Знак біди - Сторінка 46

Вона не була тут відтоді, як Янка-німак побачив за сосняком німців, і тепер відчула, що тут багато дечого змінилося. Перш за все знову, як до війни, гули вгорі натягнуті на стовпах дроти, порвані під час відступу. Значить, уже налагодили телефон, по якому веде розмови німецька влада. По-друге, гостинець геть увесь був позначений свіжими слідами від підвід, автомобільних коліс, конячих і людських ніг. Значить, їздили. Поперед неї в сосняк в'їжджала селянська підвода — білий коник запопадливо біг у голоблях, а мужик, що сидів на возі з жінкою, помахував раз у раз над головою коротким батіжком. Вона подумала, що трохи припізнилась вийти на гостинець, а то, може, під'їхала б з ними, і озирнулася, щоб подивитися, чи не їде хтось іззаду.

Ззаду ніхто більше не їхав і не йшов, зате попереду із-за повороту в соснякові вискочила машина, за нею ще одна і ще. То були не такі великі машини, як та, що стояла у них на садибі, але так само важкі, громіздкі, чимось ущерть навантажені. Степанида відступила до канави, щоб не заважати їм, навіть зупинилась, упившись поглядом у блискуче шкло передньої, щоб побачити там обличчя. Облич, проте, не дуже було видно, але вона відчула, що то були німці — їхні пихаті пози, світлі бережки погонів на плечах, висока шапка в того, що сидів біля водія. Обдавши її вітром і нафтовим чадом з мотора, перша машина проскочила повз неї, потім проїхала друга, а на третій у кузові біля кабіни вона побачила трьох молодих німців; звідти ж лилась приємна музика — один з них гарно грав на маленькій гармонійці. Коли машина порівнялася з нею, крайній, з веселим, почервонілим од вітру обличчям хлопчина крикнув:

— Матка, гіп яйка!

— Матка, шпек! — підхопив інший і жбурнув у неї чимось світлим, що плюснулось у грязюку коло її босих ніг.

Вона не сказала їм жодного слова, вона лише дивилась, як вони, веселі, молоді й пустотливі, пронеслися з таким шиком мимо неї, стражденної, старої, чужої матері, мало не вбитої дві ночі тому, і жодна жилка не здригнулась на її обличчі. Як не дивно, але тепер вона їх не боялася, і вона не сказала б їм жодного слова, якби вони звернулися до неї. В її свідомості вони так і не стали людьми, а зостались почварами, говорити з якими було для неї образою. Мимоволі вона пошкодувала тепер, що тієї ночі не кинула ще щось у криницю, не підпалила хати — нехай би згоріли разом зі своїм офіцером. Тоді вона була занадто обережною з ними, може, побоювалася. А навіщо? Хіба тепер від страху щось залежить? Он Петрик уже як боявсь, стерігся, догоджав, так уже дбав, аби все скінчилося тихо. Але чого він тим домігся? Забрали без жодної причини. Та ще й уб'ють чи повісять.

Скільки намучилася вона за життя з цим Петриком та скільки пересварилась, а от шкода людини, аж плакати хочеться. Ну що він їм зробив? Кому в чому зашкодив? А як і не допоміг нікому, то це ж такий характер. Але на лихе він нездатний. Був аж занадто добрий як на ці часи, та й на колишні теж. Така вже натура: скорше віддасть, як візьме. Легше поступиться, аніж доб'ється. Не любив сваритися, йому аби все тихо-мирно. А без сварки, миром чого в житті доможешся? Та він і не домагавсь нічого.

Вона згадала, як колись ганяла його в Мінськ до Черв'якова, і вкотре зніяковіла з досади: хіба то було для Петрика? Але ж і сама не могла — півтора тижня протелембалась по подвір'ю з хворою ногою.

Довго вона підозрювала його: може не віддав. Не знайшов, не встиг, побоявся. Скільки не діймала його розпитами, Петрик усе правив своєї: віддав міліціонерові. Словом, усе гаразд, і треба лишень одне: чекати.

І вони чекали, нічого іншого не залишалося. Тільки даремно чекали всі три роки, аж доки не прийшли німці. Тут уже стало не до Лявона.

Німці не мали їх за людей, дивилися й поводились, як з худобиною, — либонь, так само треба ставитись і їм до німців. З цілковитою погордою, з ненавистю, з непокорою, де тільки можна. Тим паче що інше ставлення до них добром не скінчиться. Випадок із Петриком добре це засвідчив.

Вона перейшла гостинцем соснячок, поглянула на глибоко розкопану яму в жорстві на повороті й нарешті побачила крайні містечкові хати, дах пожежної вежі, тополі уздовж вулиці. Над деякими коминами вітер шматував сизий дим, був ранок, топились печі. Після того як повбивали євреїв, багато хат пустувало, решту зайняв усілякий випадковий набрід, поліція. Зовні там мало що й змінилося, в тому містечку, де, мабуть, і зараз йшло звичайне, як і до війни, життя. Зате дещо змінилося на гостинці — на свіжому шляховому насипі над річкою жовтіло нове поруччя мосту, якого тут не було із середини літа, та й насип був розбитий бомбами, ніби його перерили свині. А тепер, бач, відбудували. Відбудували, щоб їздити, ганяти свої машини подалі на схід, на фронт, щоб возити своїй армії все, що їй треба. Либонь, багато що треба їй, коли знадобивсь і такий миршавий гостинчик з отаким на двадцять ступнів містком через болотисту річечку.

Сповільнивши ходу, вона підійшла до мосту і з якимсь душевним сум'яттям ступила на брудні, але ще нові дошки настилу, помацала рукою вистругане поруччя. Все було товсте, грубе, міцно збите і скріплене шворнями, розраховане, відай, надовго. Значить, так і буде тепер — їздитимуть німці, гасатимуть поліцаї, будуть хапати людей і возити через цей міст до містечка, кого вішати на телеграфних стовпах, а кого саджати в церковний склеп чи закопувати в кар'єрі на тому краю містечка. Вельми потрібний місточок, нічого не скажеш. Життя через нього не буде.

А як добре було у ті кілька місяців, коли замість нього стирчали тут голі палі, було дощенту розбито насип і через річку не можна було переправитись — перехожі рідко наважувалися по двох хитких жердках перейти на той бік річки. Пожили тоді трохи у спокої, ніхто вночі не добувавсь у двері, німці не з'являлися не тільки на хуторі, а навіть у Висілках, а села, що були далі по битому шляху, опинились як у Христа за пазухою. Нова влада до них не дібралася.

Степанида вже була перейшла міст і зупинилася: а от якби його підпалити?! Адже ж дерев'яний, може б, загорівся й згорів, і настало б тоді те, колишнє життя без нього. Справді, якщо на нього вилити гасу, що роздобув Петрик...

Вона знову повернулася на міст і непомітно босою ступнею помацала його брудні сирі дошки — ні, хай їм трясця, такі, либонь, і гасом не спалиш. Коли б хоч улітку, а зараз усе скрізь мокре, сире, деревина свіжа, ні, це не підпалиш... От коли б сюди ту бомбу!.. Ця несподівана думка так вразила Степаниду, що вона перестала відчувати себе на цій дорозі й забула, куди й по що йшла. Вона згадала недавні слова Петрика і в якомусь осяяні збагнула, що так воно і є! Вона надто добре знала висілківського Корнила, щоб одразу допевнитись, що тут без нього не обійшлося. Але ж Корнило!.. А може, тепер послухає її? Вона вблагає його.

І вона швиденько пішла гостинцем у другий бік, від річки до соснячка, за яким якраз навпроти Яхимівщини був поворот угору до Висілків.

На гостинцеві ніхто їй не трапивсь, тільки далеко іззаду хтось помалу дибав з містечка. Але дорогою до Висілків вона стріла Олександрину, свою ровесницю, яку знала із самого малечку, вони навіть одночасно виходили заміж, пам'ятає, вінчались обидві в церкві взимку на Ордань. Ще, пригадує, того дня вороний жеребчик Олександрининого батька зламав ногу на тому самому мості, провалившись у дірявому настилі, такий гнилий був міст. Олександрина помалу йшла, вив'язана хусткою ріжками до пахв, і вела за руку слабовитого, худенького, дуже тепло зодягненого хлопчика.

Вони привіталися.

— Давно не бачила, Степанидко, куди ж ти, як ти?

— Та так, знаєш... Тепер усі так, — трохи знітилась Степанида, котру це запитання заскочило зненацька. Вона просто не знала, як відповісти, і швиденько спитала: — А ти ж як?

— Ой Степанидо, таке лишечко маю, веду оце хлопчика до дохтора, щось погане з'їв, що й ради не дам, п'ятий день мучиться, — охоче заговорила Олександрина, відразу забувши про своє запитання. — Це ж треба мені таке цього року, — вона сторожко озирнулася на шлях і тихше сказала: — Це ж, знаєш, Вітьо мій прийшов, командиром був, ледве викрутивсь...

— Віктор? А що ж він — з війни? — здивувалася Степанида.

— Ет, яка війна! Контузило його сильно, голова болить, руки трусяться. Ой, яке лишечко було там, каже, на фронті...

— Тяжко?

— Ой, не кажи! Танками, розказує, душать усіх, а в наших же одні гвинтівочки, й ті... Порозбігались хто по лісах, хто в полон, а хто оце додому, кому недалеко...

— Он як!

Степанида слухала, але щось у ній мимоволі насторошилось до цієї жінки, її колишньої подруги, щось не сподобалося їй, і вона думала: її Віктор прийшов, а де мій Федько? Федько, либонь, не побіжить і в полон не здасться, і як немає від нього досі жодного знаку, то... То, мабуть, в сирій земельці вже її Федько.

Було боляче за сина, і вона відчула хвилеву заздрість до Олександрини: хоч і контужений, але ж вернувся. Тільки в тої і без найстаршого вдома п'ятеро, повна хата дітвори. А у неї пустка. Було двоє, й тих... Жодного не зосталося!

З такими невеселими думками вона дісталась до Висілків, але вулицею не пішла — край городів завернула на стежку й подалася до недалекої клуні під явором, звідки вже було й зовсім близько до Корнила. Вона не була в нього, може, років із десять, від самої колективізації, і помітила, що за той час Корнилова садиба не постарішала, а може, навіть підновилася. За високим міцним парканом дзвякнув ланцюг і люто загавкав собака, вона зупинилася, боячись відчинити гарну, збиту з нових дощок хвіртку. Думала, хтось же мусить вийти. Їй не хотілось, аби виходила Вандзя, висока, худа Корнилова жінка, з якою у неї так і не склались взаємини від самого їхнього одруження. Хоч і не сварились, та ніколи й не поговорили навіть, а стрівшись десь на дорозі чи в містечку, мовчки розминалися, ніби незнайомі.

Вона якусь хвилю дивилася понад хвірткою на хату при гарному, із зашкленими боковинками ґанку, під новою солом'яною стріхою, а він з'явився десь ізбоку, де було безліч прихатків, хлівців, повіток. Справжня куркульська садиба, подумала Степанида. Непогано влаштувавсь Корнило, хоч працював не бозна-де — на пожарні в містечку і, мабуть, мав час.