що казатиму на телебаченні. Після обіду я озвучував це перед камерами. Увечері дивився по ящику, як кажу це. Іноді я дивився нк себе й чотири рази, бо передачу ще тричі повторювали. Напередодні я сім годин поспіль дивився на себе під час монтажу іншої передачі. Я милувався своїм власним обличчям на екрані кольорового монітора, але й цього мені було замало. Я телефонував друзям, щоб нагадати час виходу програми в ефір, а потім передзвонював, аби пересвідчитися, що вони її дивляться. Я влаштовував пиятики, під час яких лишав телевізор включеним, щоб, як я казав з удаваною іронією, "разом подивитися на мене".

Я звинувачую суспільство споживання в тому, що воно зробило мене таким, яким я є: ненаситним. Я звинувачую своїх батьків у тому, що вони зробили мене таким, яким я є: аморфним.

Я часто звинувачую інших, щоб не звинувачувати себе.

Жодного спогаду про дитинство. Якісь уривки, два-три образи. Заздрю людям, які можуть з усіма подробицями розповідати, як вони лежали в колисці. Я ж не пам'ятаю нічого, лише кілька окремих спалахів, які я безладно відтворюю на цих сторінках, ось і все. Думаю, моє життя почалося у 1990 році, коли я опублікував свій перший твір: наче навмисне — мемуари. Письменництво повернуло мені пам'ять.

Наприклад: 1980 рік, Верб'є, маєток мого батька. У цьому будинку немає жінок. Я люблю наші чоловічі канікули на лижах. Щовечора ми пожираємо фондю, і жодна баба не плачеться на таку дієту. Я розтоплюю камін, Шарль до ночі катається на лижах, а тато читає американські журнали. І щоранку він будить нас із братом, лоскочучи нам п'ятки, що звисають з канапи Ікеа, надолужуючи згаяні п'ятнадцять років.

Або ось іще. Коли мені було десять років, на пляжі Балі (Індонезія) у перерві між двома водними битвами з братом, я почав вести щоденник мандрівника, поки тато кадрив засмаглих красунь у барі готелю. Тоді я ще не знав, що з того часу так і не припиню записувати своє життя на папері. Невеличкий зелений зошит: я й досі до нього мов пришитий.

Я вирішив досліджувати самого себе. Замість того щоб чекати на повернення прустівської "мимовільної пам'яті"1, я сам вирушаю робити репортаж — повертаюся у своє минуле.

Жодних спогадів про Неї-сюр-Сен. Але ж саме там я народився, у невеличкій білій клініці. Я — з Дев'ять-Два2. Мабуть, звідси і моя пристрасть до розкоші. Я люблю чистоту, охайно підстрижені сади, безшумні машини, дитячі садочки, в яких дуже швидко розстрілюють любителів захоплювати заручників. Німкень-гувернанток, яких, проте, продовжують називати по-англійському "питБеБ". ДИТИНСТВО пригадується мені світлим, гладким і вкрай нудним.

Я народився із золотою ложкою в дулі. Залюбки б розповів я вам про нещасне дитинство проклятого митця. Я заздрю Козетт: у моєму житті не було нічого патетичного. Моя патетика в тому, що її обмаль.

1 Марсель Пруст увів поняття "мимовільна пам'ять" у романі "Віднайдений час" зі знаменитої епопеї "У пошуках утраченого часу".

2 Неї-сюр-Сен — престижне передмістя Парижа, поштовий індекс — 92.

Я не був бажаною дитиною. Я народився за сімнадцять місяців після брата і став наслідком дуже банальної й поширеної в ті часи проблеми: незапланованої другої вагітності. Хлопчик, що з'явився на світ зарано. Тоді сенсацією це не було: протизаплідна пігулка в 1965 році була ще нелегальною, тож більшість дітей народжувались у сім'ях, де на них не надто чекали. Але двоє дітей здіймають більше галасу, ніж одна. Мушу визнати, що на місці батька я б зробив те ж саме, що тоді зробив він: мерщій втік! Утім, саме так я і вчинив тридцять три роки по тому.

Мене не було передбачено програмою, це так, але нічого страшного, тисячі людей якось живуть з цим. Але коли я вже народився, то мені дуже щастило: мене пестили, плекали, ніжили, псували, тож на це не можу поскаржитись. Як би там не було, діти завжди незадоволені. То їм обмаль любові, то вже забагато. Не нарікати ж мені, як Ромен Гарі, що мене надто любила мати! Дуже важливо зазнати моральної травми від батьків. Вона нам потрібна. Ми всі — травмовані діти, які потім травмують своїх дітей. Краще вже отримати морального удару від батьків, ніж від чужих людей!

Отже, я дитина, що тимчасово увійшла в цей світ. Я сам запросив себе на цю планету. Довелося ставити на стіл додатковий прибор для мене, шкода, вам залишиться менше десерту. Мене завжди гризе відчуття, ніби я комусь заважаю. Звідси моя пристрасть до паразитичного способу життя: моє життя — це вечірка, на яку я прийшов без запрошення.

Телебачення стало для мене засобом, завдяки якому я роблю себе бажаним. Мені хотілося бачити натовпи людей, які б на колінах благали мене продовжувати жити. Орди закоханих у мене людей, які б вимагали мого приїзду до них. Я хотів бути обраним, знаменитим, знаменитістю. Кумедно, чи не так, заради таких маленьких дурниць постійно примушувати себе працювати, замість того щоб просто залишатися нормальним.

Чому мені було так добре з Кендес? Бо вона "ексбі": колишня лесбіянка краще знає своє тіло, їй добре відомі місця, яких треба торкатися, аби вона отримала оргазм. Жінки, котрі ніколи не спали з іншими жінками, не такі добрі в ліжку, так само як і чоловіки — не бісек-суали. Чому я думаю про секс замість того, щоб рятувати наші шкури? Бо це теж спосіб врятуватися. Допоки я сексуально одержимий, я існую. Коли я почну думати про щось інше, я припиню існувати. Джеррі дивиться на мене так, як зазвичай він дивиться на життя: із неадекватною доброзичливістю. Може, це і є любов? Доброта, яка не має жодних підстав?

— Що ми тепер робитимемо, тату?

— Не знаю. Чекаємо тут. Спускатися немає сенсу.

— З хвилини на хвилину вони висадять команди рятівників на дах, — сказала Лурдес. — Вони виб'ють двері, і ми будемо першими, хто вийде звідси.

— Думаєш? Може, там забагато диму, аби посадити гелікоптер...

— їм не треба садовити гелікоптер. Буде досить спустити на мотузці кілька копів та пожежних із необхідним обладнанням. Чорт забирай, вони ж тренувались виконувати такі завдання...

До Лурдес повернулася надія, це головне. Необхідно, щоб бодай хтось із нас не втратив здатність до самонавіювання в цьому клауст-рофобічному притулку. Надія — наче свідчення, наче киснева бомба, яку ми передаємо одне одному.

— Вони стрибатимуть на дах у чорних костюмах, масках із прорізами для очей та в усьому такому? — питає Джеррі.

— А як же, не рядитися ж їм у Міккі, Дінго чи Дональда, — каже Девід.

— Класна команда, вони б паяльником відчинили ці двері менш ніж за три хвилини, навіть якщо замок накрився.

— Мабуть, вони могли б підключитися до електронної системи блокування замків. Як Том Круз у фільмі "Місія неможлива".

— Bay! Висячи на канаті, головою донизу! Супер!

Нам треба у щось вірити. Лурдес та Джеррі знову починають молитися, буркотати "God save us, please save us", склавши долоні разом й дивлячись у брудну стелю нашої в'язниці. Ми й досі все ще живі.

Катастрофи корисні: вони дарують жагу до життя. Нью-Йорк на початку XXI століття нагадує Париж 20-х років минулого століття після різанини 1914—1918 років. Ті Шалені роки були освячені шампанським, американці тоді приїздили до Парижа відриватися. Сьогодні, після Одинадцятого вересня, Шалені роки настали у Нью-Йорку, і тепер уже французи їдуть сюди, щоб нарватися на образи. Утім, особисто я заради власного спокою починаю говорити каліченою іспанською:

— Ole! Está magnífico ! Muy muy caliente! Si si si señorita!

Мешканці Нью-Йорка латиноамериканського походження вважають мене за свого. Велике Яблуко — заборонений плід, який кусають своїми білими зубками усі Єви світу. Літаки звели величезний бордель. Чи не надто оптимістичний у мене тон? Місто все ще в жалобі; мабуть, саме тому всі тут одягнені в чорне. Тільки деякі особливо непробивні забувають горе у святах і живуть, наче нічого не змінилося. Але змінилося все, незабаром я в цьому пересвідчуся. Просто я бачуся лише із найвпертішими.

Наприклад, у барі Idlewild на Нижній Іст-Сайд, о 9.28 Р.М. усі дівчата та хлопці оголені до пояса. У дівчат соски розмальовані квіточками. Цю тенденцію називають "swinging lite": легкий свінг. Усі пестять одне одного, цілуються, дотуляються тілами, але до справжнього сексу не доходить. Тепер багато вечірок проходять у такому стилі, найвідоміша з них — "Саке".

— Це не оргія, — каже господиня. — Просто sexy-вечірка.

Часто-густо пара йде з ким-небудь третім будь-якої статі, до якого потім ще два дні не додзвонитися... Але також багато чоловіків просто полюбляють дивитися, як їхні дружини лижуться із подружками, і це все. Більше дізнатися про такі вечірки можна на www.cake-nyc.com, є ще один сайт, який більш hard: www.onelegupnyc.com (наприклад, пароль на останню вечірку був "Eat me"). Вхід 50 $ з пари, 15$ із самотньої жінки. Увага: ці вечірки рано закінчуються, бо всі прудко роз'їжджаються трахатися деінде. Мета цих нових свят — вийти за межі вірності, подружнього життя, винайти новий спосіб кохати, не жертвуючи при цьому власним бажанням.

Нью-Йорк — єдине місце у світі, де ще можна побачити таку рідкісну картину: посеред зими дівчата в босоніжках потягують рожеві коктейлі з трикутних келихів, переминаючись під Крейґа Девіда. Рецепт "Космополітена": лимонний Absolut, лікер Cointreau, сироп із журавлини та сік лайму змішати у склянці для Martini. Цей підступний напій нагадує "Тоніос" в Іруні часів моєї юності (джин, горілка, гренадин, помаранчевий сік): перші пиятики, про які страшно згадувати, солодка рідина, що розтікалася судинами.