Ярмарок Суєти - Сторінка 84

Поступово ми здобудемо собі скільки завгодно друзів, а тим часом ти повинен бути гар­ним хлопчиком і в усьому слухатися своєї вчительки. Па­м'ятаєш, як ти осатанів, коли ми почули, що твоя тітка майже все залишила Піттові та його дружині? Ти хотів був роздзвонити про це по всьому Парижі, і якби я не стримала тебе, де б ти був тепер? У борговій в'язниці Сен-Пелажі, а не в Лондоні, в нашому гарненькому будинку з усіма вигодами. Ти так лютував, що ладен був убитих свого брата, недобрий мій Каїне. І що б вийшло, якби ти й далі сердився? Хоч би ти скільки лютував, а тітчиних грошей не вернеш, тож хіба не краще приятелювати з ро­диною твого брата, а не сваритися, як ті дурні Б'юті? Коли твій батько помре, Королевине Кроулі стане для нас приємним, зручним пристановищем на зиму.

Якщо ми збанкрутуємо, ти зможеш нарізати печеню за обідом і на­глядати за стайнею, а я буду гувернанткою в дітей леді Джейн. Дурниці, ми не збанкрутуємо! Я встигну знайти тобі добре місце або Пітт зі своїм синочком помруть, тоді ми станемо сер Родон і міледі. Доки живеш, доти й надій­ся, любий, і я ще зроблю з тебе людину. Хто продав твоїх коней? Хто сплатив твої борги?-Родон мусив визнати, що всі ці блага завдячує дружині, і обіцяв і надалі цілком покладатися на її мудре керів­ництво.

Справді, коли міс Кроулі покинула цей грішний світ і гроші, за які так завзято змагалися всі її родичі, кінець кінцем дісталися Піттові, Б'ют Кроулі, дізнавшись, що йому залишено тільки п'ять тисяч замість сподіваних тридцяти, з великого розчарування накинувся на небожа з лютою лайкою, і сварка, що ніколи не стихала між ними, скінчилася остаточним припиненням будь-яких стосунків. І навпаки — поведінка Родона Кроулі, що отримав лише сто фунтів, здивувала брата й дуже сподобалася невістці, яка хотіла бути в добрих стосунках з усіма чоловіковими родичами. Родон написав братові відвертого, бадьорого й веселого листа з Парижа. Він знає, мовляв, що через своє одруження втратив тітчину ласку, і хоч не приховує свого розчарування її жорстокою ухвалою, проте радий, що гроші залишаться в їхній родині, і щиро вітає брата з та­ким щастям. Він передав також сердечне вітання своїй сестрі й висловив надію, що вона поставиться ласкаво до місіс Родон. Лист кінчався власноручно дописаними сло­вами тієї леді. Вона також приєднувалася до чоловікових вітань. Вона завжди пам'ятатиме, який містер Кроулі був добрий до неї у ті давні часи, коли вона, самітна сирота, вчила його маленьких сестер, долею яких і досі щиро ціка­виться. Вона бажала йому щастя в родинному житті і про­сила дозволу передати вітання леді Джейн (про доброту якої гомонить весь світ). Далі вона висловлювала надію, що їй колись дозволять показати дядькові й тітці її малого сина, і просила поставитись до нього прихильно й підтри­мати його, коли буде потреба.

Пітт Кроулі прийняв цього листа дуже ласкаво — наба­гато ласкавіше, ніж міс Кроулі приймала колишні Ребечині твори, переписані Родоновою рукою, а леді Джейн була глибоко зворушена тим посланням і сподівалася, що чоловік негайно поділить тітчин спадок на дві рівні частини й половину пошле братові в Париж.

Проте, на подив її милості, Пітт не квапився слати бра­тові чек на тридцять тисяч фунтів. Але він великодушно запропонував Родонові підтримку, якщо той колись повер­неться до Англії і захоче нею скористатися, і, подякував­ши місіс Кроулі за ласкаві слова про нього та про леді Джейн, люб'язно пообіцяв при потребі стати в пригоді її малому синові.

Отже, брати майже помирилися. Коли Ребека вернулася до Лондона, Пітта з дружиною там не було. Вона часто проїздила повз знайомі двері на Парк-лейн, щоб погля­нути, чи Пітт з дружиною оселилися в будинку міс Кро­улі. Але вони там не з'являлись, і тільки від старого Реглса вона дещо дізналася про них: усю челядь міс Кроулі відпущено з пристойною винагородою, а містер Пітт лише раз приїздив до Лондона, кілька днів прожив у будинку, владнав справи зі своїми адвокатами і продав букіністові на, Бонд-стріт усі французькі романи міс Кроулі. Бекі мала свої підстави бажати, щоб її нова родичка поверну­лася до Лондона. "Коли, приїде леді Джейн,— міркувала вона,— то введе мене в лондонське товариство; а що стосу­ється жінок... ну, вони самі почнуть запрошувати мене, як побачать, що чоловікам я подобаюсь".

Для кожної леді в становищі Ребеки таким самим необ­хідним набутком, як букет чи карета, є компаньйонка. Мене завжди зворушує, що ці ніжні істоти, які не можуть жити без прихильності до когось, вибирають собі в това­ришки надзвичайно невиразну особу і майже ніколи з нею не розлучаються. Вигляд такої постійної супутниці в при­ношеному вбранні, яка сидить у ложі опери за спиною в своєї любої приятельки або займає в кареті місце навпроти неї, завжди має в собі щось корисне і повчальне для мене; це таке саме веселе нагадування як череп, що ним ко­ристувались на бенкетах єгипетські бонвівани,— химерне сардонічне mémento / Нагадування (лат.) / Ярмарку Суєти. Що й казати: навіть така бувала, нахабна, безсовісна й черства красуня, як мі­сіс Випікайдуш, батько якої помер із сорому за неї, навіть чарівна й смілива місіс Тенетлі, що перестрибне верхи че­рез огорожу незгірше за будь-якого чоловіка в Англії і сама править своїми сивими в Парку, тим часом як її мати й досі тримає крамничку в Баті,— навіть ці жінки, такі сміливі, що, здавалося б, нічого не бояться, не зважу­ються вийти в світ без компаньйонки. їхнім серцям, ніж­ним, сповненим любові, неодмінно треба виливати на когось свої почуття. І на людях ви їх зустрінете тільки в супроводі жалюгідної, вбраної в перефарбовану сукню особи, що сидить у куточку десь неподалік.

Родоне,— сказала Ребека одного пізнього вечора, коли чоловіче товариство сиділо/у її вітальні біля каміна, в якому потріскували дрова (бо чоловіки приїздили до них завершити вечір, і Ребека завжди мала для них напоготові морозиво й каву, найкращі в Лондоні),— мені потрібна вівчарка.

Що? — перепитав Родон, піднявши голову від столу з картами.

Вівчарка? —здивувався юний лорд Саутдаун.—Люба місіс Кроулі, що за химери? Чому б вам не придбати дат­ського дога? Я знаю одного, величезного, мов жирафа, слово честі! Такого, що хоч запрягай у вашу коляску. Або хорта... мій хід, з вашого дозволу... чи малесенького мопса, що цілком уміститься в котрійсь табакерці лорда Стайна. А один чоловік у Бейсуотері має пса з таким носом, що ви...

записую короля і ходжу... що ви могли б вішати на нього капелюшка.

Записую взятку,— поважно мовив Родон. Він зви­чайно весь віддавався грі і підтримував розмову тільки тоді, коли йшлося про коней або заклад.

Навіщо вам та вівчарка? — весело повів далі юний Стаутдаун.

Я маю на увазі моральну вівчарку,— відповіла Бекі і, сміючись, глянула на лорда Стайна.

А це що за біс? — спитав його милість.

Пес, що відганяв би від мене вовків,— сказала Ребе­ка.—Компаньйонка.

Люба невинна овечка, вам справді треба вівчарки,— мовив маркіз і, виставивши вперед підборіддя й огидно ви­щиривши зуби, втупив у Ребеку маленькі очі.

Вельможний лорд Стайн стояв біля каміна, попиваючи каву. Полум'я весело палахкотіло і потріскувало за гратами. На каміні горіло зо два десятки свічок у різних чу­дернацьких свічниках — позолочених, бронзових і порце­лянових. Вони чарівно освітлювали постать Ребеки, що сиділа на канапі, оббитій квітчастою тканиною. Вона була в рожевій сукні, свіжій, мов троянда, її білі, як сніг, руки і плечі поблискували крізь тоненький газовий шарф, який ледь прикривав їх, волосся кучерями спадало навколо шиї, а з-під тугих, шелестких згорток шовку визирала ніжка, чарівна ніжка в чарівному черевичку і в прозорій шовковій панчосі.

Свічки осявали також блискучу лисину лорда Стайна у віночку рудого волосся. Він мав густі кущуваті брови й не­спокійні, налиті кров'ю очі, оточені сіткою зморщок. Ниж­ня щелепа в нього випиналася вперед, а коли він сміявся, з рота хижо витикалися два блискучі ікла. Того дня він обідав з особами королівської родини, тому почепив на себе орден Підв'язки й стрічку. Його милість був невисо­кий, широкогрудий і кривоногий, проте він дуже пишався красою своєї ступні та литки і весь час погладжував при­крашене орденом Підв'язки коліно.

Отже, пастуха замало, щоб стерегти овечку? — спи­тав він.

Пастух надто любить грати в карти й ходити по клу­бах,— сміючись, відповіла Бекі.

Господи, що за розпусний Корідон! — сказав мі­лорд.— Як би йому личила сопілка!-Б'ю трійкою,— озвався Родон від столу з картами.

Послухайте-но свого Мелібея,— пробурчав шляхет­ний маркіз.— Він справді робить те, що й належить роби­ти буколічним пастухам: стриже Саутдауна. Ох, яке не­винне ягня? Яке з біса біленьке руно!-В очах Ребеки блиснула зневажлива посмішка.

Але ж, мілорде,— мовила вона,— ви теж лицар цього ордену.

І справді, на шиї в нього красувався ланцюжок ордена Золотого руна — подарунок іспанських володарів, що по­вернулися на трон.

Лорд Стайн замолоду був відомий своєю схильністю до авантюр і успіхами в картах.

Раз він просидів два дні й дві ночі за грою з містером Фоксом. Він обігрував багатьох найвельможніших осіб королівства, і казали, що навіть титул маркіза він виграв у карти. Але його милість не любив натяків на свої колишні fredaines / Витівки (франц.)/. Ребека побачила, що його густі брови грізно насупились.

Вона підвелася з канапи, підійшла до лорда і з легень­ким реверансом узяла в нього з рук чашку від кави.

Так,— мовила вона,— потрібний собака, що стеріг би мене. Але на вас він не буде гавкати.

І, перейшовши в сусідню кімнату, вона сіла до форте­піано й заспівала французький романс таким чарівним, дзвінким голосом, що лорд, подобрішавши, квапливо по­дався за нею, і видно було, як він, схилившись над Ребекою, почав кивати в такт головою.

Родон і його приятель грали далі в карти, поки їм не набридло. Полковник виграв: та хоч він вигравав часто й багато, вечори, схожі на цей, що повторювалися кілька разів на тиждень,— коли його дружина, якою всі захоплю­валися, підтримувала товариську розмову, а він сидів мовч­ки, не беручи в ній участі, бо не розумів жодного слова в їхніх жартах, натяках і алегоріях,— такі вечори були до­сить нудні для відставного драгуна.

Як ся має чоловік місіс Кроулі? — завжди, замість вітання, питав лорд, коли вони зустрічалися.

І справді, таке тепер було його становище.