Знак біди - Сторінка 50

Звідкись вискочив до неї Рудько, радісно заскавулів, голодний, але зараз їй було не до Рудька: треба було кудись переховати бомбу. Ще на городі вона занепокоїлась, побачивши, що слід від коліс сильно прорізав борозни та обліг і чіткою кривулиною вів до зрубу на виярку. Але вона мало не вмерла із переляку, коли зазирнула до ями — з-під накиданого абияк хмизу збоку стирчав жовтий залізний хвіст бомби. Це ж треба було так безглуздо сховати її — перший, хто тут опиниться, побачить, що під гілляччям. Звісно — все робилося навпотемки, хапком, хіба поночі щось зробиш до пуття? Ніч здебільша для того, щоб красти, а ховати, певно, вдень треба.

Степанида швиденько побігла до хати, взяла на дривітні стару лопату, мабуть, найліпше буде тепер закопати бомбу в землю. Тільки де? На городі? За хлівом? На виярку? Тільки, мабуть, на виярку в чагарнику, там м'яка, без трави земля, і можна буде закидати все сміттям, опалим листям. Навряд чи там шукатимуть. Нехай там і лежить. Там уже справді, окрім неї, ніхто більш не знайде. Там буде надійно.

Неподалік колишньої ями у вільшнячку вона стала копати нову ямку-криївку ступнів зо три завдовжки й вузеньку, наче дитяча могилка. Спершу копалося швидко, перегній легко піддавався лопаті, вона зняла перший штих і зупинилася. Далі заважало коріння, яке жорстким батіжжям навсібіч пронизало ґрунт. Вона сікла його тупою лопатою, виривала руками, декотрі корені спробувала ламати, та вони тільки гнулися, мов кулаки, випинаючи білі вузли, й порошили землею в обличчя, на голову й плечі. Вся спітніла, вона якусь годину чи дві длубалася в тій ямі, заки викопала її по коліно, якось трохи розчистила від білих недогризків коріння. Землю далеко не відкидала, знала, земля їй знадобиться. Коли яма була готова, Степанида трохи перепочила на бережку й відклала лопату. Треба було йти по бомбу.

До старої ями було кроків із двадцять, вона повикидала з неї вчорашній хмиз і взялася за довгий і важкий залізний опецьок бомби. Збоку під самі руки підкотився Рудько, понюхав жовту оболонку і чхнув. Степанида напружилася, щоб викотити її з ями, й перелякалася: бомба тільки зрушилась трохи і відразу ж скотилась на старе місце. Це ж був жах — їй бракувало сили!

Степанида випросталася, витерла рукавом піт із лоба — легко було закотити її в ту яму, от як тепер викотити? Та ще одній? Вона аж захвилювалась і, не давши собі перепочити, ухопила бомбу за один кінець, величезним зусиллям пересунула його вище. Тоді зайшла з іншого краю і трохи підняла хвоста. Але не встигла вона перекласти його вище, як той перший кінець зсунувся на влежане місце на дні ями. Степанида мало не заплакала з досади — що ж їй робити?

Трохи поміркувавши і заспокоївшись, вона вилізла з ями й пошукала на виярку каміння. Його було багато, але все мале, Степанида відійшла подалі, доки не знайшла два більш підходящих камені й принесла їх до ями. Тепер треба було якось, раз у раз підкладаючи камені під ніс і під хвіст бомби, викотити її. Степанида довго моцувалася там — і котила, й сунула, уклякнувши, впиралась коліньми у мокру землю. Геть-чисто вимастила спідницю й ватянку, змокріла від поту й грязюки, хустка її зсунулася з голови на потилицю, та таки визволила бомбу з ями й сама знесилена впала поруч. Клята бомба! Степанида вже думала, що заробить гилу[86], доки з нею впорається, та таки якось подужала. Тепер треба було перекотити її до нової ями. І хоч би хтось не набрів тут у чагарнику, не опинивсь поблизу, не побачив. Крізь негустий вільшняк тут її можна було помітити з дороги, від подвір'я — хоч би встигнути, доки нікого немає!

На рівному бомба легко перекотилася по вологій траві жовтими, забрудненими землею боками, але далі у вільшнякові котити не було як, і Степанида вхопила її за круглу залізяку хвоста. Так, ледь-ледь піднявши, тягнути можна було, але треба було увесь час напружуватись і тримати трохи піднятим хвоста, а сили в Степаниди було вже обмаль. Вона проволочила бомбу ступнів із п'ять і випустила з рук, сама також упавши назадгузь у траву. Хвилин кілька ядушливо хлипала ротом, трохи, однак, віддихалась і знову вхопилася пальцями за мокрого хвоста. Цього разу вона протягла ще менше, заки знову впала. Надалі вона вже тільки смикала й ривками, на крок, не більше, посувала її до виярка, від болю ломило в попереку, мокрі руки, пальці й коліна були геть обідрані об сторчаки. І вона поспішала.

Щоразу вона озиралась довкола крізь чагарник, все поглядаючи у бік садиби, — боялася, не доведи Боже, хтось прийде й побачить. Тоді пропала вона й пропала бомба. І це після таких мук! Коли вона нарешті доволокла бомбу до ями, сили її, здавалося, зовсім вичерпались, вона вже не могла перекотити її через горбочок землі і впала на неї грудьми, лежала так, мабуть, довго. Вона увесь час казала собі: ну годі, вставай — і обіцяла: встану, зараз встану. І не вставала, бо не могла. В очах у неї спочатку все потемніло, наче вночі, потім дуже помалу розвиднялося, і серце вилітало з грудей від знемоги.

Мабуть, вона лежала так довго, обхопивши задрипане тіло бомби, сама від ніг до голови вимащена в грязюку. Коли трохи відпустило подих, уже не підводячись, вперлася ступнями в коріння вільшин, напружилась востаннє й посунула спершу хвіст, а тоді й голову бомби.

Обвалюючи за собою свіжу землю, бомба нарешті важко гупнулася об дно — звалилася в яму. Степанида ще полежала на грязькій землі, тоді встала і взяла лопату.

Засипати було легше, й вона старанно закидала яму землею, притоптала зверху. Решту Землі з країв вибрала лопатою і розсипала непомітно довкола. Потім прибрала все з відземків, з кущиків, обмела, обтрусила і обібрала пальцями, щоб і знаку не було про те, що тут хтось копав. Трохи оддалік зібрала у вільшнякові оберемок почорнілого листя, притрусила ту місцину, тоді одійшла далі по виярку, назбирала ще рудого, чорного, звогчіло-зіпрілого листя, накидала на яму, щоб і зблизька не було видно свіжої землі. На додаток сходила до старого сховку, притягнула трохи хмизу, розкидала де-не-де. Нібито ніхто тут і не ступав ніколи.

Спираючись на лопату, вона ледве припленталась на своє подвір'я, де запитливо-уважним поглядом стрів її зголоднілий Рудько, але тепер вона не могла навіть сказати йому доброго слова. Тільки коли той спробував слідом за нею ускочити до сіней, вона зупинила його — бо ж собака мусить бути на подвір'ї. Вона защібнула сіни, додибала до помосту в запічку і лягла, як була, в хустці й ватянці — роздягтись вона вже не мала сили.

Вона лежала так у вихололій хаті, отупівши від виснаги, дослухаючись до невиразних далеких і близьких звуків знадвору, й думала, що може так статися, що її заберуть, тоді, звичайно, всі її спроби буде знищено впень. Але ж, може, їй ще пощастить. Головне було зроблено, лишилось небагато. Аби ж їй ще бодай кілька днів волі, щоб побачитись із Віктором, сходити в містечко, де з ким порадитись. Коли якась біда, горнешся до людей, бо хто ж тобі допоможе, як не люди. Навіть у такий страшний, клятий час, як війна.

Довгенько полежавши, вона, однак, майже не відпочила, руки й ноги гуділи, але прийшло заспокоєння — і стало холодно.

Вона вже кілька днів не палила в печі, в грубці також, хата зовсім вихолола. Мабуть, треба було пропалити на ніч, а то до ранку задриґониш тут зубами. Та й картоплі зварити. Їсти також дуже хотілося, а в неї не було й скоринки хліба.

Степанида поволечки опустила ноги й злізла з помосту. Надворі вже вечоріло, але ще було видно, поза хатою гув вітер, і гілля лип на подвір'ї шалено метлялося, гнучись під невтримним натиском вітру. В грубці лежали накладені позавчора дрова, треба було тільки розпалити їх. Степанида взяла із закапелку скіпку й помацала рукою поміж піччю й стіною — там вона ховала від Петрика сірники. Тільки-но вона дістала звідти коробку, як на подвір'ї сильно загавкав Рудько. У неї недобре калатнуло серце, і з сірниками в руках вона кинулась до вікна.

Рудько стрибав по дворі й несамовито гавкав, аж захлинався, а дорогою з гостинцю до хутора швидкою ходою чимчикувало четверо чоловіків із гвинтівками. Здалеку вона начебто впізнала кожного з них і сказала собі: "Ну, все!"

Як не дивно було їй самій, вона не дуже перелякалася і не побігла нікуди, ніби чекала того й розуміла неминучість саме такого кінця. Напруживши збентежену пам'ять, вона лишень прикинула тепер, що треба зробити наостанку, і не пригадала нічого. А може, вона вже все зробила? Вона кинулась од вікна у запічок, тоді вибігла до сіней, мабуть, щоб бути подалі од вікон. Рудько все захлинавсь коло хвіртки, і тоді на дорозі здаля бабахнув перший їхній постріл. Рудько пронизливо заскавулів і затих — чи не назавжди? Вона зрозуміла: тепер черга їй.

Щось, однак, зрозумівши, вона кинулась з сіней до комірчини і накинула защіпку на скобель. Ні, так просто вона їм не дасться. Вона ж таки не Рудько. І не Петрик. І навіть не Корнило. Ще вона з ними позмагається. Нехай убивають. Уб'ють, тоді що ж... Тоді їхнє зверху. Однак ще не вбили, і з власної волі вона їм не здасться.

Три удари підбором у двері відбились у сінях гомінкою луною.

— Відчини!

Вона сиділа навпочіпки за товстим дубовим одвірком у комірчині й мовчала.

— Степанидо, відчини! А то виламаємо!

"Ламайте!" — покірно подумала вона. Але не так легко зламати старосвітські двері, на яких у три пальці дошки, викувана з цілого прута защіпка, пробитий крізь весь одвірок і загнутий кінцями зсередини скобель. Ламайте!

Вони перемовлялися там за дверми — прислухавшись, вона впізнала рикливий голос Гужа, пискучий підголосок Колондьонка, решта були незнайомі.

— Гей, ти, активістко! — ревнув Гуж. — По-доброму відчини! А то гірше буде! Ти мене знаєш!

— А дулю вам! — крикнула вона, не втримавшись, і одразу ж пошкодувала: нащо було з ними зв'язуватись?

Нехай би не знали, де вона, стукали собі у двері, шукали вчорашнього дня.

Вона гадала, що вони виламуватимуть двері, а вони вдарили чимось по вікні, в хаті дзенькнуло, посипалося шкло, потім з тріском розвалилася рама. Це вже було гірше, так вони швидко опиняться в сінях. Добре, що в комірчині маленьке віконце, через таке не залізеш. Але ж вони щось придумають...

— Багатько, виходьте самі, ми не битимем, — почувся розважливий, майже спокійний голос Свянтковського.