Ярмарок Суєти - Сторінка 86

Якби ви почули, що містер Седлі казав на борту корабля, то вирішили б, що він не вперше зустрічається і з корсиканцем і що цей цивільний чоловік добре дався взнаки французькому полководцеві під горою Сен-Жан. Він знав тисячі історій про славетні битви, знав, на яких позиціях стояв і яких втрат зазнав кожен полк. Він не від­магався, що й сам причетний до перемог, що був разом з армією і привозив депеші герцогу Веллінгтонові. Він зма­льовував усе, що герцог робив і казав кожної миті протя­гом того дня під Ватерлоо, з таким знанням почуттів і вчинків його вельможності, що було очевидне: він не роз­лучався цілий той день із переможцем, хоч його як цивіль­ного й не згадано в опублікованих документах про битву. Мабуть, згодом він і сам повірив у це, принаймні якийсь час його розповіді викликали, величезну сенсацію в Каль­кутті, і він навіть дістав прізвисько "Седлі Ватерлооськнй", яке й носив до останніх днів свого перебування в Бен­галії.

Векселі, які Джоз видав, купуючи злощасних коней, він і його агенти безвідмовно оплатили. Він нікому жодним словом не згадував про угоду, і ніхто не знає напевне, що сталося з тими кіньми і як він спекався їх та Ісидора, свого служника-бельгійця; цього останнього бачили восени 1815 року, коли він продавав сивого коня, дуже схожого па того, що ним їхав Джоз.

Лондонські агенти Джоза отримали доручення виплачу­вати сто двадцять фунтів на рік його батькам у Фулемі. Це була основна підтримка для старого подружжя, бо справи, до яких містер Седлі брався після банкрутства, аж ніяк не могли поновити його зруйнованого добробуту. Він пробував торгувати вином, вугіллям, розповсюджував ло­терейні квитки і т. д. і т. д. Тільки-но взявшись до чогось нового, він негайно розсилав проспекти друзям, замовляв нову мідну табличку на двері й гордовито заявляв, що по­верне своє майно. Але старому, кволому, надломленому чоловікові не таланило. Один за одним його покидали дру­зі,— їм набридло купувати в нього дороге вугілля й погане вино,— і тільки його дружина ще уявляла, що він залаго­джує якісь справи, коли вранці дибає в Сіті. Ввечері він поволі вертався назад і кінець дня, звичайно, просиджу­вав у шинку, невеличкому місцевому клубі, де розводився про державні фінанси. Дивно було слухати, як він говорив про мільйони, ажіо, дисконт і про те, що роблять Ротшильд та брати Берінги. Він оперував такими великими сумами, що відвідувачі клубу (аптекар, грабар, підрядник-будівельник, псаломщик, що забігав туди крадькома, і наш знайомий містер Клеп) переймалися повагою до нього.

Колись я бачив кращі часи,— казав він кожному від­відувачеві.— Мій син тепер займає високу судову посаду в Ремганджі, в Бенгальській окрузі, сер, і отримує чотири тисячі рупій на місяць. Моя дочка могла б стати полковни­цею, якби захотіла. Я можу хоч завтра видати вексель на свого сина, старшого суддю, на дві тисячі фунтів, і Елікзандер тут таки викладе готівку на конторку, сер. Але Седлі завжди, були горді люди. І ви, і я, любий читачу, одного дня можемо опинитися в такому становищі: хіба мало наших друзів дійшло до цього? Вас може зрадити щастя, покинути снага, ваше міс­це на кону займуть кращі, молодші актори, життя потовче вас і викине розбитим на берег. Тоді знайомі при зустрічі поквапляться перейти на другий бік вулиці або ще гір­ше— поблажливо простягнуть два пальці й поспівчувають вам, і ви знатимете, що приятель за вашою спиною почне казати: "Бідолаха, яких дурниць він наробив і яких мож­ливостей не використав!"-А все ж карета і три тисячі річного прибутку — не вер­шина щастя на землі і не межа божої ласки. Коли дури­світи так само часто розкошують, як зазнають невдач, коли блазні досягають успіху, а негідникам усміхається доля і vice versa , отже, кожен з них має вдосталь у житті і лиха й добра, як і найобдарованіші та найчесніші серед нас, то, їй-богу, брате мій, дарунки й розваги Ярмарку Суєти не так уже багато й варті і, мабуть... але ми "віді­йшли від нашої теми.

Якби місіс Седлі була діяльною жінкою, то не сиділа б склавши руки після банкрутства свого чоловіка, а найняла б великий будинок і тримала б пансіон.

Пригнічений до­лею, Седлі якраз годився б для ролі чоловіка господині пансіону, такого собі домашнього попихача, номінального володаря й господаря, що нарізав би печеню за столом, ви­конував обов'язки управителя і слухняного чоловіка дру­жини, яка сиділа б на своєму сумнівному троні. Я знав недурних і освічених людей, які замолоду подавали добрі надії, мали енергію, влаштовували бенкети для сквайрів і тримали мисливських собак, а тепер покірно нарізають баранину для старих сварливих відьом і вдають, що за­ймають почесне місце за їхнім похмурим столом. Але місіс Седлі, як ми сказали, не мала достатньої волі, щоб клопо­татися задля "небагатьох обраних пансіонерок, що хоті­ли б оселитися в приємній музичній родині", як кажуть оголошення в "Таймсі". Вона залишилась лежати на бе­резі, куди її викинула доля, тож немає сумніву, що якихось успіхів цій старій парі годі було чекати.

Я не думаю, щоб вони були нещасні. Може, в своєму за­непаді вони стали навіть трохи гордовитіші, ніж були в часи розквіту. Місіс Седлі завжди залишалась значною особою для своєї господині місіс Клеп, до якої вона часто сходила вниз і з якою довго просиджувала в прибраній кухні. Капелюшки й стрічки покоївки-ірландки Бетті Фленніген, її зухвальство, лінощі, марнотратство, яке виявля­лося в тому, що вона безбожно переводила свічки, чай, цу­кор і т. д., цікавили й розважали стару леді майже так само, як поведінка її власної челяді, коли вона мала і. Сам­бо, і візника, і конюха, і посильного, і ключницю з цілим гуртом помічниць,— про всіх них добра леді згадувала сотні разів на день. А крім Бетті Фленніген, місіс Седлі могла ще стежити за всіма служницями на своїй вулиці. Вона знала, хто вчасно платить, а хто затримує платню за дім, який наймає. Вона відступала вбік, коли повз неї про­ходила місіс Ліпигрим, зі своєю сумнівною родиною, і відверталася, коли лікарева дружина, місіс Пестлер, проїз­дила в однокінній бричці, в якій її чоловік відвідував хво­рих. Вона радилася з городником з приводу брукви, якій уся ціна була кілька пенсів і яку любив містер Седлі, на­глядала за молочарем і за посильним з пекарні, заходила до різника, що, мабуть, з меншим клопотом продавав сот­ню волових окостів іншим покупцям, аніж фунт баранини прискіпливій місіс Седлі, і вела рахунок картоплі, яку ва­рили на обід у неділю; того дня, якнайкраще вбравшись, вона двічі ходила до церкви, а ввечері читала "Проповіді Блейра".

В неділю,— бо в будень "справи" не дозволяли йому гаяти час на таку розвагу,— старий Седлі любив водити малого Джорджі в сусідні парки і в Кенсінгтонський сад, дивитися на солдатів і годувати качок. Джорджі подоба­лися червоні мундири, і дід розповідав йому, яким хороб­рим вояком був його батько, і знайомив хлопця з сержантами та іншими військовими, що носили на грудях ватерлооські медалі.

Старий поважно відрекомендовував їм Джорджі як сина капітана Осборна з *** полку, що заги­нув смертю хоробрих славетного вісімнадцятого червня. Він пригощав декого з сержантів келихом портеру і під час першої ж такої недільної прогулянки почав розбещу­вати Джорджі, на шкоду здоров'ю обгодовуючи його яблу­ками та тістечками, поки Емілія не заявила, що не пустить хлопця з дідом, якщо той твердо не пообіцяє не давати йому тістечок, цукерків та інших ласощів, куплених у ятках.

Що ж До місіс Седлі, то між нею і дочкою через хлоп­чика запанував певний холодок і прихована ревність. Якось увечері, коли Джорджі був іще зовсім малий, Емі­лія, яка сиділа в їхній маленькій вітальні за роботою і не помітила, що стара леді вийшла, почула синів крик і, при­родно, кинулась до. його кімнати, де він уже спав. Там вона застала місіс Седлі, що нишком вливала в рот дитині еліксир Йолоппа. Емілія, найдобріша і найлагідніша зі смертних, від такого втручання в її материнські права аж затремтіла з гніву. її щоки, звичайно бліді, почервоніли так, як здатні були червоніти, коли їй було дванадцять років. Вона вихопила з материних рук дитину й пляшеч­ку, неабияк розсердивши тим стару леді, що вражено гля­нула на неї, тримаючи в руці злощасну ложечку.

Емілія шпурнула пляшечку в грубу, аж брязнуло скло. Очі її палахкотіли.

Я не хочу, мамо, щоб дитину труїли! — крикнула вона, схопила сина обома руками й почала його заколису­вати.

Труїли, Еміліє? — мовила стара леді.— Це ти мені кажеш таке?-Не треба давати йому інших ліків, крім тих, що по­силає містер Пестлер. Він казав, що еліксир Йолоппа — отрута.

Чудово! Отже, ти вважаєш, що я вбивця,— сказала місіс Седлі.— Отак ти розмовляєш зі своєю матір'ю? Мене спіткало нещастя, доля скривдила мене, я їздила каретою, а тепер ходжу пішки. Але я досі не знала, що я вбивця, дякую тобі за таку новину!-Мамо,— вигукнула бідолашна Емілія, ладна запла­кати,— не гнівайтесь на мене! Я... я не думала... не хотіла скачати, що ви бажали дитині зла, проте...

Ну так, голубко... ти тільки сказала, що я вбивця, але в такому разі найкраще замкнути мене до в'язниці. Хоч я не отруїла тебе, коли ти була мала, а дала тобі най­кращу освіту і найкращих учителів, яких лише можна на­йняти. Авжеж, я вигляділа п'ятеро дітей, трьох поховала, а одна дочка, яку я найбільше любила, біля якої я ночей недосипала, коли в неї прорізувалися зуби, яку я догля­дала під час крупу, кору й коклюшу, для якої я наймала закордонних учителів, не шкодуючи коштів, і яку потім ще й послала завершити освіту в пансіон Мінерви,— сама я всього цього не мала, як була дівчиною, хоч завжди ша­нувала своїх батька й матір, щоб бог продовжив мої дні на землі і щоб я давала якусь користь, а не сиділа, насу­пившись, цілими днями в своїй кімнаті й не корчила з себе велику пані,— і оця от дочка каже мені, що я вбив­ця! Ох, місіс Осборн, я молитимуся, щоб ти не вигодувала своїми грудьми гадюки!-Мамо, мамо! — заплакала розгублена Емілія, і дитина в неї на руках долучила й свій крик до того плачу.

Отак, убивця! Стань навколішки й проси бога, щоб очистив твоє невдячне серце, Еміліє, і простив тобі, як я-прощаю.— І місіс Седлі сердито вийшла з кімнати, ще разпросичавши крізь зуби: "Отрута!" — і тим закінчивши-своє материнське благословення.

До самої своєї смерті місіс Седлі не забула цієї сутички з дочкою.