Ярмарок Суєти - Сторінка 142

Саме під час подорожі по Німеччині я, автор цієї повісті, кожне слово якої — правда, мав приємність уперше побачити їх і познайомитися з ними.

Полковника Доббіна і його супутників я вперше зуст­рів у Пумпернікелі, маленькій, затишній столиці князівства (тій самій, де колись сер Пітт Кроулі показав себе таким блискучим аташе, але це було дуже давно, ще до того, як звістка про битву під Аустерліцом прогнала з Німеччини всіх англійських дипломатів). Вони прибули туди і у великій кареті з провідником, зупинилися в готелі "Erbprinz", найкращому в місті. Усі звернули увагу на величну постать Джоза й на те, як він з виглядом знавця попивав чи, швидше, посмоктував йоганісбергер, замовлений до обіду. Хлопець, як ми вже помітили, теж мав добрий апетит, він наминав Schinken, Braten, Kartof fela, журавлине повидло, салат, пудинги, смажених курчат і зацукровані фрукти s відвагою, що робила честь його на­ції. Після п'ятнадцятої, здасться, страви він закінчив обід десертам, частину якого навіть забрав із собою: якісь мо­лодики за столом, .що їх розважала незворушність хлопця, його світські, невимушені манери, порадили йому взя­ти ще й у кишеню жменю, мигдалевого печива, яке він по­тім їв дорогою до театру, куди ходили всі жителі цього веселого німецького містечка. Дама в чорному, мати хлоп­ця, сміялася, червоніла і, мабуть, була дуже задоволена, хоч трохи й ніяковіла, дивлячись на espiègleries3 свого Пам'ятаю, як полковник — Доббінові не забарилися надати це звання — з найповажнішою міною піддражнював хлопця: показував на страви, яких той ще не куштував, х і припрошував його брати другу пайку — мовляв, нічого морити себе голодом.

Того вечора при великому пумпернікельському дворі князя, тобто в придворному театрі, йшов так званий гаст­рольний спектакль, і пані Шредер-Деврівн, тоді ще в розквіті краси й таланту, виконувала роль героїні, в чудо­вій опері "Фіделіо". З перших рядів партеру ми. бачили чотирьох своїх друзів по табльдоту в ложі, яку власник готелю "Erbprinz", Швендлер, абонував для найкращих своїх гостей. І я не міг не помітити, яке враження справи­ли чудова акторка й музика на місіс Осборн,— ми чули, що так звав її вусатий огрядний чоловік. Під час незрів­нянного хору полонених, над яким здіймався в чарівній гармонії ангельський голос співачки, на обличчі в англій­ської леді з'явився вираз такого захвату і блаженства, що навіть маленький Фіпс, той цинік-аташе, який розглядав її в бінокль, здивовано просюсяжав:-Ботттпте, єк преємно бапшти шінку, здатну не текі почюття!-А сцена у в'язниці, де Фіделіо, кидаючись до свого чо­ловіка, вигукує: "Nichts, nichts, mein, Florestan!" — так схвилювала Емілію, що вона затулила обличчя хусточкою.

Тієї миті всі жінки в театрі схлипували, та, мабуть, тому, що мені судилося писати спогади саме про Емілію, я звернув увагу лише на неї.

Другого дня виконували інший твір Бетховена — "Die Schlacht bei Vittoria" . На початку в п'єсу введена пісня про Мальбрука як натяк на швидке просування французь­кої армії. Потім — барабана, сурм, гук артилерії, стогін поранених, і, нарешті, переможно, могутньо звучить "Дай віку, боже, королю".

В залі було, мабуть, десятків зо два англійців:, не біль­ше; проте, зачувши улюблену знайому мелодію, всі во­ни — ми, молодь, у партері, сер Джон і леді Булмінстер (які найняли в Пумпернікелі будинок, щоб виховувати своїх десятьох дітей), вусатий товстун, довготелесий ма­йор у білих парусинових, штанях і леді з хлопцем, якими майор так ласкаво" опікувався, навіть провідник Кірш, що сидів на балконі,— всі повставали, повиструнчувалися-, засвідчуючи свою приналежність до британської нації. А Глистер, chargé d'affaires /Повірнений у справах (франц.) /, підвівся в ложі й почав кла­нятись на всі боки і всміхатися так ніби він представляв цілу імперію. Глистер був небожем і спадкоємцем старого маршала Тіптофа, що з'являвся в нашій повісті перед са­мою битвою під Ватерлоо як генерал Тіптоф. Він був командиром *** полку, в якому служив майор Доббін, і цього року помер, переситившись славою і переївшись заливного з яйцями сивки.

Тепер його величність ласкаво доручив полк серові Майклу О'Дауду, полковникові, ка­валерові ордена Лазні, який уже водив той полк не в один славетний бій.

Глистер, мабуть, зустрічався з полковником Доббіном у свого дядька маршала, бо відразу впізнав його в театрі. Отож поважний посол його величності зробив величезну ласку: вийшов з ложі й на очах у всіх потиснув руку своє­му віднайденому знайомому.

Ви гляньте на того бісового хитруна Глистера,— по­шепки сказав Фіпс, що стежив з крісла за своїм началь­ником.— Де тільки з'явиться вродлива жінка, він уже в'ється коло неї. Але й те правда, для чого ж іще потрібні дипломати?-Я маю честь розмовляти з місіс Доббін? — запитав посол, улесливо всміхаючись.

Джорджі зареготав і вигукнув:-їй-богу, добре сказано!-Еммі й майор почервоніли: ми бачили їх з перших рядів партеру.

Ця леді — місіс Осборн,— відповів майор,— а це її брат, містер Седлі, високий урядовець бенгальської цивільної служби. Дозвольте відрекомендувати їх вашій милості.

Мілорд остаточно скорив Джоза своєю чарівною усміш­кою.

Ви маєте намір пожити в Пумпернікелі? — запитав він.— Нудне місце! Але нам потрібне світське товариство, і ми зробимо все, щоб ви почували себе тут якнайкраще. Містере... кахи-кахи... місіс... гм... Я матиму честь відві­дати вас завтра у вашому готелі. І він пішов, наостанці подарувавши Емілії таку усміш­ку й такий погляд, що, на його думку, вона просто не могла перед ними встояти.

Після закінчення вистави ми, молодь, з'юрмилися у ве­стибюлі і бачили, як роз'їздилась публіка. Княгиня-вдова сіла в свій старий деренчливий ридван у супроводі двох відданих, зморщених фрейлін і маленького, запорошеного табаком камергера на журавлиних ніжках, у коричневій перуці й зеленому мундирі, увішаному орденами, серед яких найбільше впадала в око зірка й широка жовта стрічка ордена святого Міхеля Пумпернікельського. Загупали барабани, гвардія віддала честь, і старий ридван від'їхав від театру.

Потім з'явилися найясніший князь із своєю найяснішою родиною в супроводі найвищих урядовців держави й двору. Він з ясною усмішкою на обличчі кланявся всім на­вколо. Гвардія знов віддала честь, яскраво спалахнули смолоскипи в руках одягнених у червоне скороходів, і карети найясніших рушили в напрямку старого князівського замку, що своїми баштами й шпилями увінчував Шлоссберг. У Пумпєрнікелі всі знали одне одного. Не встигав там з'явитися якийсь чужоземець, як міністр закордонних справ чи котрийсь інший більший або менший урядовець їхав до готелю."Erbprinz" і дізнавався про ім'я прибулого. Отже, ми спостерігали, як публіка роз'їздилася від театру. Глистер подався додому пішки, загорнувшись у плащ, з яким завжди стояв напоготові його височенний служник, і намагаючись якомога більше скидатися на Дон Жуана. Дружина прем'єр-міністра саме вбгалася в свій портшез, а її дочка, чарівна їда, надягла капор і взула калоші на дерев'яних підошвах, коли з'явилася знайома нам по табльдоту компанія англійців: хлопець відчай­душно позіхав, майор намагався приладнати шаль на го­лові місіс Осборн, а містер Седлі, хвацько зсунувши наба­кир шапокляк і заклавши руку за борт свого широченного білого жилета, велично розглядався довкола. Ми зняли капелюхи і вклонилися їм. Леді у відповідь подарувала нам усмішку й реверанс, за які їй кожен був би вдячний.

Готельна карета під наглядом метушливого Кірша че­кала, щоб доправити наших друзів додому, але товстун заявив, що піде пішки й дорогою викурить сигару. Отож решта троє, кланяючись і всміхаючись нам, поїхали без містера Седлі, а Кірш, несучи під пахвою скриньку з сига­рами, рушив слідом за своїм паном.

Ми всі пішли разом і завели розмову з огрядним джентльменом про agréments / Розваги (франц.)/ містечка. Для англійця к ньому є багато чого цікавого. Тут влаштовують полю­вання та мисливські облави, в гостинному князівському замку часто відбуваються бенкети й інші розваги, това­риство взагалі добре, театр чудовий, а життя дешеве. А наш посол, видно, дуже приємний і привітний чо­ловік,— сказав містер Седлі.— 3 таким послом і... і добрим лікарем, мабуть, тут можна було б пожити. На добра­ніч, джентльмени!-І під Джозом зарипіли сходи, що вели до його спальні, куди він і подався в супроводі Кірша, який ніс свічника. Ми теж плекали надію, що його гарненька сестра захоче побути трохи довше в цьому містечку.

Розділ LXIII У ЯКОМУ МИ ЗУСТРІЧАЄМО ДАВНЮ ЗНАНОМУ

Чемність і увага лорда Глистера не могли не справити дуже приємного враження на містера Седлі, і другого ран­ку, снідаючи, Джоз заявив, що, на його думку, Пумпернікель — найкраще з усіх місць, які вони досі відвідали. Збагнути мотиви хитрого Джоза було неважко, і наш ли­цемір Доббін нишком посміхався, здогадавшись з глибоко­думного вигляду свого супутника і з того, як він упевнено розводився про замок Глистерів та про інших членів цієї родини, що Джоз того ж таки ранку заглядав у "Книгу перів", яку всюди возив з собою. Так, він зустрічався з вельмишановним графом Бегвігом, батьком його милості. Напевне зустрічався, бачив його... на прийомі при дворі... Хіба Доб не пам'ятає? І коли дипломат, дотримуючи своєї обіцянки, з'явився до наших друзів з візитом, Джоз зу­стрів його з такою шанобою і поклонами, які нечасто випа­дали на долю цього дрібного урядовця. Коли зайшов його милість, Джоз кивнув Кіршеві, і цей емісар, попереджений заздалегідь, вийшов доглянути, щоб служники не забари­лися із закусками, холодцями та іншими делікатесами, які вони згодом і занесли до кімнати на тацях; бенгалець ; неодмінно хотів, щоб високий гість покуштував кожної , страви.

Глистер радий був куштувати в містера Седлі що завгодно. Він поставив господареві кілька спритних запитань про Індію і тамтешніх танців­ниць, запитав Емілію, хто той гарненький хлопчик, що був з нею на виставі, поздоровив вражену жінку з сенсацією, яку викликала її поява в театрі, і спробував піддобритися до Доббіна, завівши з ним мову про останню війну і про подвиги пумпернікельців під командуванням принца-спадкоємця, теперішнього князя Пумпернікельського.

Лорд Глистер успадкував чимало родинної галантності й щиро вірив, що кожна жінка, на яку він поглядав при­хильним оком, закохувалася в нього.