Голосами віщої давнини - Сторінка 42

Але і в цьому випадку підробкою, фальсифікатом "Велесову книгу" можна було б вважати лише тоді, коли б у ній містилися по-силання на дані джерела!

Проте таких посилань, як ми знаємо, не існує. А якщо так, якщо під жодну з ознак фальсифікату "Велесова книга" не підпадає, то по відношенню до якої першооснови ці текс-ти, які ми умовно називаємо "Велесовою книгою", слід вва-жати сфальсифікованими? Тобто я стверджую, що за будь-якого підходу до "Велесової книги", вона залишається тво-ром автентичним, а отже повинна підлягати вивченню й осмисленню.

Хоча, щоб поставити під сумнів твердження, що в обра-зі "Велесової книги" маємо твір V чи IX століть, а не значно пізнішу "підробку", як це стверджують деякі наші дослідни-ки, досить процитувати одну фразу з цієї пам'ятки історії (дощечка 8(27), на яку, як це не дивно, досі не звернув уваги жоден велесознавець. Ось вона:

"Тако бо русколаньє падьма до ніць од годє а ієгуншта звьжства.

А тодє Кійска Русє творяшєся",

Що в будь-якому перекладі означатиме одне й теж:

"Ось так Русколань занепала від готського та гунсько-го звірства.

І тоді Київська Русь утворилася".

Про що в цьому уривку йдеться? Та про те, що одна держава – Русколань, занепала, а на її місці утворилася інша, звана Київською Руссю. Причому йдеться саме про державу, оскільки про племена, їх походження, мандри та "призем-лення" у "Велесовій книзі" мовиться докладно і розлого.

Й ось тут виникає цікавий нюанс. Я спеціально пере-глянув десятки всіляких літописів та історичних творів, і ні-де, ні за яких обставин, поняття чи термін " Київська Русь" на ознаку державності не вживається. І це не повинно викли-кати подив. Адже відомо, що держави з такою назвою... ніко-ли не існувало! "Київська Русь" – суто книжний термін, ви-гаданий і впроваджений науковцями та літераторами вже аж у ХІХ столітті, коли з'явилася потреба якось термінологічно означити державне утворення, яке існувало на східно-слов'янських землях, до появи Москви та Московії, а та-кож Російської імперії, а відтак до появи українсько-козацької автономістської державності.

Що ж до стародавніх літописів та історичних творів, таких, як "Слово о полку Ігоревім", "Історія русів", "Повість давніх літ", "Слово про погибель Руської землі", "Повчання Володимира Мономаха", "Задонщина" та інші, то в них на-звано чимало державних утворень, але всі вони, здебільшого, мали в собі слова " земля" або " князівство": " Чернігівська земля", "Переяславська земля", " Новгородська земля"; або " Галицько-Волинське князівство"... Ну, ще вживалося поняття " стіл": князь такий-то сів на Київський великокняжий стіл, або на Чернігівський стіл. Що ж до власне Київщини, то в усіх відомих нам творах вона називається просто... Руссю.

Як виникла ця штучна назва "Київська Русь", досте-менно сказати важко. Та й походженням її ніхто, власне, сер-йозно не займався. На мій погляд, у формуванні цієї назви проглядаються два чинника. Перший – це логічна назва, яка випливала з назви столиці Великого князівства Київського, котре завжди було об'єднуючим центром даної праукраїнсь-кої державності. Одначе формуванню цієї книжкової назви ХІХ століття могла прислужитися і виявлена вже тогочасни-ми істориками назва " Куявія Русь", що зустрічається в араб-ських джерелах першої половини ІХ століття. А поява термі-ну " Київська Русь" датується першою половиною ХІХ сто-ліття, тобто відстань між ними – десять століть.

Праукраїнці, які дотримувалися "самоназви" своєї зем-лі – Русь, а себе називали " Руссю", навряд чи могли вживати термін " Київська Русь", оскільки це було б рівнозначно то-му, що французи почали б називати свою країну "Паризькою Францією", а шотландці – "Единбурзькою Шотландією". І має рацію наш сучасний український історик М. Котляр, який стверджує: " Близько тисячі років тому на великому обширі Східної Європи народилася перша держава східних слов'ян, яку давньоруські книжники називали "Руссю" або "Руською землею", а сучасні історики – "Київською" або "Давньою Руссю".

Торкається цього питання у своїй книзі "Україна – не Росія!" й нині вже екс-Президент України Леонід Кучма (але я цитую її не тому, що ця книжка створена була Президентом держави, а тому, що, як я розумію, над історичною частиною її добряче попрацювали, скажімо, в ролі консультантів, по-важні історики). Так от, там мовиться:

" Наші далекі предки дуже здивувалися б, почувши назви "Київська Русь" або "Давньоруська держава" – книжкові ви-рази, вигадані на початку ХІХ століття. Свою Батьківщину вони називали "Руссю" або "Русской землей" (так подається в українському перекладі цієї книжки – Б.С.).

... Люди ХІІ століття, відправляючись з далеких кня-зівств на Київщину, говорили, що йдуть на Русь (або в Русь). В Новгородському літопису під 1132 роком сказано: "В се лето ходи Всеволод в Русь Переяславцю (з Новгорода, в Русь, до Переяслава)".

Тобто, підсумовуючи все мовлено вище, можна впев-нено сказати: вводячи в текст однієї зі своїх "доще-чок" поняття "Київська Русь", творець "Велесо-вої книги" припустився явного "проколу", який переко-нує, що писано ці дощечки-тексти не в якомусь там V або ІХ, чи хоча б у ХVІ столітті, а вже в ХІХ, чи й у пер-шій половині ХХ століття.

Ще кілька зауважень. Коли йдеться про давнописи, тим паче, сумнівні, завжди треба бути обережним у своїх оцінках їх вартісності i значення для національної культури, їх впливу на неї. Чому я заговорив про це? А ось чому...

За повідомленнями першовідкривачів "Велесової кни-ги", ці, за одними даними, дубові, за іншими –березові доще-чки з текстами було знайдено лише в 1919 році полковником-білогвардійцем Алі (Олександром) Ізенбеком (Ізен-беком, Ізенбековим). Жодних усних чи писемних відомостей про ці дощечні письмена до того часу не існувало. Перша публіка-ція текстів кількох дощечок, тобто фрагментів "Велесової книги" була здійснена лише в 1957-1959 роках, та й то у Сан-Франциско, США, в російському журналі "Жар-птиця", а пе-рша публікація в Україні з'явилася, запам'ятаймо (в журналі "Дніпро", № 4 за 1990 рік).

Запам'ятали дати явлення цього давнопису цивілізова-ному світові? А тепер звернімося до публікації одного з укра-їнських дослідників "Велесової книги" Бориса Яценка в аль-манасі "Хроніка-2000", яка називається "Велесова книга –пам'ятка ІХ століття" і в якій він ошелешує читацьку публіку своїм літературознавчо-освітнім відкриттям, безапеляційно заявляючи: "Велесова книга" справила значний вплив на розвиток традицій і стилів у давньоукраїнській літературі Ки-ївської Русі ХI-ХIII століть"!

Ну як тут не поцікавитися: "Про який це вплив, шанов-ний, ідеться?! Яких таких традицій?!". Ні, ви лишень вду-майтеся в цей пасаж! У нас що, існує хоч якийсь, хоч мізер-ний, опосередкований доказ того, що "Велесова книга" була знаною в ХІ-ХIII століттях? Її що, вивчали в школах; літера-тори давньоукраїнські наслідували традиції і стиль "Велесо-вої книги"; збереглися якісь тогочасні письмові свідчення та-кого впливу, ми володіємо відгуками тогочасних книжників на "Велесову книгу"? А якщо й наслідували, то хто й коли, і в чому це проявилося?

І якщо "Велесова книга" упродовж трьох століть спра-вляла "вплив на розвиток традицій і стилів у давньоукраїнсь-кій літературі", то чому ми відкриваємо її для себе, чому діз-наємося про її існування лише в ХХ столітті?! Чому не існує жодних праць тих часів, у яких були б посилання на цю кни-гу, на її дощечки, на ці тексти?

Ні, ви можете собі уявити існування якоїсь книги, яка б упродовж чотирьох століть справляла "значний вплив на розвиток традицій і стилів" літератури великого європейсь-кого народу, і при цьому залишалася невідомою цьому наро-дові, недослідженою, невивченою і навіть ніде й ніким не за-фіксованою у більш-менш повному і розшифрованому ви-гляді... аж до другої половини ХХ століття?! Та навіть язич-ницькі обрядові пісні, оповідки та легенди, які ніякого "знач-ного впливу" на цілу літературу цілого народу не мали, й ті дійшли до нас, давно відомі, записані, літературно— й істори-кознавчо зафіксовані.

Світ справді знає приклади того, як певні літературні твори справляли значний вплив на розвиток традицій і стилів національних літератур, і навіть літератур сусідніх народів. Але яке відношення до цього ряду творів мають ніким із до-слідників не бачені дощечки з текстами під умовною назвою "Велесова книга" (до речі, справжня, авторська, назва цього твору нам теж невідома)? У нас що, від ХI століття (в якому, за визначенням Бориса Яценка, "Велесова книга" почала справляти свій "значний вплив") тривав льодовиковий пері-од, або найшов всесвітній потоп, і всі сліди самої "Велесової книги", всі прямі та опосередковані докази її "значного впливу" на цілу літературу були знищені? Але як тоді було доведено, що такий вплив коли-небудь існував?

"Велесова книга" – твір цікавий, історично наснажений і са-модостатній. Яким би не було його справжнє походження,

він вартий того, щоб кожну "дощечку його розшифрували, а зміст її проаналізували.

Ну а щодо сенсаційних заяв, на зразок тієї, яку зробив український популяризатор її Борис Яценко, — що нібито "Велесова книга" "справила значний вплив на розвиток тра-дицій і стилів у давньоукраїнській літературі ХI-ХIII сто-літь", то нехай вони залишаться на сумлінні наших сього-денних дослідників, оскільки "Велесова книга" та невідомий нам автор її ніякого відношення до цієї дезінформації не ма-ють.

БАГАТОЛИКІ АЗИ ІСТОРІЇ

ПОЛЕМІЧНІ НОТАТКИ З НАГОДИ

ДНІВ

СЛОВ'ЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ…

1

Кожне покоління цивілізації породжує апостолів, чиї про-повіді та чиє жертовне подвижництво сягає далеко за межі розвитку тієї чи іншої національної культури, філософії буття того чи іншого народу. Діяльність цих геніїв духу нібито від початку набуває загальнолюдських масштабів, не підлягаючи рутинним законам скороминущого буття, вивищуючись над усім тимчасовим і непосутнім.

Саме такими апостолами просвіти постають перед нами брати Кирило та Мефодій, що осяяли культурний світ засну-ванням кириличної писемності та піднесені вдячними нащадками в майже недосяжне для простих смертних достоїнство "першонавчителів'' слов'ян, великих просвітителів та й прос-то...