Знак біди - Сторінка 49

Вона трохи побоювалася, щоб її тут не зустрів хтось, особливо коли знайомий, — як тоді виправдаєшся? Та все обійшлося. Внизу біля насипу тьмяно виблискувала пляма води в річці, вона обережно зійшла до неї зі свіжонасипаного укосу й стала, заглядаючи в непроглядний морок підмостів'я, де невиразно білів ряд свіжих паль і вгорі широко нависала чорна плаха мосту. Вона не так побачила, як здогадалася з характеру насипу, що поміж настилом і землею залишилась чимала відтулина, в яку можна помістити багато. Влізе туди й бомба, вона нетовста.

Задоволена, Степанида видерлася на гостинець і пішла до соснячка. Вдала розвідка додала їй відваги, а ця нічна ходьба відібрала сили, вона вся упріла під ватянкою, намокла, і тепер уже прокволом пошкандибала попід край гостинця. За соснячком повернула на своє поле, продовжуючи думати: "Коли б щось не зашкодило, коли б устигнути!" Їй дуже хотілося вчинити тепер свою помсту, від якої у неї вже не було сили відмовитись. Знала, одначе, що клопоту ще вистачить, треба шукати помічників і насамперед спеціаліста-військового, аби щось там полагодити.

"Треба завтра ж збігати у Висілки, — подумала вона, — до Олександрини, Віктор же командир, мусить щось уміти. Коли що, то у хлівці ще лишилося п'ятеро курей, заплатить. Він хворий, контужений, либонь, йому потрібна курятинка, бульйончик. Вона його впрохає..."

27

Тільки-но задніло, Степанида вийшла із запічку, поправила хустку на голові, запнула ватянку.

Нарешті закінчувалася ніч з нічними привиддями, думами й самотою — починався день, у який на неї чекало багато справ і незвичайного, трохи страшного клопоту.

Вона цілковито скорялася цьому клопотові і навіть уночі, уві сні, бачила й переживала щось, пов'язане з бомбою. Снилось їй, ніби дереться вона на якусь гору і волочить за собою важкий тягар, який тягне її донизу, а під ногами слизько, як на грузькій дорозі, рукам ні за що вхопитись, але вона все одно лізе та й лізе вгору. Тим паче що вже ось-ось верх, бережок якогось урвища, їй треба зробити ще бодай кілька зусиль, ще бодай два кроки. Тут, однак, щось розпливається в її свідомості, і марево зникає...

Степанида розплющила очі і зрозуміла, що починається ранок.

Вона не дуже вдавалася в заплутаний сенс сну, ява її не набагато поступалась видивам ночі. Клопіт підганяв її, і вона вийшла в сіни, взяла зі скрині старого, трохи продраного на ріжку кошелика, у комірчині насипала в кишеню зо дві жмені зерна з ночовок, котре так і не домолов Петрик, вийшла на подвір'я. Холонув мокрий осінній ранок, вітер гнав пелехаті хмари над липами, але дощу не було, і лісова далечінь за Голгофою чітко вирізнялась на обрії — як завжди перед холодами чи зимою — на мороз. Степанида зайшла на дривітню і відчинила нещільно причинені двері курника, курочки рядочком сиділи на жердині: двоє головами до дверей, а троє — до стіни. В кутку на соломі біля жовтого старого покладу лежало два свіжих яєчка, і господиня подумала зі співчуттям: "Бідні курочки, вони ще несуться!" Вони вже давно жили тим, що знаходили на подвір'ї, господиня не годувала їх, і тепер, відчувши свою вину перед ними, Степанида щедро сипонула їм із кишені. Кури залопотіли крильми, закудкудакали і в голодному пориванні кинулись із сідала до порогу.

Вона посипала їм ще і, доки вони, штовхаючи одна одну, наввипередки клювали, думала: котру взяти? Вона знала кожну з них ще з курчатка, кожну впізнавала з-поміж інших за шатами та ознаками, знала, які й коли кожна з них несе яйця. Найкращі яєчка несла зозуляста, з чорною голівкою невеличка курочка, яку вона, звичайно, не братиме. Гірше за інших неслася цибатенька молода курочка, чорна, з волохатими ніжками, сама худенька та боягузлива, її дзьобали всі інші, і вона підбирала ззаду за всіма. Ну який з неї, худої, наїдок? І Степанида вибрала жовтеньку спокійну курочку, не гіршу за інших, але й не найкращу. Вона спокійно обхопила її зверху за крильця, й курочка не пручалася, з довірою й добротою віддаючи себе до рук господині.

Степанида зв'язала мотузочком її ноги й поклала до кошелика. Потім вернулася до сіней, зняла з вішалки над скринею стару ситцеву хустинку і обв'язала нею кошелика зверху.

Перед тим як вийти, вона огледіла убогі стіни сіней, кутки, скриню. Але більш нічого підхожого для гостинця вона не могла придумати у своєму пограбованому війною маєтку. Як не погодиться на одну, вона не пошкодує всіх, нехай їсть, тільки вдалося б те єдине, що тепер поглинало її увагу, турботу і сили, а може, і її життя. В її руках опинилась така можливість... Це була її велика мета, і вона постарається здійснити її. Шкода, що вона не може зробити все сама, та, може, допоможуть люди? Звісно, допоможуть. Треба тільки знайти потрібних людей — не злиднів і не боягузів, і тоді, може, Петрик ще почує, що сталося на битому шляху. Аби тільки вдалося.

Звичайно, відчувала вона, з людьми буде найважче. Найліпше, аби вона мала помічником когось із чоловіків, коли б удома був Федько чи бодай Петрик. Вона знову посмутніла, пригадавши, як не впустила тоді вночі невідомих захожих: може, якраз вони й допомогли б? Але хто ж може напевно вгадати те, чого немає і що має ще тільки відбутись? Хіба вона знала, хто вони? Вона й зараз нічого певного не знає, тільки здогадується.

Набридла за ніч грязюка на дорозі холодила босі Степанидині ноги, і вона вибирала, де трохи сухіше і щоб без трави. Трава скрізь була мокрою, ніби в ранковій росі, і в ній ще дужче, ніж у грязюці, мерзли ноги. Небо потроху проясніло, був пізній ранок — хмарний, без сонця, вітряний і холодний, але вона не завважила ні ранку, ні холоду — вона думала, як краще підступитись до Віктора, щоб погодився. Але ж мусить. Колись він був путній, слухняний і розумний хлопчина, все бігав у дитинстві до них на хутір, водився з Федьком. Одного разу вона вичитала обом за небезпечні пустощі з сірниками, коробок із вісім яких вони обкришили, щоб зарядити люфу, і вона перелякалася, що повипалюють очі. Правда, підрісши, вони розійшлися: Віктор на рік раніше за Федька пішов на військову службу і перед війною, казали, вже був командиром з трьома трикутничками на петлицях. Мабуть, він зуміє повестися з тією бомбою. Казав же Корнило, що несправність там невелика, спеціаліст полагодить.

Степанида перебігла безлюдний зранку гостинець, пішла попід край такої ж грязької дороги на Висілки. Крайні висілківські хати були вже близько, вона бачила, як у найближчому дворі за плотом Омелянові хлопці запрягали у воза коня, і вітер доніс до неї голосний чоловічий матюк. Дорога на пагорбі трохи підсохла, але в ямі брижилась під вітром широка жовта калюжа, яку вона обійшла збоку, а коли вийшла знову на середину дороги й поглянула вперед, то остовпіла. З висілківської вулиці йшло дорогою троє чоловіків, двох із них вона впізнала відразу, то були поліцаї Гуж і Колондьонок, а третій... Третій ішов поміж ними, угнувши голову й заклавши за спину руки; одного погляду на нього було досить, щоб зрозуміти, що це арештант. Серце в неї недобре стрепенулось, коли їй здалося, що це... Та навіть подумки вона боялася вимовити його ім'я — доки ще зоставалась непевність, Степанида дуже хотіла помилитися й думала: нехай би то був хто завгодно — знайомий, сусід, якийсь родич, аби тільки не він.

Тихішою важкою ходою Степанида пішла їм назустріч, і в її свідомості все більше й чіткіш проступало знайоме обличчя, присадкувата постать у сірій чумарці, широкий розмах плечей, важка некваплива хода. І він, і поліцаї йшли по грязюці неквапливою ходою — попереду Гуж, а ззаду Колондьонок, і їй, як Господнього порятунку, захотілося провалитись під землю, аби лишень не зустрічатися з ними.

Але вони вже помітили її і з трішки надмірною увагою здаля поглядали на неї, а підійшовши ближче, глянув на неї і арештант. То був Корнило.

А проте вона йшла з таким виглядом, наче не бачила нікого з них, і тільки ноги її затерпли, і вона зусиллям волі ледве переставляла їх по грязюці. Вона так би й розминулася з ними, не мовивши й слова і навіть не привітавшись, якби не той погляд Корнила. На його зовні спокійному бородатому обличчі був відбиток такої туги й такої стривоженості, що Степанида мимоволі зупинилася. Але одразу ж зупинився й Гуж.

— Куди чимчикуєш, активістко?

— В село, не бачиш? — сказала вона, спідлоба глянувши на нього, й подумала: "Ну, пропала! Забере обох". Але Гуж передовсім кивнув на кошелик:

— Що там?

— Курка.

— Ану! — Гуж вимогливо простяг руку, і вона подала йому кошелик.

— Так. На, Потапе! Прийдемо — відкрутиш голову. Знадобиться.

Він оддав кошелика Колондьонкові і, обернувшись до Степаниди, впритул прошив її таємничим погрозливим поглядом.

— Все вештаєшся?

— Вештаюсь. А що, не можна? — спитала вона, що було сили витримуючи цей його погляд. Думала, що зараз він поставить її поруч із Корнилом і поведе до містечка. Це було б жахливо. І, видно було, він кілька секунд вагався, мабуть, не знаючи, що з нею робити.

— Ну-ну, повештайся! — якось загадково-в'їдливо сказав він і одвернувся до Корнила. Але Корнило вже не дивився на неї — понуро поглядав кудись у похмуру далечінь мокрого поля.

— Шагом марш!

Вони пішли далі до гостинцю, а вона непевною знеможеною ходою побрела до Висілків. Те, що забрали Корнила, глибоко вразило її, поставило під загрозу всі її плани, і вона думала: "Невже все піде шкереберть? Але чому її не забрали? Може, залишили тимчасово? А може, про бомбу їм невідомо? А може, вони шукали бомбу і забрали Корнила? А де бомба, він їм не сказав. І не скаже? А раптом скаже? Почнуть катувати, сотати з тебе жили — хіба витримаєш? Невже ж таки скаже?" Що ж їй робити?

Вона не зразу збагнула, що йти до Олександрини немає сенсу, що взагалі йти у Висілки їй нічого. Що їй треба рятуватися самій. Тільки де і як?

Майже дійшовши до перших висілківських хат, вона несміло озирнулася: поліцаї з Корнилом уже наближалися до соснячка при битому шляхові, тоді вона зупинилася, трохи зачекала й швидко побігла тією самою дорогою назад до хутора. Тепер їй треба було додому, до своїх стін, може, там знайде вона якийсь порятунок, якесь заспокоєння.

Поліцаї з Корнилом уже сховалися за роздоріжжям у соснячку, вона перебігла гостинець, задихана, швидкою ходою і підтюпцем дісталась подвір'я і, минувши хату з комірчиною, через дривітню і захлів'я пішла до виярка.