Знак біди - Сторінка 48

Вже біжачи гостинцем, вона думала: що ж могло статись і де? Вдома чи, може, в Корнила? А може, Петрик про щось проговорився? Але що знав Петрик? Вона вже давно відмовилася від бабської звички про все патякати з чоловіком, може, тому, що Петрик не дуже поділяв її думки і з явною недовірою ставився до її намірів і планів. Вона багато що робила як сама знала. Петрик часом трохи бурчав, але з роками звик до її незалежності, а то й першості, і обом, здається, було непогано. Не дай Боже, щоб він дізнався тепер про гвинтівку, він би вмер зі страху. І добре, що вона від нього все приховала. Вона вже давно переконалася, що тільки те залишиться таємницею, що знаєш сам-один і більш ніхто на світі. І то не завжди. Такий зараз світ і такі люди.

Степанида стишила ходу тільки на своєму подвір'ї, де з полегкістю зітхнула, побачивши, що тут усе по-старому, нікого немає, і в скобелі криво стирчить, як і стирчала, устромлена нею вранці трісочка. І вона подумала, що, може, це Свянтковський сказав просто так, аби полякати її чи прогнати від поліції. Але ж його притихлий тон дуже скидавсь на змовницький і приховував якесь співчуття. Либонь, тут щось-таки не так. Мабуть, ще щось станеться.

Навіть не зайшовши до хати, Степанида залишилась на подвір'ї і стала чекати Корнила. Вона невідривно вдивлялася у сірі вечірні сутінки над широким польовим простором, де швидко танули у присмерку висілківські хати, дорога на пагорбі, гостинець із шерегом телеграфних стовпів. Краще було видно хіба що ближчий кінець дороги до хутора, але й він поволі розпливався, танув у мороці, поки й зовсім не зник з очей.

Поруч подвір'ям так само никав сюди-туди приблудний собачка Рудько. Коли вона зупинялася, вдивляючись вдалину, він теж завмирав коло її ніг, придивлявся і прислухався до чогось свого, собачого. Та ось він якось полохливо напруживсь, загарчав, гавкнув коротко й погрозливо; Степанида тихо цитькнула на нього, тупнувши ногою. Рудько затих, а вона вже напевне знала, хто там, і рушила від хвіртки у темінь. Ще здалеку вона почула тихенький стукіт колеса на вибоїні, наморений подих коня, невдовзі на доріжці з'явився невиразний рухливий обрис його голови, воза — збоку перевальцем йшов присадкуватий Корнило з віжками в руках.

— А я вже чекала, — тихо сказала Степанида, переймаючи на дорозі підводу.

— Чого ж чекати? Як смеркло, запріг ось та й поїхав. Дорога ж не далека.

— Та не далека, але...

Вона хотіла сказати, що тепер і на близькій можна наскочити на біду — здибатися з німцями чи з поліцією, котра всюди нишпорить за своєю поживою, та й недобра людина теж може вистежити, донести — чи далеко зараз до біди? Але вона промовчала, щоб зайве не троюдити душу собі й Корнилові. Обійшлося, то й добре.

— Куди тобі її? — тихо спитав Корнило, коли вони заїхали під липи, й натягнув віжки.

— Куди?

Справді, куди ж її можна тут заховати? В хаті ж, відай, недобре, у хаті одразу знайдуть, треба в інше підхоже місце поблизу садиби, щоб і перед очима було, і безпечно. І Степанида подумала про виярочок за хлівами, який добряче заріс свербиусом і малиною, там-таки і ями із хмизом, буде якраз чим закидати, заховати до тієї пори, коли вона знадобиться.

— Давай поза хліви, у виярочок.

— Можна і у виярочок. Мені що? Мені однаково.

Корнило підвернув передок воза і поволі повів коня попри тин до захлів'я. Степанида напотемки йшла попереду, показувала, де краще їхати.

— Тут ось подалі від плоту. Тут пеньок. Ось, тепер прямо за мною.

Вона легко і впевнено ступала в темряві, бо знала тут кожну билинку чи сторчак, а Корнило чогось монявся[84] ззаду, зупинявся, беріг, видно, воза чи коня. Трохи він одстав від неї, і Степанида постояла трохи, причекала його і більше вже не відривалася, аж поки не добулись до чагарника у виярочку.

— Отут десь ями... — Нагнувшись у темряві, Степанида пошукала ногами у траві. — Зараз підніму хмиз.

— Гайда спершу знімемо, — сказав Корнило. — Я візьму, а ти підсоби. Груз усе-таки...

Вони стали коло воза, Корнило обіруч потягнув бомбу з-під сіна, Степанида підхопила під пахву її холодний залізний хвіст.

— Тяжка, холера!

— А ти думала! Зате силу має. Не якийсь там снарядик.

Дуже обережно вони опустили довге, слизьке від дощу тіло бомби на мокру траву виярка, Корнило відступив нижче в яму, потяг бомбу на себе.

— Вона, знаєш, трохи той... з ґанджем[85], — задихавшись, повідомив він і випроставсь у темряві.

— Невже бракована? — насторочилась Степанида.

— Ґанджик, правда, невеликий. Як хтось військовий, то справить. Невеликий ґандж, — похопився заспокоїти її Корнило.

— Чого ж ти тоді не сказав?

— А тобі що? Не однаково? Сама, либонь, не підриватимеш? А спеціаліст — він справить. Котрий військовий.

— Та де ж той військовий...

Проте далі вона нічого казати не стала, подумала, що ще пробалакаєшся перед цим Корнилом. Про її задум не має знати ніхто сторонній. Хоча Корнило не сторонній, звісно. А ще вона розуміла, що самій їй навряд чи впоратись, потрібні будуть помічники. Але помічники знайдуться. Не може бути, щоб помічники не знайшлись. Не тепер, то в четвер. Аби бомба була.

— А те, що мокра, — нічого? Не звогчіє? — спитала Степанида.

— Та нічого. Заряд же в залізі, — впевнено сказав Корнило, і вона подумала, що, мабуть, він знає: служив у війську і навіть був на польській війні, казали, мало не до Варшави дійшов.

Вони добре накидали на яму сухого хмизу, що лежав поруч, — Петрик улітку прочищав цей виярок, щоб чагарник не розростався, не застував городини. Тепер ота його тривога виявилася зайвою, довелось клопотатися про інше. Але хмиз знадобився.

— Ну от, нехай лежить, — втомлено сказав Корнило. — А де ж той підсвинок?

— Та в засторонку. Треба кругом об'їхати. Слідів щоб...

— Ну певно. Щоб слідів...

Він знову взяв коня за вуздечку, а Степанида пішла попереду і навпомацки у вологому мороці привела його до стежки через город, скинула з плоту жердку, щоб він міг проїхати до комірчини.

Порожній віз тихо, без стукоту коливав по борознах, кінь м'яко ступав пухкою землею. Коло дривітні вони зупинилися.

— Ось тут. Я зараз!

Пролізши крізь мокре лопушиння, вона відкинула від дверей підпірку, низькі дверцята ураз одчинилися, і під ноги їй викотивсь із темряви світлий непосидющий опецьок, який радісно зарохкав, затицявся твердим рильцем в її мокрі ноги. На мить їй стало шкода кабанчика, вона стільки намучилася з ним, а зараз мусила віддавати в чужі руки. Однак зусиллям волі вона відразу ж погамувала в собі той жаль. Тепер, коли все йшло з вітром, було не до жалю.

— Ходи, ходи сюди...

Поросятко довірливо далося їй до рук, вона притисла до грудей його важкувате тремтливе тіло й піднесла кроків зо п'ять до підводи.

— Ось, куди тут?

— А в мішок. Мішок є...

Ну звісно, в нього є мішок, бо ж як возити поросятко на возі без мішка. "Тільки як його запхати туди", — подумала Степанида. Незграбно напотемки вона засунула його головою у підставлений мішок, але поросятко, мабуть, здогадалося, що на нього чекає, розчепірило ноги, засмикалося з несамовитим страхом, і вона ледве втримала його в руках.

— Ну чого ти? Ну тихше, дурненький!..

Корнило, однак, спритно замотав його в мішок і гепнув у задок воза, закрив сіном. Кабанчик пронизливо заверещав.

— Тихо будь! Холера, малий, а вереску...

— Не такий уже й малий! — ладна була образитись Степанида. — Весняний, гарний підсвиночок.

— Я думав... А то...

Здається, Корнило розчарувався, йому видалося, що поросятко недоросле. Справді, ще не кабан, але ж і бомба, як сам признавсь, не дуже справна, з ґанджем. "Ще треба якось лагодити, — подумала Степанида з раптовою досадою, — а хто ж її тут наладнає?"

— Неперебірливий, спокійний, дуже славний підсвиночок. Щоб не оце, нізащо не віддала б.

— Нехай, — сказав Корнило, припиняючи на тому розмову. Віз його трохи заскрипів на розвороті, Степанида показала йому, як виїхати з подвір'я, і вони рушили до воріт. Там Корнило зупинився.

— То ти ж той... мовчи! Коли що — я тебе не бачив, нічого не знаю.

— Що ж я, маленька? — озвалася Степанида й подумала: "Либонь, не дурніша за тебе".

Корнило потихеньку поїхав темною дорогою, попервах чутно було, як дригався, намагаючись подати голос, кабанчик під сіном, та помалу все затихло. Боягуз Рудько, який досі ховався десь поза хатою, тепер підбіг до господині й невпевнено гавкнув у пітьму.

— Ну ось! — сказала вона до собаки. — Що тепер буде?

Вона й не завважила, як промерзла на цій мокречі й намокла, особливо спідниця й ноги, але тепер її взяло таке хвилювання, що вона не могла заспокоїтись. Вона не могла сидіти вдома, хотілося кудись іти, поки тихо, щось зробити, щоб наблизити той момент, коли на гостинцеві гахне. Коли розсиплеться той ненависний міст. Хай тоді ремонтують. Нехай повертають ту команду, зганяють людей. Може, доки зберуться, збіжить трохи часу, знову десь зо три місяці, настане зима, а там наші дадуть їм доброго копняка. Вона вже не раз чула від мужиків, що наші завжди вичікують до зими, як на тій фінській чи ще давніше на французькій. Зима нашим завжди підсобить. Головне, тепер у неї було чим, не голіруч. У виярку лежить грізна сила, яка рознесе міст на трісочки. Куди лишень підкласти її?

Вона згадала, що в тому старому мості були під настилом підкоси, куди часом залазили шибеники і вовчим хропінням лякали на дорозі коней. Туди можна було прилаштувати бомбу. А як тепер? Вона, коли ходила, лише одного разу зупинилася на мосту і нічого як слід не розгледіла там. А раптом під мостом усе закопали, зрівняли, куди тоді прилаштуєш бомбу? Не підкладеш же її зверху на дошки, де ходять і їздять люди.

Вона вельми занепокоїлась тим і, не заходячи до хати, вибігла через хвіртку й кинулась по доріжці до гостинцю. Було зовсім темно, то йшов, то переставав дрібний дощик, а вітер дув безперестанку. Не добігши до повороту, Степанида звернула в поле і де кроком, а де підтюпцем подалась навпростець, щоб скоріше. Спершу під ногами її шурхотіла мокра стерня житовища, далі почалась мокра трава біля соснячка, який вона обійшла з іншого боку, від оболоні. Перейшла нешироке болітце з канавою, зарослою осокою, і недалеко біля мосту видерлася на жорствяний насип гостинцю.

Тут вона насамперед прислухалась, навіть зсунула на потилицю мокру хустку: було тепло від ходи, дуже тривожно, але, здається, на гостинцеві було по-нічному безлюдно.