Забуте вбивство - Сторінка 24

І ще вказано: "колишню покоївку в домі Сент-Кетрін, у Дилмауті". Це про мене, про кого ж іще.

– Ну, – погодився містер Кімбл.

– Після того як минуло стільки років – ти повинен погодитися, що це дивно, Джіме!

– Ну, – сказав містер Кімбл.

– Що мені робити, Джіме?

– Залиш усе, як є.

– А якщо на цьому можна заробити гроші?

Почулося булькання в горлі – це містер Кімбл допивав свій чай, щоб зміцнити себе для розумового зусилля, необхідного йому для того, щоб промовити кілька фраз. Він відсунув філіжанку вбік і після короткої передмови з двох слів: "Налий іще", виголосив свою головну громову:

– Колись ти багато базікала про те, що сталося в Сент-Кетрін. Я тоді тебе майже не слухав – а чого мені було слухати жіноче базікання? Може, то було не просто базікання. Може, там і справді щось трапилося. Якщо так, то це справа поліції, і тобі немає чого пхати туди носа. Усе давно минуло, чи не так? Облиш його, як воно є, дівчино.

– Тобі добре так казати. А може, там ідеться про заповіт і я зможу одержати якісь гроші. Може, місіс Гелідей досі була жива, а тепер померла й відписала у своєму заповіті якусь частку мені.

– Відписала тобі якусь частку? За що? Ну! – сказав містер Кімбл, повернувшись до свого улюбленого односкладового вигуку, щоб виразити зневажливий сумнів.

– Навіть якщо це поліція… Ти знаєш, Джіме, іноді тому, хто допоможе знайти вбивцю, дають велику винагороду.

– А ти хіба знаєш, хто там убивця? Усе, що ти знаєш, ти сама собі вигадала!

– Не ти так гадаєш. А я багато думала…

– Ну! – зневажливо кинув їй містер Кімбл.

– Атож, я все добре обміркувала. Ще відтоді, як побачила те перше оголошення в газеті. Хоч, може, я в чомусь і помиляюся. Та Леоні була трохи дурна, як і всі іноземці, не могла правильно зрозуміти, що їй кажеш – а її англійська була жахливою. Якщо вона мала на увазі щось інше… Я намагалася згадати ім'я того чоловіка. Якщо вона бачила саме його… Пам'ятаєш той кінофільм, про який я тобі розповідала? "Таємний коханець". Такий цікавий. Вони зрештою вистежили його за машиною. Він заплатив п'ятдесят тисяч доларів власнику гаража, аби той забув, що він у ту ніч заправлявся в нього бензином. Не знаю, скільки це буде, якщо ті гроші перевести на фунти… І той інший був там також, і чоловік, божевільний від ревнощів. А в кінці…

Містер Кімбл зі скреготом відсунув свого стільця. Він підвівся на ноги з виразом глибокої авторитетності. І перед тим як покинути кухню виголосив свій ультиматум – ультиматум чоловіка, який попри свою неспроможність артикулювати слова, був наділений певною проникливістю.

– Облиш цю справу, дівчино, – сказав він. – Бо інакше пожалкуєш.

Він вийшов у сіни, узув черевики (його дружина дбала про чистоту підлоги на кухні) і пішов із дому.

Лілі сиділа за столом, а її гострий і дурний маленький розум гарячково обмірковував ситуацію. Звісно, вона не могла вчинити всупереч волі свого чоловіка, а проте Джім такий обмежений, такий тупий. Їй хотілося знайти когось іншого, з ким би вона могла поговорити. Когось такого, хто знав би все про винагороди та поліцію й зміг би їй пояснити, що все це означав. Шкода було б проґавити нагоду одержати добрі гроші.

Радіоприймач… ота штука для накручування волосся… оте пальто вишневого кольору в крамниці Расела (таке гарне та модне)… а може, навіть гарнітур меблів для всієї вітальні…

Схвильована, жадібна, придуркувата, вона все мріяла і мріяла… Що саме сказала їй Леоні багато років тому?

Потім їй спала одна думка. Вона підвелася на ноги, знайшла чорнильницю, перо та папір.

– Я знаю, що зроблю, – сказала вона собі. – Я напишу листа доктору, братові місіс Гелідей. Він скаже мені, що я повинна робити – якщо він досі живий, звичайно. Тим більше, що я перед ним завинила, адже я ніколи не розповідала йому ні про Леоні, ні про той автомобіль.

На якийсь час у домі запанувала тиша, і було чутно лише поскрипування пера Лілі. Листи їй доводилося писати дуже рідко, і композиція вимагала від неї неабияких зусиль.

Але нарешті вона таки написала його, вклала в конверт і запечатала.

Прете не відчувала того задоволення, на яке сподівалася. Десять шансів проти одного, що доктор або помер, або виїхав із Дилмаута.

Може, пошукати когось іще?

Як же звали того чоловіка?

От якби вона могла пригадати…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Дівчина Гелена

Джайлз і Ґвенда щойно поснідали того ранку, коли повернулися з Нортумберленда, як їм повідомили, що прийшла міс Марпл. Вона стала вибачатися.

– Боюся, я прийшла надто рано. Я не маю такої звички, але я хочу дещо вам повідомити.

– Ми дуже раді вас бачити, – сказав Джайлз, підсовуючи їй стільця. – Випийте з нами кави.

– Ні, ні, дякую, – не треба нічого. Я вже поснідала. А тепер дозвольте вам пояснити. Коли вас не було, я приходила сюди, як ви люб'язно мені дозволили, трохи прорвати бур'ян…

– Ми дуже вдячні вам за допомогу, – сказала Ґвенда.

– Я ж бо зрозуміла відразу, що двох днів праці мало для такого саду. Я думаю, цей Фостер нахабно зловживає вашою поблажливістю. Він здатний лише пити чай і базікали. Я з'ясувала, що він не може дозволити собі виділити для вас іще один день, а тому найняла ще одного чоловіка – він працюватиме у вас щосереди, тобто почне вже сьогодні.

Джайлз подивився на неї з цікавістю. Він був трохи здивований. Наміри міс Марпл, певно, були найкращими, але така ініціатива трохи пахла надмірним втручанням у їхні домашні справи. А надмірне втручання було їй невластиве.

Він повільно проказав:

– Я думаю, Фостер надто старий для важкої праці.

– Я боюся, містере Рід, що Манінґ іще старший. Йому вже сімдесят п'ять, як він мені сказав. Але я вирішила, що є прямий сенс найняти його бодай на кілька днів, бо багато років тому він працював у доктора Кеннеді. До речі, молодика, з яким Гелена була заручена, звали Ефлік.

– Міс Марпл, – сказав Джайлз, – я подумки даремно вам дорікнув, пробачте мені. Ви – геній. Ви знаєте, що я одержав від Кеннеді зразки почерку Гелени?

– Знаю. Я була тут, коли він їх привіз.

– Сьогодні я відіслав їх поштою. На тому тижні мені дали адресу гарного фахівця з почерку.

– Ходімо в сад, познайомимося з Манінґом, – сказала Ґвенда.

Манінґ був згорбленим, схожим на краба старим чоловіком із запаленими й досить хитрими очима. Ритм, у якому він згрібав листя з доріжки, значно прискорився, коли його працедавці підійшли ближче.

– Доброго ранку, сер, доброго ранку, мем. Стара леді мені сказала, що ви потребуєте додаткової допомоги по середах. Радий вам прислужитися. Цей сад видається ганебно занедбаним.

– Певно, його зовсім не доглядали протягом останніх років.

– Так воно й було. Я пам'ятаю, яким був цей сад за часів місіс Фіндейсон. Наче картинка. Вона дуже любила свій сад, місіс Фіндейсон.

Джайлз недбало прихилився до стіни. Ґвенда зрізала кілька троянд. Міс Марпл, трохи відступивши вбік, нахилилася над берізкою. Старий Манінґ обперся на граблі. Усе сприяло легкій вранішній розмові про давні часи та про садівництво, яким воно було колись.

– Думаю, ви багато знаєте про навколишні садки, – підбадьорливо почав Джайлз.

– Атож, я знаю навколишню місцевість досить добре. І химери, до яких удавалися певні люди. Наприклад, місіс Юл у садибі Ніаґра звеліла підстригти тисовий живопліт так, щоб він за своєю формою буз схожий на велетенську білку. Я вважав це дурницею. Адже білка – не павич. А полковник Лемпард дуже захоплювався бегоніями – він мав дивовижні клумби бегоній. Але нині клумби, схоже, виходять із моди. Ви не повірили б, якби я вам розповів, скільки клумб довелося мені розрівняти за останні роки та закласти їх дерном. Герань та бордюри з лобелій теж чомусь перестали подобатися людям.

– Ви працювали в доктора Кеннеді, правда ж?

– Авжеж, працював. Але це було багато років тому. Десь у дев'ятсот двадцятому та пізніше. Але він виїхав звідси. Тепер у Кросбі-Лодж живе молодий лікар Брент. Він має дивну химеру – роздавати людям білі пігулки, що називаються вітамінами чи якось так.

– Я гадаю, ви пам'ятаєте міс Гелену Кеннеді, сестру доктора?

– А чого ж не пам'ятаю. Пам'ятаю і досить добре. Напрочуд гарненька вона була зі своїми довгими русявими косами. Доктор дуже її любив. Вона повернулася сюди й жила в цьому самому будинку, після того як вийшла заміж. Її чоловік служив у війську, в Індії.

– Атож, – сказала Ґвенда. – Ми це знаємо.

– Та я чув – мені це сказали в суботу увечері, – що ви та ваш чоловік нібито їй родичі. Гарна вона була, міс Гелена, дуже гарна, коли повернулася сюди зі школи. І дуже весела та схильна до розваг. Їй хотілося встигнути усюди – і потанцювати, і в теніс пограти. А тим тенісним кортом уже років двадцять ніхто не користувався. Він був майже невидимий під густим чагарником. Але я розчистив тоді його. І намалював білою фарбою всі лінії. Багато праці мені це коштувало, але на тому корті майже ніхто й не грав. Дивна річ тоді сталася.

– Яка дивна річ? – запитав Джайлз.

– Те, що відбулося тоді з тенісним кортом. Хтось прийшов уночі й порізав сітку на клапті. Просто-таки на клапті. Так, ніби збожеволів від люті абощо. Отаке тоді сталося, навіть уявити собі важко такий напад злості.

– І хто міг це зробити?

– Про це доктор дуже хотів довідатися. Він був геть вибитий із рівноваги, і я його розумію. Адже він витратив гроші на ту сітку. Але жоден із нас не міг сказати, хто утнув цей фокус. Ми так ніколи й не довідалися. І доктор тоді сказав, що іншої сітки він купувати не стане. І мав рацію, бо якщо її посікли на клаптики один раз, то могли посікти й удруге. Але міс Гелена була дуже засмучена. Не щастило їй, міс Гелені, дуже не щастило. Спочатку та сітка, а потім нога.

– А що в неї було з ногою? – запитала Ґвенда.

– Перечепилася через якусь залізяку, що стриміла в землі, і порізала її. Спочатку та рана здавалася малою подряпиною, але вона ніяк не хотіла гоїтися. Доктор тоді дуже стривожився. Він знай бинтував її та лікував, але все було марно. Пам'ятаю, як він казав: "Я не можу зрозуміти, певно, на тій залізяці було щось скептичне" чи якесь інше таке чудне слово він тоді сказав. "А крім того, – сказав тоді він, – звідки взялася та залізяка посеред доріжки?" Бо саме там міс Гелена перечепилася через неї і впала, коли пізно ввечері поверталася додому.