Голосами віщої давнини - Сторінка 43

до рівноапостольних святих.

Певен, що багато хто з читачів одразу ж зверне увагу на те, що я вжив термін "кирилична писемність", хоча відомо, що братів шанують, як засновників "слов'янської писемнос-ті", та й урочистості з цієї нагоди загальновживано йменува-ти не інакше як святами "слов'янської писемності".

Але в тім-то й річ, що, за всієї моєї поваги до внеску Ки-рила та Мефодія у розвиток слов'янської культури, я рішуче проти того, щоб вважати їх засновниками саме "слов'янської писемності". Бо в цьому разі термін "слов'янська писемність" не тільки науково неточний, але й украй некоректний.

Давайте домовимося: шанування — шануванням, а істина — істиною. Передусім не можна ігнорувати той факт, що значна частина слов'янства ніколи не зазнавала потреби послугову-ватися, і навряд чи колись користуватиметься кириличною азбукою. Щоб переконатися в цьому, досить згадати, що по-ляки, чехи, словаки цілком комфортно почуваються в куль-турному просторі латиниці. Водночас кириличну абетку дав-но покладено в основу писемності багатьох неслов'янських народів колишнього СРСР, більшість із яких входять зараз до складу Російської Федерації.

Не торкатимемося зараз питання про те, хто з них приймав кирилицю добровільно, а хто – під натиском імперської екс-пансії, натиском політики русифікації. Це тема окремої роз-мови. Для нас важливо наголосити, що, з одного боку, кири-лична писемність не є загальнослов'янською або всесловян-ською; з іншого, — що, через ті чи інші обставини, цією писе-мністю, з певними абетковими корективами, послуговується чимало інших — татари, башкири, удмурти, буряти, карачаїв-ці, балкарці... — неслов'янських народів Поволжя, Російської Півночі, Середньої Азії та Північного Кавказу.

Згадаймо, як дехто з сучасних російських " імперських просвітителів" імперськи ж таки обурювався на шпальтах московських та багатьох інших російських видань з приводу того, що свого часу президент Казахстану Нурсултан Назар-баєв та велике коло казаської інтелігенції розпочали полеміку (лише полеміку!) щодо повернення вітчизняної культури в річище давньої арабської писемності, на грунті якої вона сво-го часу й розвивалася. В чому тільки не звинувачували при цьому російські націонал-шовіністи казаських лідерів: і в "подвійній грі", яка заважатиме поверненню Казахстану в лоно "Вєлікай і Нєдєлімай"; і в "азіатській підступності", і в "зраді непорушної російсько-казаської дружби та в "підриві російського впливу в республіці"; не кажучи вже про істери-чні погрози з приводу "ущємлєнія прав русскаязичнава насє-лєнія", яке, звичайно ж, за імперською логікою, слугує під-ставою для розколу Казаської держави…

Ясна річ, будь-яке суєтне метання між писемностями ви-кликає додаткові труднощі культурного розвитку, створює певний інформаційний дискомфорт. Безсумнівно, так ста-неться і цього разу, якщо тільки Казахстан справді вирішить перейти на "арабицю". Але дивна річ: бурхливо та погрозли-во обурюючись з приводу "азіатської підступності" казась-ких державних і культурних діячів, майже ніхто з імперських радєтєлєй "кириличного іга" не надавав оцінки тому, яким саме чином казахів, узбеків, татар та кількох інших тюрксь-ких і нетюркських народів навертали на зовсім чужу їм кири-личну писемність. Як спочатку їх переводили на латиницю, перериваючи писемний зв'язок часів і народів, а потім на ки-рилицю, після чого народ просто забував про своє коріння, свою давню писемні спадщину, свою писемну історію. Чи принаймні, за задумом новоявлених кириличних просвітите-лів, зобов'язаний забути їх, неначе всіх тих набутків ніколи й не існувало. Але ж, хіба можна, не даючи належної оцінки русифікаторським процесам, які відбувалися на теренах Ка-захстану в минулому, праведно оцінювати, а тим паче – осу-джувати, процеси, які відбуваються там у наші дні?

Проте повернімося до Кирила та Мефодія. Є щось зако-номірно-містичне в тому, що ми навдивовижу мало знаємо про них. Створивши одну з найрозповсюдженіших у світі пи-семностей, самі вони мало переймалися тим, щоб письмово та вірогідно донести до прийдешніх поколінь найважливіші факти свого буття, а головне, розповісти світові, звідки ж на-справді "єсть пошла" сама абетка. Надаючи дослідникам право й досі полемізувати з приводу того, ким були ці брати: еллінами, македонцями, болгарами… І чи слід пояснювати їх подвижницьке розповсюдження кирилиці лише місіонерсь-ким прагненням зміцнити, завдяки перекладам релігійних те-кстів, у частини слов'янських народів православ'я; чи, може, за цим проглядається усвідомлене прагнення надати нового імпульсу розвитку слов'янських культур, використовуючи загальну писемність як фактор загальнослов'янського єднан-ня?

Проблематичним залишається й авторство абетки. Чи й справді воно належить Кирилові та Мефодію, чи, може, ко-мусь третьому, а "кирилицею" її названо лише на честь одно-го з найбільш старанних пропагандистів та розповсюджува-чів? І чи було цю абетку створено до глаголиці чи після неї, відтак кирилиця має найбезпосередніший зв'язок із нею?

Відомо, що молодший з братів – Костянтин ( Килилом він став, уже приймаючи чернечий чин) отримав чудову освіту при дворі візантійського імператора Михайла III, де серед його вчителів зринає майбутній патріарх константинопольсь-кий Фотій. Невипадково після закінчення школи Кирило стає хранителем патріаршої бібліотеки, що дозволило йому по-глиблювати свої знання в галузі релігійно-полемічної теорії та практики. Уже тоді було зрозуміло, що на нього, як і на його старшого брата Мефодія, патріарх розраховує саме як на майбутнього місіонера візантійського православ'я в усе більш "окатоличуваній" Європі.

Ще впродовж певного часу дух свій та проповідницький талант Кирило намагався зміцнювати у чернецтві і в працях вчителів філософії, але вже з кінця п'ятдесятих років IX сто-ліття усе життя братів присвячується винятково місіонерсь-кій діяльності. І зрозуміло, що, не без імператорсько-патріаршого благословення, брати незабаром опиняються в тих краях, де в найбільш жорстокій формі зтикаються амбіції "германського католицизму" папи римського і слoв'янсько-православні мріяння патріарха константинопольського. У 870 році Мефодій стає архієпископом Панонії, а згодом – і Мора-вії. Використовуючи його фінансові можливості та громадсь-ке становище, Кирило – слід гадати, разом із братом – поси-лено перекладає грецькі церковні книги на мову більш до-ступну населенню Слов'янії. До того ж, він турбується про майбутні покоління священників та місіонерів, відкриваючи при місцевих церквах спеціальні школи.

Та поза все це… Навіть зараз, півтисячі років по тому, по-движницькі старання "солунських братів" ( Кирило та Мефо-дій народилися в місті Солуні в Македонії) підлягають не тільки восхвалянню, але й сумнівам та запереченню.

Взяти хоча б той-таки, начебто незаперечний, титул "пер-шонавчителів слов'ян". Особисто мені зрозуміле прагнення ревнителів пам'яті братів-просвітників подати їх світові як людей, що подарували писемність східним слов'янам. Але, пробачте, навіть зі спогадів самого Кирила випливає, що "русицький грамотник" уже знайомив його з Євангелієм та Псалтирем, писаними осібними "руськими письменами".

Про існування руської писемності, причому задовго до поширення в Київській Русі кирилиці, відомо і з інших дже-рел. Зокрема, з "Повісті минулих літ", яка доносить до нас смисл і тексти договорів, котрі укладали з візантійцями князь Олег – в 912-му та князь Ігор – 945 роках. До речі, в додатку до одного з них наголошується, що його складено у двох примірниках "двою хартью", тобто двома списками, двома мовами.

Що вдієш, наприклад, із написами на ритуальному посуді, що належить до Черняхівської культури ІІ-V століть, які іде-нтичні написам, віднайденим у Софійському соборі Києва? А з твердженням автора (авторів) "Велесової книги" щодо того, що греки "казали, що дали нам свою писемність, щоб ми втратили власну. Але згадаймо того Кирила, який бажав на-вчати наших дітей і ховався в наших домах, щоб ми не віда-ли, як він вивчає наше письмо".

Відтак, неминуче доходиш висновку, що насправді має йтися не про дарування нам "солунськими братами" писем-ності, а лише про заміну однієї писемності (абетки) іншою. А ще точніше — про релігійно-абеткову експансію. Оскільки, ра-зом із руським письмом, витіснялися й рештки місцевих ві-рувань та звичаїв, увесь комплекс релігійних канонів і тради-цій язичництва.

Тобто, на якомусь етапі Русь примусили зректися власної писемності та прийняти чужоземну. То ж чи слід написи на кількох предметах, датовані X століттям, а також створені на Русі в XI столітті Остромирово Євангеліє, Ізборник Святос-лава та Новгородські мінеї, справді вважати зародками слов'янської писемності? Чи не правдивіше буде вважати цю значну культурницьку акцію лише переходом на нову, кири-личну, абетку, сформовану "солунськими братами", — або й кимось іншим, — на ґрунті грецького алфавітного статуту (уніціалу)?

А як не згадати про те, що перський хроніст Фарх ад-Дин переконує нас: у VII столітті хозари прийняли письмо від русів; або про те, що в дванадцятій книзі своїх "Анналів" Та-цит повідомляє нащадкам, що Скитія (Давня Русь) мала вла-сне письмо "від тисячоліть". Саме це дає право багатьом до-слідникам вважати, що в реальності Кирило лише пристосував давню східнослов'янську абетку до мови своїх сучасни-ків-слов'ян, додавши кілька літер — єрь, єр, юси, ять тощо; відтак його належить вважати всього лиш реформатором пи-семності.

2

Ще один аспект… Для ревнителів слов'янського єднання постаті Кирила і Мефодія традиційно слугують символами певної слов'янської федералізації. Саме такими предстають вони в багатьох філософських трактатах та ідеях слов'янських культурно-просвітницьких товариств, зокрема, і в планах створеного в Києі в грудні 1845 року Кирило-Мефодіївського товариства, своєрідного таємного, на взірець масонських, політичного братства. Проіснувало воно дещо більше року і, як водиться, було виказане провокатором жан-дармерії, тому якогось особливого впливу на політичне жит-тя України, яка входила в ті часи до складу Російської імпе-рії, справити не встигла.