Знак біди - Сторінка 44

Ну що йому той міліціонер? Хіба він прийшов сюди з поганим наміром? Він просто хотів спитати, як знайти товариша Черв'якова чи бодай передати йому ті папери. Що він, з власної волі чи то його інтерес? Адже він робить громадське діло, за дорученням односельчан. Сам він тут майже сторонній. Передасть і піде назад, чого хвилюватись? А проте він не міг погамувати страшного хвилювання, отож міг забрести невідомо куди в цьому місті і згубити Будинок уряду. Петрик зупинився, трохи розслабив праву ногу, яку, мабуть, уже геть-чисто намуляв, рукавом піджака витер піт з обличчя. Ні, він таки підійде до міліціонера, щоб тільки спитати, та й усе. Чого боятися?

Петрик знову подибав до того громадища, намагаючись не звертати уваги на чобіт, що й далі натирав пальці. Як на те лихо, до нього підступилася і все більше непокоїла звичайна людська потреба, але зараз було не до неї, і Петрик терпів. На розі будинку він, однак, уповільнив ходу, аби хоч трохи придивитись і не зразу спинитися перед дверми. Нічого, проте, не бачачи, минув квітник, сам не свій од хвилювання, повернув до приступок, боячись навіть глянути туди. А глянувши, знову мало не спіткнувся: коло тих самих дверей на ґанку стояли аж двоє міліціонерів у білому й мовчки видивлялись на нього, начебто тільки його й чекали. Петрик, як той заєць у зимовому полі, описав на асфальті круту ключку і мало не підтюпцем повернувся на вулицю. Заки минав Будинок уряду, намагався удати з себе людину, в якої тьма-тьменна дуже важливих справ і яку тут нічогісінько не цікавить.

Майже нічого довкола не помічаючи, він одійшов далеко за червоний костьол і вже не зупинявся. Зупинитись означало для нього повернутись назад, знову до Будинку уряду, а повертатися він уже не мав сили. Та й його потреба вимагала певного місця, якого він навіть не знав, де тут шукати. Він тільки дозволив собі дістати капшука й скрутити цигарку. Куриво трохи заспокоїло його, і Петрик уже не вперше, але дуже виразно подумав: нащо він сюди приїхав? Зажила б нога, нехай би Степанида і їхала. Вона козир-баба, вона не запикувалася б перед міліціонером. Брала ж вона червінець, який незрозуміло як віддати, назбирала ж вона тих підписів, з якими не знати, що робити.

Давши собі якусь полегшу, він покурив трохи, відійшов од недавньої страшної ніяковості і так помалу йшов людною вулицею, роззираючись по її боках. Обабіч громадились то низькі, то високі будівлі з безліччю вікон, балконів, вивісок, в обидва кінці гуркотіли набиті людьми трамваї. Якось угорі над одним з них густо посипалися іскри, і Петрик аж перелякався: загориться! Але не загорівся, й ніхто на вулиці ніби й не завважив того, всі бігли собі, зайняті власними турботами. Тим часом ранок, либонь, перейшов у день, над дахами закурених кам'яниць викотилося спекотне сонце, затінок на тротуарі зовсім звузився, і так припекло, що хоч плач. Петрик терпів, скількимога, хоч йому було вже не душно, а гаряче в сукняній одежині, але він не знімав піджака. Таки боявся за той папір і гроші. Він кульгаючи йшов людною вулицею трохи вниз повз трамвайні рейки, що все бігли поруч і сильно блищали під сонцем, пройшов далеко, вперто думаючи: десь таки має бути якийсь перепочивок, кущики, ярочок чи пустка, які підійшли б йому. Але вулиця ніяк не закінчувалась, обабіч нескінченними рядами тяглись будинки — великі, менші, інколи одноповерхові, як у містечку, зате поміж великих цегляних громадищ. І скрізь — вікна й двері, вікна й двері. До декотрих можна було зайти з тротуару, там щось продавалося, але Петрик тільки кидав туди заклопотаний погляд і не заходив. Нога боліла все більше, ступню він ставив тепер боком і лаяв себе, що не змастив чоботи, від дьогтю вони стали б м'якішими і, може, менше муляли б. Але квапивсь до Лепеля, щоб устигнути на поїзд, а тепер мучся. Він став не на жарт хвилюватись, бо збігав час, а того, що шукав, ніде не було видно. Одного разу зазирнув у смердючий під'їзд з обдертими стінами, але у дворі були діти й жінки, одна вішала на мотузок білизну й поглядала за ним цікавим оком.

З ніяковості він мовчки повернув назад і швиденько вийшов на вулицю. Добре, що нічого не спитала, бо що б він їй відповів?

Попереду по той бік вулиці зазеленіли високі дерева, мабуть, якогось скверу, він трохи прискорив крок, але незабаром знову пішов тихіше — там також було повно людей, що сиділи на лавах, читали, поруч гралися діти, решта просто походжали по затінених доріжках. Назустріч вулицею йшла молода жіночка, тримаючи в одній руці повідець із кудлатою собачкою, а в другій — розкриту над головою парасольку, і Петрик здивувався: було ж так сонячно, жодної хмарини на небі. Він постояв трохи, поозирався і зі страдницьким виразом обличчя закульгав туди, де вулиця переламувалась на пагорбі і збоку від скверу за гарно розфарбованим будиночком з красивими вікнами знову височіла сіра озія[80], дуже схожа на Будинок уряду. З цього ж боку вулиці тягся високий дощаний паркан, за яким було видно чимале подвір'я з величезними каштанами над положистим дахом. Ворота у двір було широко розчинено, хоча нікого там не було видно, тільки чути — лилась-дзюркотіла вода. Петрик несміливо зазирнув у ворота — збоку від каштанів, у густому затінку дерев стирчала металева тумба-колонка, біля якої поралась цибата дівчинка в строкатому сарафанчику. Далі виднівся якийсь хлівчик, темніли зарості бузку, внизу росли бур'яни, либонь, там могло бути те, що йому зараз треба.

Коли він зайшов, дівчинка враз підхопилась від мідного таза з миловинням, в руках у неї були гарні маленькі одежинки, мабуть, від ляльок, жваві оченята дитини усміхнено видивились на нього.

Петрик підійшов ближче і сказав перше, що спало на думку:

— А можна б напитися?

— Можна, — охоче відповіла дівчинка в строкатому сарафанчику, з якого виглядали худенькі, засмаглі плечі.

Петрик думав, що вона побіжить до хати по конівку чи якусь кварту, а вона тут-таки швиденько узяла щось із бруківки, натиснула важіль тумби-колонки — долу прозірчастим струменем полилась вода. Він обережно взяв з її мокрих пальчиків білу холодну кварту, пити зовсім не хотілося, але таки довелося, і, віддаючи кварту, він гарячково метнув поглядом по кущах біля якогось хлівчика. Здається, не помилився: то справді була вбиральня.

Дівчинка про щось спитала, але йому вже забракло терпіння. Намагаючись поважніше, та, мабуть, все одно підтюпцем він рвонув стежкою, зарослою обабіч лопухами.

Коли він вертався, дівчинки на подвір'ї вже не було, біля колонки стояв її мідний таз, від якого помаленьку брукованою канавкою текла на схил вода. Петрик трохи зрадів — бо було ж таки ніяково перед цією міською малечею, і він відчув себе майже щасливим, коли опинився нарешті на знайомій вулиці. Але тут ним знову заволодів неспокій: що робити далі? Справа, задля якої він приїхав, була занадто пильною, невже ж він такий недотепа, що поїде додому ні з чим? Що він скаже тоді Степаниді? Що скаже Степанида йому, він добре знав.

З новою звагою Петрик подався тим самим спекотним боком вулиці в протилежному напрямку. Він уже наваживсь твердо: хай там що, а він підійде до міліціонера й запитає. Не заарештують же його, може, за те, і навіть не вилають, хоч вилаяти було б за що. Але він привітно спитає, як побачити товариша Черв'якова, якщо не зараз, то, може, потім, він зачекає. А якщо зовсім не можна побачити, то, може, товариш міліціонер передасть голові уряду селянське клопотання за свого голову колгоспу. Бо ж хороший був голова — і партійний, і хазяйновитий, за що його арештовувати? Це все свої, місцеві начальники, хіба вони розуміють? А товариш Черв'яков повинен розібратись, він же людина душевна і має владу. Петрик не такий чоловік, щоб замахорити гроші, такого за ним ще не бувало. Та й Степанида теж. До чогось іншого буває по-всякому, а щодо копійки, то тут вона дуже справна. Лусне, а віддасть, як позичала.

Як і перш сильно кульгаючи, вкрай спітнілий під товстим сукняним піджаком, з полотняною торбинкою в руці, Петрик проминув червоний костьол і наближався до рогу тієї заповітної і страшної будівлі. З широкого подвір'я навперейми йому, аж налякавши, викотили два легковички, він ледве встиг одскочити вбік, ковзнувши по них поглядом. Але ні, Черв'якова там не було. У передньому сиділи мужчина з жінкою, а в задньому кілька військових — у кашкетах, гімнастерках з ременями-портупеями на плечах, — кудись швидко покотили, обминаючи трамваї на вулиці. На майдані-подвір'ї було так само порожньо, ні біля дверей, ні за шклом не видно було ні душі, і Петрик аж збентежився: чи не доведеться йти всередину, углиб цієї будівлі? Звісно, краще було б уранці спитати, тоді хоч було в кого. А тепер? Стояти, стукатись чи самому відчиняти двері?

Дуже повільно, неначе обмацуючи підошвами кожну сходинку, він піднявся на широкий кам'яний ґанок і підійшов до ближніх дверей. Спершу глянув крізь шкло, аби побачити когось усередині, і аж сторопів з переляку: якийсь загнаний чоловік дивився на нього із-за дверей — заросле сивою щеттю обличчя, зашкарублі, ображено скривлені губи, відкриті з переляку очі; синя сорочка на грудях була вся мокра від поту, піт стікав по обличчю, і каламутна крапля висіла на кінчику недовгого кирпатого носа. Петрик витерся, несміливо взявся за широку ручку дверей, посмикав, але двері навіть не зрушились. Тоді він штовхнув їх од себе, але також даремно. В цей час за шклом[81] щось майнуло, і він почув невиразний голос, ну звичайно, то був міліціонер у знайомій білій сорочці, білому кашкеті, із зіркою над козирком. Він щось гукав, але Петрик недочув і все намагався відчинити двері. Тоді міліціонер за шклом плигнув убік, і за два кроки від Петрика легко одчинились сусідні двері.

— Вам чого, гражданін?

Здається, то був інший міліціонер, не вранішній — молодий, з приємним чорнобривим обличчям, тоненько підперезаний широким, з наганом, ременем. На його білих грудях легенько теліпавсь ланцюжками невеличкий значок, а рука з годинником притримувала відчиненими важкі двері, запрошуючи заходити всередину. Але Петрик уже не хотів заходити, поклавши біля ніг торбинку, він тремтячими пальцями розстебнув вологу від поту кишеню, з якої обережно витягнув добре-таки пожмакані аркуші клопотання.

— Мені аби до товариша Черв'якова.