Забуте вбивство - Сторінка 23

Будь ласка, не турбуйтеся.

Вона швидко пребігла по терасі й завернула за ріг будинку до під'їзної алеї. Але тут вона зупинилася. Місіс Ерскін поставила свою машину так, що Ґвенда засумнівалася, чи зможе обминути її своєю машиною й виїхати на під'їзну алею. Вона завагалася, а тоді повільно повернулася до тераси.

Уже підійшовши до засклених дверей, вона раптом стала як укопана. Голос місіс Ерскін, глибокий і лунким, виразно пролунав у її вухах:

– Мені байдуже, що ти говориш. Ти домовився з нею про це – домовився вчора. Ти домовивсь, щоб ця дівчина приїхала сюди, коли я буду в Дейті. Ти завжди однаковий, будь-яка гарна дівчина – і ти готовий. Я більше цього не витримаю, кажу я тобі, більше не витримаю.

Голос Ерскіна пролунав спокійно, але в ньому були нотки розпачу.

– Іноді, Дженет, мені здається, що ти збожеволіла.

– Збожеволіла не я! Це ти збожеволів! Ти не можеш дати жінкам спокій.

– Ти знаєш, що це неправда, Дженет.

– Це правда! Навіть тоді, давно, – у тому містечку, з якого приїхала ця дівчина, у Дилмауті. Невже ти посмієш мені сказати, що ти не крутив любов із тією рудою дружиною Гелідея?

– Невже ти ніколи не можеш нічого забути? Тобі треба постійно накручувати себе? Ти врешті доведеш себе до нестями й тоді…

– Це ти винен, ти! Ти розбив моє серце! Я цього не витримаю, не витримаю! Ти домовляєшся про любовні побачення! Ти смієшся з мене за моєю спиною! Ти мене не любиш – ти ніколи мене не любив! Я накладу на себе руки! Я стрибну зі скелі – ліпше я давно померла б!

– Дженет! Дженет! Ради Бога…

Глибокий голос зламався. Місіс Ерскін гучно заридала.

Ступаючи навшпиньки, Ґвенда відійшла назад і повернулася на під'їзну алею. Вона на мить завагалася, потім подзвонила у двері.

– Хтось може відігнати вбік цю машину? – запитала вона. – Боюся, я не зможу виїхати звідси.

Служник повернувся в дім. Незабаром якийсь чоловік прийшов із заднього двору. Він підняв кашкета, вітаючи Ґвенду, потім сів з "остін" і відігнав машину у двір. Ґвенда сіла у свій автомобіль і поїхала до готелю, де на неї вже чекав Джайлз.

– Ти довго там була, – сказав він їй. – Щось довідалася?

– Так. Я тепер знаю про нього все. Це дуже патетична історія. Він був шалено закоханий у Гелену.

І вона розповіла йому про всі події цього ранку.

– Я справді думаю, – закінчила вона свою розповідь, – що місіс Ерскін трохи схибнулася з розуму. Вона кричала, як божевільна. Тепер я розумію, що він мав на увазі, коли говорив про ревнощі. Це почуття справді може бути жахливим. Але принаймні тепер ми знаємо, що Ерскін не був тим чоловіком, із яким утекла Гелена, і що він нічого не знає про її смерть. Вона була жива в той вечір, коли він покинув її.

– Атож, – сказав Джайлз. – Принаймні, так він каже.

Ґвенда подивилася на нього обуреним поглядом.

– Так він каже, – твердо повторив Джайлз.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Берізка

Міс Марпл нахилилася з тераси за заскленими дверима й вирвала кілька пагінців підступної берізки. То була лише дрібна перемога, бо під терасою берізка й далі панувала, як і завжди. Але принаймні тепер дельфініям стало трохи легше дихати.

Місіс Кокер з'явилася у вікні вітальні.

– Пробачте мені, мем, але там приїхав доктор Кеннеді. Він запитав, доки будуть відсутні містер і місіс Рід, а я сказала йому, що сама точно не знаю, але, можливо, знаєте ви. Запросити його увійти?

– О, звичайно, запросіть, місіс Кокер.

Місіс Кокер незабаром з'явилася вже в товаристві доктора Кеннеді.

Якимсь не досить упевненим голосом міс Марпл відрекомендувалася:

– …і я домовилася з любою Ґвендою, що приїду й трохи повириваю тут бур'яни, поки її не буде. Ви, певно, знаєте, що моїм молодим друзям тут накинули такого собі садівника Фостера, який приходить сюди двічі на тиждень, випиває багато філіжанок чаю, ще більше розмовляє, але працює – як я тепер переконалася – зовсім мало.

– Так, – досить неуважно кинув доктор Кеннеді. – Так. Усі вони однакові, усі однакові.

Міс Марпл подивилася на нього оцінливим поглядом. Він здався їй старшим, аніж той чоловік, якого вона уявляла собі з розповідей подружжя Рід. Він передчасно постарів, подумала вона. Також здавався стривоженим і нещасливим. Він стояв там, обмацуючи пальцями довгу лінію своєї випнутої вперед щелепи.

– Вони кудись поїхали, – сказав він. – Ви не знаєте, коли вони повернуться?

– Думаю, що скоро. Вони поїхали навідати якихось друзів на півночі Англії. Молоді люди здаються мені такими непосидючими, завжди вони шастають то сюди, то туди.

– Так, – сказав доктор Кеннеді. – Ви маєте слушність.

Він зробив паузу і сказав якимсь не зовсім упевненим тоном:

– Молодий Джайлз Рід просив привезти йому деякі папери – листи, – якщо мені пощастить їх знайти…

Він завагався, а міс Марпл спокійно запитала:

– Листи вашої сестри?

Він скинув на неї швидким проникливим поглядом:

– То вам відомо про їхні справи? Ви їм родичка?

– Лише друг, – сказала міс Марпл. – Але я дала їм одну пораду, посилаючись на свій великий життєвий досвід. Проте люди рідко зважають на поради… Шкода, мабуть, але так воно є…

– А якою була ваша порада? – з цікавістю запитав він.

– Не будити вбивство, яке давно спить, – твердо відказала міс Марпл.

Доктор Кеннеді важко опустився в незручне сільське крісло.

– Порада була непоганою, – мовив він. – Я люблю Ґвенні. Вона була дуже милою дитиною. Сподіваюся, тепер вона стала дуже милою молодою жінкою. Але, боюся, вона може напитати собі лиха.

– Існує багато різновидів лиха, – сказала міс Марпл.

– Що? А так, справді. Ви маєте слушність.

Він зітхнув. Потім сказав:

– Джайлз Рід написав мені й попросив знайти й передати йому листи моєї сестри, які вона написала по тому, як поїхала звідси, а також кілька автентичних зразків її почерку. – Він подивився на неї гострим поглядом. – Ви розумієте, про що йдеться?

Міс Марпл кивнула головою.

– Думаю, що так.

– Вони припускають, що Келвін Гелідей, коли він розповів, що задушив дружину, казав правду. Вважають, що ті листи, які моя сестра Гелена написала після того, як поїхала звідси, написані не нею – то фальшивки. Вони вважають, що живою вона не покинула цього дому.

Міс Марпл лагідно промовила:

– А хіба ви самі досі переконані, що вона справді звідси поїхала?

– Свого часу я був у цьому переконаний, – сказав доктор Кеннеді. – Це здавалося мені цілком очевидним. Чиста галюцинація, яку пережив Келвін. Не було тіла, не було валізи, одяг теж було взято – що я міг думати?

– А ваша сестра… гм… чи не була вона останнім часом, – міс Марпл делікатно кахикнула, – надто захоплена якимсь джентльменом?

Доктор Кеннеді подивився на неї. У його очах був вираз глибокого болю.

– Я любив сестру, – сказав він. – Але мушу визнати, що біля Гелени завжди крутився якийсь чоловік. Деякі жінки просто так влаштовані. Вони не можуть цьому зарадити.

– Раніше вам усе здавалося очевидним, – сказала міс Марпл. – А тепер уже не здається. Чому?

– Тому що, – відверто признався Кеннеді, – мені здається неймовірним, що якби Гелена була жива, вона досі не дала б мені про себе знати. А якщо вона померла, то не менше дивує те, що про це ніхто мені не повідомив. Ось так…

Він підвівся й дістав із кишені пакет.

– Тут усе, що я можу тепер їм дати. Першого листа, якого я одержав від Гелени, я, певно, спалив абощо. Я не знайшов від нього жодного сліду. Але я зберіг другий – у якому вона назвала мені адресу поштової скриньки до запитання. А ось тут, для порівняння, єдиний зразок Гелениного почерку, який я зміг знайти. Це список бульб та різних рослин, які вона збиралася посадити. Копія якогось замовлення, що вона зберегла. Почерк у листі й на замовленні здається мені схожим, але я не експерт. Я залишу ці папери для Джайлза й Ґвенди, коли вони повернуться. Мабуть, не варто надсилати їх туди, де вони зараз.

– Ні, звичайно, гадаю, вони повернуться вже завтра або післязавтра.

Доктор кивнув. Він стояв, дивлячись на терасу, його погляд був досі неуважний. Раптом він промовив:

– Ви знаєте, що мене турбує? Якщо Келвін Гелідей справді вбив свою дружину, то він мусив заховати тіло або якось його позбутися – а це означає (я не знаю, що це могло б ще означати), що він розповів мені розумно вигадану історію; що він уже десь заховав валізу з одягом, аби надати правдивості припущенню, що Гелена від нього втекла, і що він також влаштував усе так, щоб від неї прийшли листи з-за кордону… Одне слово, це означає, що він був холоднокровним убивцею, який заздалегідь обміркував усі свої дії. Мала Ґвенні була малою дитиною. Для неї не дуже добре мати батька-параноїка, але в десять разів гірше мати батька, що був підступним убивцею.

Він швидко обернувся до відчиненого вікна й рушив до виходу. Міс Марпл зупинила його на півдорозі своїм швидким запитанням:

– Кого боялася ваша сестра, докторе Кеннеді?

Він обернувся й втупив у неї здивований погляд.

– Боялася? Нікого, наскільки мені відомо.

– Знаєте, мені спало на думку… Пробачте мені, будь ласка, якщо я ставлю вам незручні запитання – але ж був один молодик, яким вона захопилася в ранній юності. Хтось на ім'я Ефлік якщо не помиляюся.

– А, ви про це. То була лиха пригода того ґатунку, у яку потрапляє більшість дівчат. Небажаний молодик, нечесний і лукавий – і, звичайно ж, не з її кола, зовсім не з її кола. Згодом він потрапив тут у халепу.

– Я лише подумала, а чи не був той хлопець мстивим?

Доктор Кеннеді посміхнувся досить-таки скептично.

– О, не думаю, щоб там було щось глибоке. Але, як я вже сказав, він потрапив тут у халепу й кудись виїхав.

– А що то була за халепа?

– О, нічого кримінального. Але його підвела нестриманість. Він надто багато базікав про справи свого працедавця.

– А його працедавцем був містер Фейн, чи не так?

Доктор Кеннеді був трохи здивований.

– Так… так, тепер, коли ви це сказали, я пригадую, що він справді працював у фірмі Фейна й Вочмена. Але на дрібній посаді. Клерком найнижчого рангу.

Клерком найнижчого рангу? Міс Марпл замислилася над цією фразою, коли знову нахилилася над берізкою, після того як доктор Кеннеді пішов…

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Містер Кімбл не ухиляється від розмови

– Я не знаю, бігме, не знаю, – сказала місіс Кімбл.

Її чоловік був такий розлючений, що нарешті примусив себе розтулити рота.

Він обурено тицьнув їй свою філіжанку.

– Що ти собі думаєш, Лілі? – запитав він. – Ти не вкинула мені цукру!

Місіс Кімбл поквапно виправила свою помилку, щоб погамувати гнів чоловіка, а тоді стала далі розвивати свої міркування.

– Я знову думаю про це оголошення, – сказала вона. – Тут написано "Лілі Ебот", чорним по білому.