Знак біди - Сторінка 45

Ось тут написано, то...

З явною зацікавленістю на обличчі міліціонер узяв ті аркуші, якось дуже спритно пробіг поглядом не вельми гарне Степанидине письмо й рішуче склав його учетверо.

— Пізно ти прийшов, дядьку.

— То, мо', почекаю?

— Сильно довго чекать доведеться.

— Он як, — сумно сказав Петрик, все ще мало що розуміючи. Здалося, міліціонер кепкує з нього чи жартує. А як не жартує, то що ж тоді робить?

— І цей... Ще в мене борг. Знаєте, червінець винен, щоб віддати...

— Який червінець? Кому?

— Ну, товаришеві Черв'якову. Позичав же.

Гарне міліціонерове лице стало болісно-напруженим, наче в чоловіка заболів живіт, — мабуть, він теж хотів і не міг чогось зрозуміти.

— Ха, позичав! На тім світі тепер розплатишся, дядьку. На цьому не вдасться. Помер Черв'яков.

— Отак?!

Міліціонера покликали всередину будинку, а Петрик зостався перед дверми на ґанку. Здається, його справа справді скінчилася — враз і назавжди. Він старанно запхав до кишені папірці, узяв з ґанку торбинку. На асфальті подвір'я його охопила така гарячінь, що стало млосно, і він раптом забув, куди повернути, щоб іти до вокзалу. Запаморочливий туман заполонив його свідомість, не розвіявсь він і цілу дорогу до станції, і тоді, коли Петрик стояв у черзі по квитки і коли згодом сидів під стіною на лавці, чекаючи поїзда на Оршу. Все, що діялось довкола, вкрай осоружилось йому, й дуже хотілося додому. До своєї садиби, пагорба і яру, своїх палук[82] і мочарів, у свій малесенький куточок на цій величезній неласкавій землі...

25

Степанида майже не спала, тільки задрімувала часом, в голові макітрилось[83] від думок, а надто від обурення та образи: що наробили! А вона їх чомусь не боялася. Вона боялася німців, чужинців, а ці ж були свої, добре знайомі змалечку, і хоч вона розуміла, що вони здатні на все, не могла примусити себе боятись. Навіть Гужа. Їй здавалось, той просто кричить, лякає, погрожує, але поганого їм не зробить. Та й ці, що мало не прибили її, хоча і незнайомі, звідкись зайшлі, та таки ж недавно ще свої, тутешні і говорять по-нашому чи по-російськи. Чому ж тоді все так перемінилося?

Вона чула, як вони мордували Петрика на подвір'ї, як розпинався там Гуж, спробувала встати, але в голові в неї все запаморочилось, і, щоб не впасти, вона знову повалилась на поміст. Вона дивилася сухими очима в закурену стелю запічку, слухала крики з подвір'я й думала: ні, цього їм простити не можна. Такого не можна простити нікому.

Їй було дуже зле, сильно боліла з правого боку голова, неможливо було доторкнутись без болю, мабуть, усе там напухло. "Може, вони проламали череп?" — тривожно думала вона, але далі її думки перескакували на Петрика. — Куди його повели? Якщо не вб'ють, то, мабуть, посадять у льох під церквою — тепер вони зганяли туди всіх підозрілих чи непокірних, у той сирий загиджений склеп під зруйнованою церквою, де повісили товсту важку браму і де пильнувала варта. Мабуть, там тепер і Петрик. І що він зробив їм, щоб садовити його до того льоху? Такий тихий, слухняний, мовчазний, хіба що не догодив горілкою? А може, його забрали за неї, Степаниду? Як почав заступатися? За неї, звісно, обох могли б забрати. Але спершу узяли б її.

Здається, вона прожила все, що їй було наміряно, і вже пережила свою долю. А ніби й не жила на цьому, Богом влаштованому світі. Все збиралася, довгими роками сподівалась, відкладала на потім, життя було немовби тільки підступом, підготовкою, лаштуванням. Поперевертали одноосібництво, ладнали колективізацію, думали: заживемо потім. Але потім виконували п'ятирічки, змагались із класовим ворогом — все в нестатках, тривогах, колотнечі й неспокої. Багато клопоту було про те, що з'їсти, як розжитись на шматок хліба, дотягнути до свіжої картоплі. Не було в що зодягнути дітей, ніде купити взуття.

Жити було ніколи й думалось: потім, як підростуть діти, вийдуть у люди, відпаде й тяжкий клопіт про них. Але ось виросли діти, тільки б одсапнутись, а тут — війна.

Хай вона западеться, ця війна, як її пережити, як діждатись дітей? І те, й друге, либонь, уже не під силу. Не до снаги. Але що ж тоді їй під силу? Що їй до снаги?

На щастя чи на лихо, вона знала, в чому її вистачить до скону. За своє тяжке життя вона пізнала правду людських стосунків і по крихті здобула свою людську гідність. А той, хто бодай раз відчув у собі людину, скотиною вже не стане. Багато що в житті, а найдужче біда та горе, переконали її в тому, що людей треба шанувати, коли хочеш, щоб і до тебе ставились по-людському. Певно, людина така вже від природи, що відповідає добром на добро й не може відповісти добром на зло. Зло неспроможне породити нічого, окрім зла, на інше воно просто не здатне. Та лихо в тім, що людська доброта перед злом безсила, зло рахується тільки із силою і боїться тільки покари. Тільки неминучість розплати може погамувати його хижу натуру, примусить замислитись. Інакше на землі запанує пекло, про яке сказано в Біблії.

Іноді вона чула, як говорили про німців: культурна нація. Може, в чомусь і культурна, але хіба культурна людина може дозволити собі так відверто чинити по світі розбій, як це роблять німці? Вона не читала їхніх книжок, не тямила в їхній високій політиці. Але вона звикла судити про велике з малого, про світ — із свого села. І вона не помилялася. Вона знала, що добрі люди не роблять підлості ні з власної волі, ні з примусу. Підлість — зброя негідників. Уже тільки те, що німці прийшли на її землю зі зброєю, означало, що правда не на їхньому боці. У кого правда, тому не потрібна зброя. Таж досить глянути, з ким вони у спілці, щоб зрозуміти, хто вони такі. До останньої своєї хвилини вона їм не скориться, бо вона людина, а вони звірі. Нехай навіть сильні.

Від болю Степанида поринула в забуття і, може, навіть заснула, але швидко отямилась від близького собачого гавкоту й зрозуміла, що це розходився Рудько. Гавкав він на подвір'ї, — хто тут де міг лазити коло хати? Трохи налякавшись, вона підвела голову й глянула із запічку на хату, в якій було зовсім, темно, ледь-ледь світилося вікно навпроти, і якраз у те вікно хтось тихенько постукав з подвір'я.

Серце в неї закалатало, вона спробувала встати, обіруч тримаючись за грубку, вийшла із запічку, все вдивляючись у вікно. Але там нічого не було видно. Однак тихий стук у нижню шибку знову повторився так само настирливо.

— Хто там? — тремтячим голосом спитала вона й прислухалась.

— Аткрой, мамаша. Сваї.

— Чого вам треба?

— Ну аткрой!

— Не відкрию. Я сама в хаті, хвора, не одчиню.

Мабуть, почувши Степанидин голос, сміливіше загавкав Рудько, підскочив ближче до порогу. Вона хотіла сказати ще, що Петрика немає і горілки також нема й не буде, що негарно поночі грюкати в двері до хворої й старої жінки, але подумала, що так їх не зупиниш. Мабуть, зараз виб'ють вікна чи двері й знову почнеться те, що минулої ночі. Але, на диво їй, вони там не добивались чомусь і не стукали більш, вони тихо погомоніли і, мабуть, пішли, бо Рудько загавкав далі — коло тину чи в самих воротях. Тоді вона трохи постояла, поприслухалася й подумала, що, певно, то була не поліція. Але хто? Відай, не тутешні, бо й говорять по-російському, — хто б то міг бути? А раптом то якісь червоноармійці, може, сказали б щось про Федька? Ой, що ж тоді вона наробила? Треба ж було пустити їх до хати.

Ця невеличка нічна подія зовсім розтривожила Степаниду, вона підійшла до вікна і крізь спітнілі шибки вдивилася в нічну вітряну пітьму, дослухалась. Ні, ніде більш не було нікого. Рудько затих, мабуть, вони відійшли далеко.

Степанида більше не стулила очей і навіть не спробувала. Вона просиділа біля вікна, прислухаючись до невиразної шепіткої тиші надвір'я. Голова не переставала боліти, але Степанида ніби трохи призвичаїлася до того болю, і, коли у вікнах на світанку почало трохи сіріти, вона встала. Все-таки вона була ще жива, могла побороти знесилля, треба було щось робити. Вона вже відчула, що не може більше сидіти на хуторі, зазнавати страждань від невідомості. Вистачить із неї тієї невідомості, що поглинула Федька, Феню, а тепер і Петрика. Ні, треба кудись іти, щось шукати.

Рудько мовчав на подвір'ї чи, може, кудись утік, а на ранок подало жадібний голос поросятко, вона почула його крізь стіну й подумала: другий день як негодоване. Клопіт про поросятко допоміг їй побороти кволість і вигнав з хати до сіней; там навпомацки вона знайшла старий банячок, намила картоплі, насипала трохи грису із жорен. З боязкою нерішучістю відчинила двері із сіней на подвір'я, що виявилися незащепленими від учора, й знову згадала нічний стук у вікно — вони навіть не спробували відчинити двері. Ні, то не поліцаї, це хтось із нетутешніх, захожих. Жаль знову пройняв її — чого ж вона не впустила їх? Може, це була єдина нагода щось довідатись про Федька?

Вона поклала поросяті їсти, знайшла в столі шматок млинця для Рудька, присіла на лаву й задумалася: що ж робити далі? Насамперед треба було дізнатися про Петрика, якщо він живий. Але дізнатись можна було тільки в містечку — а тут хто тобі скаже? Отже, треба йти до містечка.

Посидівши трохи на лаві, вона встала й пішла в комірчину. На самому споді боденьки в солі ще лежало два шматки сала, вона дістала один; у її сховку — під тріснутим горнятком за грубкою-кам'янкою — було ще зо п'ять яєць, на полиці стояла з минулого літа запилена пляшка вишнівки. Все це поскладала до маленького, легенького кошика, з яким до війни ходила на ярмарок до містечка, і вийшла із сіней.

Надворі, як і загалом цими днями, було холодно й вітряно, але дощ не йшов, мабуть, перестав удосвіта. На подвір'ї та на дорозі грязюки по вуха. Голова її ще боліла, зокрема на тім'ї, особливо важко було нагнутись, вона закуталася в теплу хустку, на всі ґудзики застебнула ватянку. На ноги вона не мала чого взути й ходила до заморозків боса, а потім узувала капці чи зашкарублі за літо повстяки, що десь валялися в запічку. Тепер на ту грязюку повстяки надіти не можна було, і вона пішла босоніж — дорогою до битого шляху. Хати вона не замикала, десь загубився замок — тільки всунула трісочку у скобель, і все. Красти там не зосталось нічого, а поліцаїв жодні замки не стримають.

Вона пішла попід край дороги, де болотом, а де по мокрій траві, обійшла жовту калюжу на повороті й вилізла на невисокий насип гостинцю.