Ярмарок Суєти - Сторінка 87

Сварка дала старій леді безліч переваг, і вона ніколи не пропускала нагоди скористатися ними з чисто жіночою винахідливістю й наполегливістю. Наприклад, вона кілька тижнів після того майже не розмовляла з Емі­лією. Вона попередила всіх у домі, щоб вони не торкалися до дитини, бо, мовляв, місіс Осборн може образитися. Вона просила дочку прийти й переконатися, що в їжі, яку що­дня готували для Джорджі, немає отрути. Якщо сусіди пи­тали про здоров'я дитини, вона відсилала їх до місіс Ос­борн. Сама вона не зважується спитати, як малий себе по­чуває, і не дозволяє собі брати його на руки, хоч він її онук і улюбленець, бо не вміє, бачите, поводитися з діть­ми й може його вбити. А коли дитину приходив оглянути містер Пестлер, вона зустрічала його з таким глузливим, пихатим виглядом, якого, за його словами, не прибирала навіть леді Осотріс, коли він мав честь її лікувати, хоч від старої Седлі він ніколи не брав грошей. Цілком мож­ливо, Що й Емілія зі свого боку відчувала ревнощі. Кожна мати ревнує до тих, хто бавить її дитя й може зайняти пер­ше місце в його серці. В усякому разі, коли хтось глядів Джорджі, Емілія непокоїлась і так само не давала місіс Клеп і служниці одягати й бавити малого, як забороняла їм витирати порох з мініатюрного портрета чоловіка над своїм ліжком — тим самим ліжком, з яким була розлучи­лася, коли пішла до чоловіка, і до якого тепер повернулась на багато довгих, мовчазних, сповнених плачу, а все ж таки щасливих років.

У цій кімнаті була вся любов Емілії, все найдорожче в її житті. Тут вона пестила свого хлопчика й самовіддано доглядала його під час різних дитячих недуг. їй здавалося, що це якимось дивом до неї повернувся з неба Джордж-старший, тільки набагато кращий. Сотнею невловимих ін­тонацій, поглядів, рухів малий так нагадував батька, що вдовине серце аж тремтіло, коли вона пригортала до себе дитину, і хлопчик часто допитувався, чого вона плаче. Тому, що він такий схожий на свого батька, щиро признава­лась Емілія. Вона весь час згадувала про небіжчика бать­ка невинній дитині, що нічого не розуміла, розповідала про своє кохання до Джорджа набагато більше, як свого часу самому Джорджеві чи котрійсь із близьких товаришок. З батьками вона ніколи не говорила про таке, соромлячись відкрити перед ними своє серце. Певне, малий Джордж ро­зумів її не краще за них, але вона ненастанно довіряла йому і тільки йому свої сердечні таємниці. Радість цієї жін­ки нагадувала смуток чи, інакше сказати, була така ніжна, що виливалася в сльозах. Почуття Емілії були такі делікат­ні й боязкі, що, мабуть, не варто говорити про них у книжці. Доктор Пестлер (тепер найпопулярніший жіночий лікар, який їздить у пишній темно-зеленій кареті, чекав дворянського титулу і має власний дім на Манчестер-стріт) розповідав мені, що горе Емілії, коли довелося від­лучати дитину від грудей, зворушило б навіть серце Ірода. В ті часи доктор був ще дуже жалісливий, тож його дружина і тоді, і ще довго потому смертельно ревнувала його до місіс Осборн.

Можливо, докторова дружина мала підстави для ревно­щів: більшість жінок, що складали невеличке коло знайо­мих Емілії, ревнували до неї представників протилежної статі і сердилися, що ті нею так захоплювались. Бо майже всі чоловіки, познайомившись ближче з Емілією, починали обожнювати її, хоч, безперечно, не могли б сказати за що. Вона не була ні показна, ні дотепна, ні дуже розумна, ні велика красуня. Але хоч де б Емілія опинилася, вона завж­ди зворушувала й чарувала всіх чоловіків, а в жіночого роду завжди викликала зневагу й недовіру. Певне, най­більшими її чарами були тендітність, тиха покора й лагідність; здавалося, вона зверталась до кожного чоловіка, який траплявся їй на життєвому шляху, з проханням виявити до неї прихильність і захистити її. Ми вже бачили, як у полку — хоч вона була знайома лише з кількома Джорджевими товаришами — всі молоді офіцери ладні були взя­тися за шаблі і битися за неї. Те саме було в будиночку у Фулемі та в маленькому колі людей, що відвідували її,— вона всім подобалася, і всі нею цікавились. Якби вона була самою місіс Манго зі славетної фірми "Манго, Банан і Компанія" на вулиці Крачт-Фраєрс, розкішною власницею ананасових плантацій, що влаштовувала в своєму фулемському будинку літні déjeuners / Сніданки (франц.)/, де бували герцоги і графи, і їздила по околиці із служниками в пишних жовтих лів­реях, парою гнідих коней, яких не знайдеться навіть у кенсінгтонській королівській конюшні,— кажу вам, якби вона була самою місіс Манго чи дружиною її сина, леді Мері Манго (дочкою графа Каслмоулді, що-зволила вийти заміж за голову фірми), дрібні торговці в сусідстві не виявляли б до неї більшої пошани, ніж вони виявляли до лагідної мо­лодої вдови, коли вона проходила повз їхні крамниці або робила в них свої скромні покупки.

Не тільки містер Пестлер, лікар, а й містер Ліндон, його молодий помічник, який лікував покоївок та дрібних крамарів і якого завжди можна було побачити в аптеці, де він читав "Таймс", відверто визнавав себе рабом місіс Осборн. Цього показного юнака зустрічали в помешканні місіс Седлі привітніше, ніж його принципала, і коли в ма­лого Джорджі щось боліло, він заходив глянути на хлопця двічі або й тричі на день, і гадки не маючи брати платню. Він діставав з аптечних шухляд м'ятні таблетки, тамаринд та інші ліки для малого Джорджі і складав для нього такі дивовижно солодкі й смачні настої та мікстури, що малому було навіть приємно лікуватися. Вони з Пестлером проси­діли біля хлопчика цілих дві ночі того незабутнього, страш­ного тижня, коли Джорджі хворів на кір і коли, дивлячись на відчай його матері, можна було подумати, що досі цієї хвороби взагалі не було на світі. Чи вони так клопоталися для когось іншого? Чи просиджували ночі у власників ана­насових плантацій, коли Ральф Банан, Гвендоліна і Гінівер Манго хворіли на ту саму дитячу недугу? Чи сиділи вони біля маленької Мері Клеп, дочки господаря будиноч­ка, що заразилася від Джорджі? Справедливість змушує нас визнати, що ні. Вони спокійно спали, принаймні коли йшлося про Мері, заявивши, що кір у неї в легкій формі, а тому скоро мине сам, і байдуже, тільки задля годиться, прислали для неї якісь ліки, а коли дівчинка вже одужу­вала — додали до них ще хінної кори.

Далі, навпроти місіс Осборн мешкав скромний фран­цузький шевальє, що викладав свою рідну мову в кількох сусідніх школах, а вечорами вигравав тремтливі старовин­ні гавоти й менуети на своїй захриплій скрипці. Коли цей чемний дідусь у напудреній перуці, який ніколи не про­пускав недільної відправи в геммеремітській каплиці жі­ночого монастиря і який нічим — ні своєю ввічливістю і уважністю, ні поведінкою й манерами — не скидався на те­перішніх своїх здичавілих, бородатих земляків, що прокли­нають зрадливий Альбіон і з-понад сигар косо позирають на нас біля англійського посольства в Парижі,— коли цей старий шевальє Де Пазурруж говорив про місіс Осборн, він спершу втягував у, ніс понюшку тютюну, тоді граційним рухом струшував з пальців крихти, що пристали до них, знов складав їх у пучку, підносив до уст і, поцілувавши, розводив з вигуком: "Ah, la divine créature!"/ Ох, божественна істота! (Франц.) / . Він кожному, казав і божився, що коли Емілія іде бромптонськими ву­личками, під ногами в неї рясно розквітають квітки. Малого Джорджі він називав Купідоном і питався в нього, що ро­бить його мама Венера, а враженій Бетті Фленніген казав, що воно одна з грацій і улюблена служниця Reine des Amours / Цариці кохання (франц.)/ .

Можна було б навести й більше прикладів так легко здобутого визнання, про яке Емілія й не підозрювала. Хіба-містер Бінкі, лагідний, люб'язний вікарій з парафіяль­ної церкви, куди ходила родина Седлі, не відвідував раз-по раз удову? Він гойдав на колінах її хлопчика і пропонував учити його латини, що страшенно обурювало його-сестру, стару панну, яка була в нього за господиню. Ну, що ти в ній побачив, Бейлбі? — бувало казала вона.— Коли вона приходить до нас пити чай, то за цілий вечір не промовить жодного слова. Вона просто байдужа істота, я певна, тіло без душі, та й годі. Тільки її гарнень­ке личко вабить вас, чоловіків. Міс Граніті, що має п'ять тисяч річного прибутку, та ще й надію на майбутнє, куди жвавіша і, як на мій смак, в тисячу разів приємніша; вона б тобі, безперечно, здалася ангелом, якби була трохи вродливіша.

Можливо, що до певної міра міс Бінні мала слушність: гарне личко завжди викликає симпатію в серцях чоловіків, цих невиправних вітрогонів. Жінка може бути розумна й чиста, як M і нерва, а ми не помітимо її, якщо вона негарна. Яких тільки дурниць ми не вибачимо парі блискучих оче­нят! Яка нісенітниця, вимовлена рожевими устами й солод­ким голоском, не видасться приємною? Тому жінки, з вла­стивим їм почуттям справедливості, й доводять, що коли жінка вродлива, то вона неодмінно дурна. Ох, жінки, жінки, скільки серед вас і негарних, і дурних!-Усе, що можна розповісти про життя нашої героїні,— найбуденніші речі. її історія не багата на дива, як ласка­вий читач, безперечно, вже завважив, і якби вона вела що­денник протягом тих років, відколи народився син, у ньо­му б мало знайшлося подій, важливіших за кір, про який ми вже згадували на попередніх сторінках. Хоч ні, одного дня, на превеликий подив Емілії, щойно названий велебний містер Бінні попросив її змінити прізвище Осборн на його власне. Емілія почервоніла, залилася сльозами, трем­тячим голосом подякувала за ласку, за увагу до неї і до її бідолашного хлопчика, але сказала, що ніколи, ніколи не зможе думати про когось іншого, крім... крім чоловіка, якого вона втратила.

Двадцять п'ятого квітня і вісімнадцятого червня — в день свого шлюбу і в день смерті чоловіка — вона зовсім не виходила зі своєї кімнати, присвячуючи ці дні (і ще хтозна-скільки самітних нічних роздумів, коли маленький син спав біля неї в колисці) пам'яті своєї втраченої пари. Протягом дня вона була діяльніша: вчила Джорджі читати, писати і трохи малювати, читала книжки, щоб потім роз­повідати йому звідти різні історії. В міру того як під впли­вом навколишньої природи в хлопця розплющувалися очі й прокидався розум, вона вчила його, наскільки їй дозво­ляли скромні можливості, пізнавати творця всесвіту.