Ярмарок Суєти - Сторінка 88

Що­вечора й щоранку вона й він (у безмежній, зворушливій єдності, що, гадаю, розчулила б серце кожного, хто бачив або сам пережив таке) — разом молилися вітцеві небес­ному: мати вкладала в молитву всю свою душу, а дитина лебеділа за нею слова, які та вимовляла. Щоразу вони про­сили бога благословити любого татка, ніби він був живий і сидів з ними в кімнаті.

Багато годин забирало в неї вмивання й одягання юного джентльмена, прогулянки з ним уранці до сніданку і до того, як дідусь ішов "у справах", шиття найдивовижніших і найвигадливіших костюмів, для чого ощадлива вдова пе­рекроювала кожен придатний клапоть зі свого одягу з ча­сів заміжжя, бо сама місіс Осборн (на превеликий жаль її матері; що любила, особливо після втрати майна, гарно вбиратися) завжди носила чорну сукню і брилик з чорною стрічкою.

Решту дня вона віддавала батькам. Вона навіть навчилася грати в крібедж, щоб старий джентльмен не ну­дився в ті вечори, коли не йшов до клубу. Вона співала йому, як він хотів послухати її, і це було доброю прикме­тою, бо під музику він неодмінно засинав солодким сном. Вона переписувала йому численні меморіали, листи, прос­пекти і плани. Це її рукою були написані листи, якими старий Седлі повідомляв більшість колишніх своїх друзів, що він став агентом компанії Чорний діамант, безпопільне вугілля і ладен постачати своїм приятелям і громаді найкраще вугілля по стільки ж стільки шилінгів за челдрон / Міра ваги для вугілля, близько 1220 кілограмів/ . Йому залишалося лише поставити під тими листа­ми свій вигадливий підпис і заадресувати їх нерівним кан­целярським почерком. Один із таких паперів послано майорові Доббіну в *** полк через містерів Кокса і Грінвуда; та майор був тоді у Мадрасі й не потребував вугілля? Але він упізнав руку, що писала той проспект. Господи мило­сердний, чого б він тільки не віддав, щоб тримати її в своїй! Прийшов і другий лист, повідомивши майора, що "Дж. Седлі й Спілка" заснували в Опорто, Бордо й Сен-Марі агентства, які мають змогу запропонувати своїм дру­зям і громаді найкращий і найвишуканіший вибір портеру, хересу й червоних вин за помірковану ціну й на особливо вигідних умовах. Спираючись на це повідомлення, Доббін напосівся на губернатора, головнокомандувача, суддів, полкових товаришів та всіх, кого знав в окрузі, і послав додому "Седлі й Спілці" стільки замовлень, що геть при­голомшив містера Седлі й містера Клепа, з якого й скла­далася вся "Спілка". Але після цього першого успіху, під впливом якого бідолашний старий Седлі вже зібрався бу­дувати будинок у Сіті та власну пристань і заводити цілий полк писарів і мережу агентів по цілому світі, більше за­мовлень не надходило. Мабуть, старий джентльмен утратив свій колишній тонкий смак до вин: на майора Доббіна полетіли скарги з усіх офіцерських їдалень через погані напої, придбані за його рекомендацією.

Врешті він скупив більшу частину вин і розпродав їх з аукціону з величез­ними збитками для себе.

Щодо Джоза, який тоді отримав місце в управлінні по­датків і зборів у Калькутті, то він страшенно розлютився, коли пошта принесла йому паку вакхічних проспектів з приватним листом від батька, в якому той повідомляв, що розраховує в цій справі на сина і посилає йому партію ви­браних вин, зазначених у фактурі, а також вексель, вида­ний на його ім'я, щоб покрити ці видатки. Джоз обурився: його батько — батько Джоза Седлі, службовця управління податків,— став торговцем вином, що випрохує замов­лення! Це майже те саме, що він став би Джеком Кетчем.

Син зневажливо відмовився від векселя й написав старому джентльменові образливого листа, порадивши йому самому влаштовувати свої справи.

Опротестований вексель повер­нувся, і "Седлі й Спілці" довелося оплатити його прибут­ками від мадраської операції, а частково й заощадження­ми Емілії.

Крім пенсії в п'ятдесят фунтів на рік, вона ще мала, як заявив виконавець чоловікової духівниці, п'ятсот фунтів, що були на руках в агентів у хвилину смерті Джорджа Осборна, і цю суму опікун її сина — Доббін — запропонував покласти на вісім річних відсотків в одну індійську контору. Старий Седлі, підозрюючи, що майор мав якісь нечесні наміри щодо тих грошей, рішуче запротестував проти такого плану. Прийшовши до агентів, щоб особисто висловити їм свій протест, він, на свій, подив, дізнався, що на руках у них немає такої суми, що весь капітал, який лишився після капітана, не перевищує сотні фунтів, а на­звані п'ятсот фунтів, мабуть, складають окрему суму, про яку докладно знає тільки майор Доббін. Остаточно переко­навшись, що тут пахне шахрайством, старий Седлі почав переслідувати майора. Як батько Емілії, він владно зажа­дав звіту про грошові справи покійного капітана. Доббін збентежився, почервонів і почав щось плутано поясню­вати. Це підтвердило підозру старого, що він має спра­ву з шахраєм. Він пишномовно "сказав йому правду в очі", за його ж таки словами, тобто просто висловив упевненість, що майор незаконно привласнив гроші його зятя.

Доббінові нарешті урвався терпець, і якби його звинувач не був такий старий і жалюгідний, він напевне посва­рився б з ним.

Розмова їхня відбувалася в одній з кабінок у кав'ярні "Слотер".

Ходімо нагору, сер,— сердито прошепотів майор.— Я вимагаю, щоб ви пішли нагору, і я покажу вам, хто-скривджений — бідолашний Джордж чи я.

І вія потяг старого до своєї спальні нагорі. Там він ви­йняв зі столика Осборнові рахунки й паку боргових зобо­в'язань, які, треба віддати йому належне, небіжчик дуже радо виписував.

Джордж оплатив свої векселі в Англії,— сказав Доббін,— але в нього не залишилося й ста фунтів, коли він-поліг на полі бою. Я і ще двоє-троє офіцерів, його товари­шів, із своїх заощаджень зібрали цю невеличку суму, а ви ще зважуєтесь казати, що ми хочемо обдурити вдову й си­роту.

Седлі дуже засоромився й принишк, хоч Вільям Доббін таки збрехав йому. Це він сам дав ті п'ятсот фунтів, усі до останнього шилінга, він на свої кошти поховав приятеля і взяв на себе всі витрати, пов'язані зі смертю Джорджа й переїздом сердешної Емілії.

Про ці видатки старий Осборн жодного разу не завдав собі клопоту подумати, не згадав про них і ніхто з родини Емілії, навіть вона сама. Цілком довіряючи майорові Доббіну як скарбникові, вона не заглиблювалась у його плутані розрахунки й ніколи не підозрівала, скільки заборгу­вала йому.

Два-три рази на рік Емілія, як і обіцяла, писала йому листи в Мадрас — листи цілком присвячені малому Джорджі. Яким скарбом були вони для Доббіна! Він їй щоразу відповідав, але ніколи не писав перший. Зате він посилав хрещеникові й матері безліч пам'яток про себе. Він замо­вив і послав їй цілу скриньку шарфів і чудові китайські шахи зі слонової кістки. Пішаками там були зелені й білі чоловічки зі справжніми щитами й мечами, кіньми — вершники, а турами — башточки на слонах.

Навіть місіс Манго не має таких розкішних шахів,—зауважив містер Пестлер.

Ті шахи надзвичайно потішили Джорджі, який друкова­ними літерами написав першого листа своєму хрещеному батькові з подякою за дарунок. Доббін посилав також ва­рення й маринади — цих останніх юний джентльмен раз тайкома скуштував у буфеті й мало не задихнувся. Хло­пець вирішив, що його покарано за крадіжку, такі вони були пекучі. Емілія дотепно описала майорові цей випадок, і він зрадів, що тепер вона бадьоріша і вже може сміятися. Він послав їй дві шалі — білу для неї, а чорну з пальмовим листям для її матері, і два червоні шарфи на зиму для містера Седлі та для Джорджі. Шалі коштували, на думку місіс Седлі, щонайменше по п'ятдесят гіней кожна. Вона надягала свою до церкви в Бромптоні, і знайомі жінки ві­тали її з такою чудовою обновою. Еміліїна шаль теж дуже личила до її скромної чорної сукні.

Жаль, що вона й чути про нього не хоче,— казала, зітхаючи, місіс Седлі, місіс Клен і всім своїм приятелькам у Бромптоні.— Джоз ніколи не присилав нам таких пода­рунків, шкодує для нас грошей. Видно, що майор закоханий у неї по вуха, та тільки-но я натякну їй про це, вона червоніє, починає плакати, ховається до своєї кімнати й сидить там в тією мініатюрою. Мені вже набрид той портрет. Краще б ми ніколи не зналися з тими гидкими Осборнами!-Серед таких скромних подій і в такому скромному оточенні минало дитинство Джорджі; він виростав тендітним, чутливим, деспотичним і розпещеним хлопчиком, владним у ставленні до своєї лагідної матері, яку, проте, гаряче любив. І взагалі він командував усіма в своєму невелич­кому царстві. Він підростав, і всіх вражала його зарозумілість та дедалі більша подібність до батька. Він про все допитувався, як звичайно допитуються цікаві діти, і його хлоп'ячі міркування й спостереження були такі глибокі, що дивували старого дідуся, який набрид усім у своєму клубі розповідями про освіченість і геніальність онука. До бабусі хлопець ставився з добродушною байдужістю. Не­величке коло близьких йому людей вважало, що такого розумного хлопчика ще не було на світі, і Джорджі, який успадкував зарозумілість свого батька, мабуть, думав, що вони не помиляються.

Коли йому було років шість, Доббін почав жваво листу­ватися з ним. Майор хотів знати, чи Джорджі думає йти до школи, і сподівався, що він там буде не з останніх,— чи, може, він волів би мати доброго вчителя вдома? Бо так чи так, а час уже починати навчання; і його хрещений батько й опікун натякнув, що надіється на дозвіл узяти на себе видатки на Джорджеву освіту, оскільки вони були б важкі для матері з її мізерними засобами. Одне слово, майор завжди думав про Емілію та про її малого сина. Він звелів своїм агентам забезпечувати його книжками з малюнками, фарбами, столиками та іншими речами, потріб­ними для навчання й для розваг. За три дні. до того, як Джорджеві сповнилося шість років, якийсь джентльмен у супроводі служника під'їхав бричкою до будинку місте­ра Седлі й захотів побачити Джорджа Осборна. То був військовий кравець Вулзі з Кондуїт-стріт, що за доручен­ням майора приїхав зняти мірку з юного джентльмена й пошити йому сукняний костюм. Колись він мав честь одя­гати капітана, батька юного джентльмена.

Інколи — і, безперечно, також на майорове прохання — його сестри, панни Доббін, приїздили родинною каретою і брали Емілію з хлопцем на прогулянку, якщо ті хотіли.