Знак біди - Сторінка 47

Старанності ж йому не бракувало ніколи.

Корнило вистромив звідкись голову, зиркнув у бік хвіртки, придивився, а вона ледве впізнала його — чорнобородого, окостуватого, сильного мужика, який зараз поволі, недовіркувато роздумуючи, підійшов до хвіртки й відкинув дві чи три важкі залізні защіпки.

— Ти... як у фортеці, — пожартувала вона, однак, мабуть, із серйозним обличчям. Він, либонь, відчув силуваність її жарту і сам не озвався, пропустив її у двір і ззаду так само на всі защіпки старанно зачинив хвіртку.

— Справа в мене до тебе, — сказала вона. — Тільки щоб нікого..

— Ну ходімо в повітку. Я там зараз...

Він неквапом провів її попри чорного і, мабуть, злого пса, що тихо гарчав біля будки, зайшов за ріг ґанку, звідти вони пройшли у двір з купою гною біля хліва, ще завернули у якийсь закуток і опинились нарешті у ледь відчинених дверях прихатка, заставленого безліччю дерев'яного й металевого ломаччя, коліс, якихось колод, колодок та колодочок, з розвішаними на стіні інструментами й залізяками і навіть верстаком у кутку. Коло дверей на низькій колодці лежала стара насиджена ватянка, а поруч стояло колесо, над яким, мабуть, увихався Корнило. Коли вони увійшли, господар відразу сів на ватянку і взявся до свого колеса. Він ні про що не питав, і вона стояла коло одвірка, не знаючи з чого почати.

— Майструєш?

— Майструю. Що ж робить...

— Вдома все добре?

— Та нібито.

— А мого Петрика забрали. Вчора.

— Погано, коли забрали, — сказав він тим самим холодним тоном, навіть не підвівши голови від колеса, тільки, може, сильніше стукнув по ободу важким молотком.

Вона не вельми хотіла з ним говорити, знала його непростий норов, однак думала: може, він хоч здивується. Але він не здивувався, він вочевидь надто зосередивсь у собі чи на своїй роботі. Чи таким товстошкірим став?

— У мене до тебе прохання, — просто сказала вона, подумавши, що, може, й краще так — без зайвих слів, одразу про справу.

— Це ж про що? — так само холодно-сухо спитав він, дужими руками натягаючи шину на обід, і карк його аж почервонів над коміром з натуги.

— Віддай бомбу.

Може, вперше він спідлоба глянув на неї, вколовши тривогою з-під чорних кошлатих брів, і ледь чутно непевно гмукнув.

— Я знаю, бомбу ти забрав. Ту, біля мосту. Але нащо вона тобі? Оддай мені.

— Багато ти знаєш, — тільки й сказав Корнило.

— Віддай. Ну нащо вона тобі? Самі клопоти. В такий час.

— А тобі для чого?

— Треба мені.

— А хто сказав, що в мене?

— А ніхто. Сама доглупалась. Я ж, Корнилку, добре тебе знаю.

Вона замовкла і, мабуть, перестала дихати — стежила за ним, за рухами його грубих, широких рук на новому, з білого дерева ободі колеса, на який не хотіла налазити шина, й Корнило підважував її долотом, поки кількома добрячими ударами молотка не забив на обід. Тоді тяжко зітхнув:

— То що ж ти хочеш: товар за так?

— За так? — здивувалась вона. Справді, їй і на гадку не приходило це запитання — чим вона заплатить Корнилові? Та й чим можна було заплатити тепер за такий товар?

— За так тепер і блоху не вб'єш, — промимрив Корнило. — Зараз таке врем'я. Війна...

— Але ж знаєш, грошей...

— Ет, які гроші! Що зараз ті гроші...

— Ну, тут ось сала в мене зо два фунти. Півдесятка яєць...

— Яєць, кажеш! Яєць і в мене знайдеться. На яєчню.

"От скупар!" — зазлостувала Степанида. Вона впізнавала давнього Корнила, в якого, казали, зимою снігу не випросиш. Але гаразд хоч не відмовився, що має бомбу. Тут уже вона вгадала точно і тихо зраділа. Решта якось буде. Але як?

— То що ж я тобі... Грошей не маю, корівку німці з'їли. Курочок постріляли, п'ятеро тільки й зосталось. Чоловіка Гуж забрав, до містечка повів. Що ж у мене ще є?.. — збентежилась вона.

— А кабанчик? — спитав раптом Корнило і вдруге зиркнув на неї важким поглядом. — Чи теж не маєш?

— Кабанчик лишився, авжеж. Весняний, — спохопилася Степанида й замовкла: чи не стане він вимагати кабанчика?

— Добре, що кабанчик лишився, — якось байдуже сказав Корнило, встав і подався в куток, щось перебирав там у залізяччі й нарешті витяг криву дротину, з якої узявсь вирубувати цвях.

— Залишився, авжеж. Але... Ну, бери кабанчика... Віддаю...

— А півпуда буде?

— З півпуда буде. Гарний, неперебірливий кабанчик, — охлялим голосом похвалила поросятко Степанида й здивувалась від думки: невже вона його віддасть? З чим же сама залишиться?

— Ну, хіба що за кабанчика, — пожвавішав Корнило. — То що ж... Як на сьогодні — товар! Тільки нащо тобі?..

— А то вже моє діло. Треба.

— Ну звісно. Коли, може, в ліс кому? Товар добрячий.

Корнило недовго подумав щось, далі виглянув за двері, гукнув чогось собаку й рукою махнув Степаниді, щоб ішла слідом. На подвір'ї вони перелізли через низький перелаз на задвір'я садиби, заросле кущами порічок, аґрусу, молодим вишником. Під тином у лопухах та кропиві Корнило підняв пляцок злежалої горохлянки, під яким зажовтів кінець чогось довгого й круглого, ніби з бляшанкою, привареною на хвості. То була бомба.

— Ось! — вдоволено сказав він і швиденько опустив горохлянку. — Півцентнера буде. Сила!

Степанида трішечки захвилювалася, вперше, може, відчувши, яку небезпеку бере на свою голову, та вже не відступала. Нехай забирає кабанчика.

— Коня запряжу... Тільки щоб поночі. Як смеркнеться.

— Авжеж, як смеркнеться, — трохи невесело погодилась вона.

26

Ще до того, як стало смеркатись, Степанида ходила по подвір'ю, виходила до хвіртки, стояла за тином коло криниці — все вдивлялась у дорогу, у бік Висілків. Вона добре знала, що ще ранувато, що Корнило нізащо не виїде, доки не стемніє, сам же про те сказав, а він чоловік надійний, не якесь брехло. Але вона не могла гаяти часу в хаті, вона навіть не поїла сьогодні й не палила в грубці, так їй кортіло перебути небезпеку того перевезення, бо — не доведи Господи — натрапить поліція! Що тоді обом буде?

З поліцією вона вже здибалася сьогодні в містечку, куди пішла одразу від Корнила з Висілків, добулась до їхньої тюрми в церковному склепові. За той час, що вона не була в містечку, поліцаї добре облаштувалися — до напіврозбитого цегляного муру церкви зробили пригородку з товстих дощок і брамку, при якій стояв вартовий з гвинтівкою. Вона аж зраділа, впізнавши в тому вартовому Антося Недосєку, й подумала, що їй із самого початку пощастило. Минувши широку каламутну калюжу, одразу повернула з площі до цієї брамки, маючи намір якомога ласкавіше запитати про Петрика, передати йому їду. Але Недосєка ще здалеку зупинив її злим окриком:

— Назад! Низзя!

— Це ж я, Багатько з Яхимівщини, — сказала Степанида, зупинившись і подумавши, що він її не впізнав.

Але й після її слів чорне, циганкувате обличчя Недосєки залишилось таким самим незворушним і суворим.

— Сказав, назад. Низзя.

— Я тільки спитатись, чи Петрик тут.

— Кажу, низзя! Назад!!!

"А щоб тебе грім забив! — зозла подумала Степанида і непорозуміло перехопила кошичок з однієї руки на другу. — Що ж тепер робити?"

— Скажи хоча б, куди посадили? — теж починаючи сердитись, попросила вона.

Але Недосєка видавався таким неприступним і злим, яким вона його ніколи не бачила. Ніби його кимось підмінили. Тоді вона спробувала непомітно підійти до нього ближче.

— Не підходь! Приміню оружію! — визвіривсь поліцай, хапаючи з плеча гвинтівку з надколотим і склепаним бляшкою прикладом.

Вона мовчки постояла трохи й пішла назад через грязький небрукований майдан на протилежний бік, де в граціозному кам'яному будиночку з балконом отаборилася тепер поліція. Вона думала, може, побачить там когось знайомого, спитається, але ще здалеку помітила, що й там на сходах стоїть якесь мурло в шинелі і з гвинтівкою, мабуть, також варта. Нерішуче підійшовши, вона зупинилась віддалік, поруч телеграфного стовпа з підпіркою, поставила на сухіше кошика, чекала, може, вийде Гуж чи Колондьонок, щоб спитати. Але, як на лихо, з поліції ніхто не виходив — чи всі вони там були чимось зайняті, чи просто там не було нікого. І вона все стояла на вітрі, що сіяв дрібною мжичкою, її хустка швидко звогчіла, мерзли від сльоти ноги, але вона терпляче чекала, не зводячи погляду із зачинених дверей будиночка. Вона не зразу почула, як іззаду зачалапали по грязюці чиїсь кроки, і, озирнувшись, побачила вчителя Свянтковського, який дрібнесеньким квапливим кроком простував до поліції. Щоправда, він удавав, що не впізнає її чи не помічає, і навіть угнув голову в капелюсі, либонь, щоб не вітатись.

Але вона швиденько з останньою надією обернулася до нього, пригадавши, що людина він не зла, може, скаже зо два слова.

— Добрий день вам...

— Добрий день, — сухо відповів Свянтковський, все-таки не зупиняючись. Тоді вона підхопила з-під стовпа кошик і ступила навперейми йому.

— Може, ви б цей... передали Багатькові Петрикові. Мабуть, він десь тут.

— Так, тут, — сказав Свянтковський і обережно зиркнув на близьке приміщення поліції. Вартовий там спідлоба поглядав у їхній бік. Однак Свянтковський майже не зупиняв ходи, і вона злякалася, що не затримає його, що він зараз мине її, тоді не доженеш.

— Може, ви передали б йому... Тут яєчка, сало...

Свянтковський мовчки перейняв з її рук кошичок, його маленькі очка на мізерному гостроносенькому личку тривожно метнулись по майданові.

— І зараз же йдіть звідси! Зараз же, швидко!!! — кинув він тихим вимогливим шепотом.

Зрадівши, Степанида трішки збентежилась, відчувши якийсь прихований неспокій у тих словах колишнього вчителя, і на мить завмерла, поглядаючи ззаду на його згорблену спину в чорному сукняному пальті, яке, може, з десять років носив Свянтковський. Той підійшов до ґанку, на мить зупинився, пошкріб об щось унизу закаляні болотом чоботи і, коротко зиркнувши на неї з-під капелюха, зник за дверима. Тільки тоді вона збагнула погрозливий сенс його слів і зрозуміла, що це він не зі злості — скорше зі співчуття до неї. Мабуть, там щось відбувалося, про щось вони довідались, і над нею також зависла біда.

Але біди собі вона не хотіла, у неї був одчайдушний намір, вона не могла тепер по-дурному ризикувати в містечку під носом у поліцаїв і спочатку поволі, а далі все швидше й швидше гайнула містечковою вулицею до гостинцю. Мабуть, треба було поспішати, навряд щоб у неї було багато часу, а справ і клопоту в неї було безліч.