Ярмарок Суєти - Сторінка 85

Він уже по був полковником. Він був чоловіком місіс Кроулі.

Якщо ми досі нічого не казали про малого Родона, то тільки тому, що він був захований десь нагорі в мансарді і лише зрідка, шукаючи товариства, спускався вниз до кухні. Мати майже не помічала його. Він цілими днями сидів з француженкою-бонною, поки та служила в подруж­жя Кроулі, а коли вона пішла від них, хлопчика, що серед ночі плакав на самоті в своєму ліжку, пожаліла покоївка, забрала його з дитячої кімнати до себе в мансарду і там утішала, як могла.

Ребека, лорд Стайн і ще один чи два гості саме пили чай у вітальні після опери, коли вгорі над ними почувся плач.

Це мій херувим тужить за своєю нянькою,—сказала Ребека, але навіть не ворухнулася, щоб піти глянути на дитину.

Ви краще не йдіть до нього, а то розхвилюєтесь,— сардонічно порадив лорд Стайн.

Дарма! — відповіла вона, ледь почервонівши.— Наплачеться й засне.

І вони знов завели мову про оперу.

Проте Родон нишком пішов глянути на свого сина й спадкоємця, і аж коли дізнався, що його заспокоює вірна Доллі, повернувся до вітальні. Туалетна кімната полков­ника теж містилася вгорі. Там він крадькома зустрічався з сином. Ті побачення відбувалися щоранку, коли полков­ник голився; Родон-молодший сидів на скрині біля батька і з великою втіхою стежив за тим, що той робив. Вони були великими приятелями. Батько приносив йому солодощі з обіднього столу й ховав у старому футлярі для еполетів; хлопець вирушав на пошуки й радісно сміявся, знайшов­ши той скарб. Сміявся, але не голосно, бо внизу спала мама і її не можна було будити. Вона лягала дуже пізно й рідко коли вставала до полудня.

Родон купував синові багато книжок з малюнками й за­повнив іграшками його кімнатку. Всі її стіни були вкриті малюнками, які батько купував за готівку й сам наліплю­вав. Коли місіс Кроулі звільняла Родона від обов'язку су­проводжувати її в Парк, він приходив до сина і просиджу­вав з ним цілі години; малий їздив на ньому верхи, смикав за! довгі вуса, ніби то були віжки, і невтомно бігав і стри­бав навколо нього. Кімната була низька, і одного разу, коли хлопчик не мав ще п'яти років, батько, високо підки­даючи його, так ударив бідолаху головою в стелю, що з переляку мало зовсім не випустив його з рук.

Родон-молод­ший уже скривив личко, щоб голосно заплакати,— і не дивно, бо дуже забився,— як батько сказав:-Ради бога, Роді, не збуди маму!-І малий, поважно, жалісливо глянувши на батька, заку­сив губи, стиснув кулачки і навіть не писнув. Родон потім розповідав про це в клубах, в офіцерській їдальні і всім у місті.

Їй-бо, сер,— казав він кожному,— який же в мене росте хлопчина, який молодець! Я мало не пробив стелі-його головою, їй-бо, а він навіть не заплакав, боявся збудити матір.

Іноді — раз або двічі на тиждень — та леді навідувалась до горішніх покоїв, де мешкав хлопчик. Приходила, ніби малюнок із "Журналу мод", що раптом ожив: лагідна усмішка, чудова нова сукня, елегантні рукавички й чере­вички, її прикрашали дивовижні шарфи, мережива й кош­товності. Вона завжди мала новий капелюшок, оздоблений вічноживими квітками або розкішними страусовими пе­рами, м'якенькими й легенькими, мов пелюстки магнолії. Вона поблажливо кивала хлопчикові, що відривався від обіду або від розфарбовування солдатиків на малюнках. Коли вона виходила, в кімнаті залишався дух троянди чи якийсь інший чарівний запах. В очах дитини вона була неземною істотою, вищою за батька... за весь світ,— їй можна було тільки поклонятися, захоплюватись нею зда­леку, їхати з матір'ю в кареті здавалося йому священно­дійством: він сидів і боявся навіть озватися, тільки не зводив погляду з розкішно вбраної принцеси навпроти себе.

Джентльмени на чудових баских конях під'їздили до екіпажа, сміялися й розмовляли з нею. Як блищали її очі, коли вона дивилася на них! Як вона жваво й граційно по­махувала їм рукою, коли вони минали її'1 Хлопчика в та­ких випадках одягали в новий червоний костюмчик. Удома йому вистачало й старого, з рудої парусини.

Часом, коли матері не було і Доллі, покоївка, прибирала її ліжко, хлоп­чик заходив до материної спальні. Ця кімната здавалася йому казковою — таємничим царством розкошів і дивовиж. У шафі висіли всі ті чарівні сукні — рожеві, блакитні й різнобарвні. Ось оздоблена сріблом скринька з коштовно­стями, ось таємнича бронзова рука на туалетному столику, унизана сотнями блискучих каблучок. А он люстро.—диво з див,— у якому він міг побачити своє розгублене личко і віддзеркалення Доллі (химерно змінене, воно ніби плив­ло під стелею), яка підбивала й розгладжувала подушки на ліжку. Бідолашне, самітне, занедбане маля! Мама — святе слово на устах і в серці дітей, а цей хлопчик обож­нював камінь!-Родон Кроулі, хоч який він був шахрай, мав у серці якісь почуття і все-таки ще здатен був любити дитину й жінку. До Родона-молодшого він відчував велику потаєм­ну ніжність, що помітила й Ребека, хоч ніколи не згаду­вала про це чоловікові. Та ніжність не дратувала Ребеку— надто вона була добродушна,— а тільки збільшувала її зневагу до чоловіка. Родон сам трохи соромився своїх батьківських почуттів і приховував їх від дружини: лише наодинці з сином він давав їм волю.

Вранці він звичайно брав хлопчика з собою гуляти; вони заходили разом до стайні, а потім ішли в Парк. Юний лорд Саутдаун — такий щедрий, що міг віддати останнє, і понад усе любив купувати різноманітні дрібнички, щоб потім їх роздаровувати,— купив хлопчикові поні, не набагато більшого за пацюка, як казав сам дарувальник, і на цього вороного шотландського пігмея високий батько юного Родона задоволено садовив сина, а сам ішов Парком поряд з ним. Йому було приємно бачити свою колишню казарму й колишніх товаришів-гвардійців біля Найтсбріджа; він згадував своє парубоцьке життя й починав жалкувати, що воно минулося. Старі кавалеристи теж раді були зустрі­тися з колишнім своїм офіцером і попестити його сина.

Полковникові Кроулі було дуже приємно обідати в офіцер­ському клубі зі своїми колегами.

Я для неї не досить розумний, хай йому грець, я знаю! їй без мене не буде нудно.

І справді, дружина без нього не нудилася.

Ребека любила свого чоловіка. Вона завжди була добра до нього, і хоч би що він сказав чи зробив, ніколи не сер­дилась. Навіть не дуже виявляла йому свою зневагу: може, він їй саме тому й подобався, що був дурний. Родон був для неї старшим служником, метрдотелем, він викону­вав її доручення, беззастережно слухався її наказів, по­кірно катався з нею в колясці по Парку, відвозив її в оперу, )Сам розважався в клубі, поки йшла вистава, і приходив за­бирати її точно в належний час. Прикро, що Бекі така байдужа до сина, але він мирився й з цим.

Вона, бачите, така розумна, хай йому грець,—виправ­дувався Родон,— а я, бачите, невіглас, і взагалі...

Бо, як ми вже казали, не треба великого розуму, щоб вигравати в карти і в більярд, а на інші таланти Родон не претендував.

Коли в домі з'явилася компаньйонка, в нього набагато поменшало обов'язків.

Дружина навіть заохочувала Ро­дона не обідати вдома, і він міг уже не супроводжувати її в театр.

Можеш не сидіти сьогодні вдома, тобі буде нудно, любий,— часто казала вона.— В мене зберуться кілька-людей, що лише дратуватимуть тебе. Я б їх не запрошувала, але ж ти знаєш, що я роблю так задля твого добра.

А тепер, як я маю вівчарку, тобі вже не треба за мене боя­тися.

"Вівчарка-компаньйонка! Бекі Шари має компаньйонку! Ну й сміховисько!" — думала собі місіс Кроулі. І ця думка дуже веселила її.

Одного ранку в неділю, коли Родон Кроулі, його син і попі гуляли, як звичайно, в Парку, вони зустріли дав­нього знайомого полковника, його товариша по службі, кап­рала Клінка, що приязно розмовляв з якимось старим джентльменом. Той тримав на руках хлопчика десь такого віку, як малий Родон. Хлопчик міцно вхопився за медаль на пам'ять про битву під Ватерлоо, що висіла на грудях у капрала, й уважно її роздивлявся.

Дякую, ваша честь — відповів Клінк: "Як ся маєш, Клінку?" — Цей юний джентльмен — ровесник вашому синові,— додав капрал.

Його батько теж воював під Ватерлоо,— сказав ста­рий, що тримав на руках хлопчика.— Правда, Джорджі?-Так,— відповів той.

Він і хлопчина, що сидів на поні, пильно, з поважним виглядом вивчали один одного, як то буває між дітьми.

У піхоті,— сказав Клінк поблажливим тоном.

Він був капітаном *** полку,— не без гордощів додав старий джентльмен.— Капітан Джордж Осборн, сер. Може, ви його знали? Він загинув смертю хоробрих у битві з корсиканським тираном.

Полковник Кроулі почервонів.

Я знав його дуже добре, сер,— мовив він,— і його дружину, дуже милу жіночку, сер... Як вона поживає?-Це моя дочка, сер,— відповів старий джентльмен. Він опустив хлопчика на землю, дуже врочисто витяг-візитну картку і подав її полковникові. Той прочитав: "Містер Седлі, єдиний агент компанії "Чорний діамант, безпопільне вугілля". Вантажна пристань, Темз-стріт і ко­теджі Анна-Марія, Фулем-стріт".

Малий Джорджі підійшов ближче й почав роздивлятися на шотландського поні.

Хочеш покататися? — запитав із сідла Родон-молодший.

Хочу,—відповів Джорджі.

Полковник, що зацікавлено дивився на малого, підняв його й посадовив на поні позад сина.

Тримайся за нього, Джорджі,— сказав він,— обійми мого, сина "за стан... його звати Родоном.

Обидва хлопчики засміялися.

Сьогодні, мабуть, у нашому парку не знайдеться кра­щої пари, сер,— мовив добродушний капрал.

І полковник, капрал та старий Седлі з парасолькою в руці пішли поряд з дітьми.

Розділ XXXVIII РОДИНА В ДУЖЕ ВЕЛИКІЙ СКРУТІ-Будемо сподіватися, що малий Джордж Осборн проїхав на поні з Найтсбріджа аж до Фулема — спинімося й ми в цій околиці і розпитаймо, як поживають наші друзі, яких ми там залишили. Як почуває себе місіс Емілія після ватерлооською струсу? Чи жива вона, чи здорова? Що ста­лося з майором Доббіном, бричку якого весь час видно було біля її дому? Чи є які новини від збирача податків з Боглі-Уолага? Про останнього нам відомо ось що.

Наш шановний приятель, товстун Джозеф Седлі, невдов­зі після того, як йому пощастило врятуватися з Брюсселя, повернувсь до Індії. Може, скінчилася його відпустка, а може, він боявся зустрічі зі свідками своєї втечі з-під Ва­терлоо.

Так чи так, але він приступив до своїх обов'язків у Бенгалії зразу після того, як Наполеона привезли на острів Святої Єлени, де Джоз і бачив колишнього імпера­тора.