Голосами віщої давнини - Сторінка 44

Проте увійшло в історію вже хоча б тим, що зібрало під своїми прапорами низку видатних діячів українського відродження – М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша…

Далеко не всі україністи здатні пригадати зараз, що назва товариства походить не від прагнення українських карбонарі-їв пропагувати, слідом за "солунськими братами", право-слав'я і протистояти католицизмові, а від того факту, що пе-чаткою та розпізнавальним знаком членів організації ( в ті часи таємні товариства були надзвичайно модними в Європі) став перстень з написом: "Свв. Кирило і Мефодій, січень 1846 р." Водночас треба припустити, що поява знака-персня з іменами "солунських братів" теж не була випадковою, оскільки в основі світогляду кирило-мефодіївців лежала ідея визволення з-під гніту і єднання слов'янських народів. В то-му числі – українського й польського, що за тих часів, коли козацька слава Хмельницького та багатьох його попередни-ків слугувала символом національного відродження, видава-лося досить сміливим.

До речі, останнім часом, особливо у зв'язку зі вшануван-ням Т. Шевченка, чи багато говоримо про те, як саме Кобзар впливав на тогочасне українське суспільство. І як доля суспі-льства на багато років наперед визначила арештантсько-солдатську долю поета. Але чомусь досі занадто несміливо знайомимо сучасного читача зі створеною М. Костомаровим і В. Білозерським "Книгою буття українського народу", напи-саною під безсумнівним впливом виданої 1832 року в Парижі книжки А. Міцкевича "Книга народу польського і пілігримс-тва польського", а також під впливом закладеної у "Консти-туції" декабриста Муравйова ідеї всеслов'янської федерації.

Проте федерація федерацією. Але при цьому в "Книзі бут-тя…" обґрунтовувалася особлива, месіанська роль українсь-кого народу-рятівника, чиє божественне покликання – об'єд-нати навколо себе всіх слoв'ян і повести їх до обітованих ве-ршин всеслoв'янського державно-культурного розквіту. І якщо роль Кирила і Мефодія в єднанні слoв'ян є досить від-носною, оскільки вони більше керувалися прагненням розпо-всюдити вплив на Русь-Україну, в тому числі і через віру, Ві-зантійської імперії, аніж наміром хоч якимось чином обєдна-ти слов'ян, чий союз лише посилив би Київську Русь, котра й без цього поставала серйозною суперницею Візантії… То в даному випадку маємо перед собою жертовну ідею українсь-кого месіанства і слoвянської спільності – настільки ж не-винну прекрасну, наскільки й нездійсненну. Та саме тому й наполягаю, що "Книгу буття…" цю слід було б знову пере-видати, аби вона могла стати набутком щонайширшого кола сучасних читачів.

Як ви завважили, у своїх міркуваннях я свідомо уникаю традиційної фанфарної риторики. Вже чого-чого, а риторики у дні святкування вистачить і без моїх намагань. Але існують реалії. Прагнення "солунських братів" розбудовувати свою релігійну кар'єру, доводячи в гострій полеміці переваги одні-єї гілки християнства, а відповідно, однієї релігійної імперії, православної, над іншою, католицькою, — це той бумеранг, який наздоганяє їх і через сотні років. І факт цей досить по-вчальний.

А що, за вселенськими критеріями, полеміка ця аж ніяк не сприяла міжнародному єднанню, а, радше, навпаки, і схі-дних слов'ян стосувалася досить відносно, то і прославляти Кирила та Мефодія як таких собі "першовчителів слов'ян", як слов'янських месій, водночас акцентуючи при цьому увагу на особливій месіанській ролі болгарської культури – за всієї моєї щирої поваги до неї – стає все важче.

…Інша річ — кириличний алфавіт! Який сам собою пре-красний уже хоча б тим, що дав "солунським братам" і їхнім послідовникам змогу доносити до низки слов'янських народів книжні премудрощі; і який досі дозволяє нам, кільком слов'янським народам, спілкуватися, викладаючи на папері навіть ті свої думки, які не дуже-то й вплітаються у просвіт-ницькі корогви незаперечного нині культу месіянської свято-сті великих братів Кирила та Мефодія. Тож віддаймо хвалу — бодай і полемічну — сим мудрим просвітителям-полемістам!

КОЛИ Ж БУЛО ЗАСНОВАНО

СКИТ МАНЯВСЬКИЙ?

Манявський Скит – це завічніла

у вірі і камені молитва українського

народу.

Богдан Сушинський.

1

Манявський Скит... Він зринає в передгір'ї Горгансько-го хребта, як видіння сивої давнини, як уособлення вищості християнських святинь, як останній притулок самотнього прочанина, що віднайшов-таки свою дорогу до храму, до сповіді і покаяння; до собору зболеної, але не зневіреної душі.

Таємниця його походження губиться в мареві століть; каміння фортечних веж волає рядками непрочитаних літописів, а старі дзвіниці всепрощенно марять гріховністю плотського буття і святістю духовного вознесіння.

Ніхто вже не здатен з'ясувати, кому першому відкрилася всевишня благодать цієї місцини; хто, задивив-шись на засніжену вершину гори Сивулі, вперше осінив себе тут хрестом всебожої спокути; хто, пройнявшись заповітами Святого Писання, саме тут уперше відчув потребу духовного пробудження і християнського смирення.

Відомо лише, що в древньому селі Марковому, яке обачно розбудовувалося на шанобливій відстані від норовливої річки Маняви, неподалік впадіння в неї гомінкого потоку Батерса, ущелина ця з прадідівських легенд позначена була добрим знаком усіляких видінь, знамень та предвіщень. І коли в цих краях об'явився благий старець Іов, що пізнав велич афонського чернецтва і суєту мирських справ, шукаю-чи молитовного усамітнення, котрийсь із набожних горян на-раяв йому саме цю місцину – безлюдну, овіяну переказами, і, в суворості своїй, утаємничено величну.

Погодилися з його вибором і майстри, яких, на прохан-ня Іова, прислала аристократка Анастасія Воляновська з роду Балабанів, аби на її кошти спорудили тут першу келію. Ста-лося це влітку 1611 року. Дату зазначено в літописі ієромонаха Ігнатія з Любарова "Житіє і життя преподобного отця нашого Іова…", сучасника Княгиницького. А восени то-го ж року робітники почали заготовляти та звозити до келії бруси, з яких наступного року, тобто вже навесні, майстри мали розпочати будівництво церкви.

У цій, новій, келії зимувати наважився тільки Іов Кня-гиницький, взявши з собою лише дві речі: "книжку і сокиру". А серед тих, хто залишався в старій келії, він призначив старшим свого родича, диякона Теодозія, який уже виділявся серед ченців і виступав у ролі заступника Іова, його послідовника, а зрештою, і спадкоємця.

Ну а далі в "Історії Скиту Манявського" (Львів, Ів.-Франківськ, 1993) Юліана Целевича читаємо: "3аледве зійшов сніг весною 1612, почали теслі будувати церкву, а в серпні перенесли з давнього місця на нове і дві келії чернечі". Вважаючи побудову першої келії на тому місці, де існує за-раз монастир "зав'язком великоскитської гуртожитньої обителі", Юліан Целевич у виносці одразу ж аргументує, чо-му саме цей рік – 1611, рік побудови першої келії, слід вва-жати роком заснування монастиря.

"Рік 1611 належить отже вважати роком заснування Скиту Манявського. Дотеперішні келії, – стверджує він, вступаючи в полеміку з тими, хто не погоджуватиметься з подібним датуванням, – збудовані… під горою, на пасовись-ку, були лише келіями для пустельників, не були отже, бо й не мали бути, "гуртожитньою обителлю".

Але це твердження не таке безперечне, яким воно зда-валося Ю. Целевичу. По-перше, те, що теслі та ченці розпо-чали розбудовувати на правому березі Батерсу, вже не мало нічого спільного зі скитом. Досить глянути на сучасну, рес-тавровану, давню забудову Скиту Манявського, щоб переко-натися, що перед нами — класичний європейський монастир, зведений за принципом укріпленого замку: з оборонною стіною, вежами, підземеллями, церквами, житловими та гос-подарський приміщеннями.

Тобто слова "Скит Манявський" в даному випадку можна вживати не на означення скиту, як одного з видів житла пустельників, а лише як історичну назву монастиря, в якому, до речі, іншого способу життя, ніж за "гуртожитнім статутом", і передбачити було неможливо.

Водночас, за світовою традицією, час заснування скитського монастиря на Маняві слід би датувати за часом появи в цій місцевості першої пустельницької келії Іова Кня-гиницького. Так само, як заснування Києво-Печерського мо-настиря визначають за часом появи на схилах Дніпра першої чернечої печери-келії; як заснування чернечого життя на горі Афон визначають за часом появи на Афоні першої печери схимника-пустельника. Тим паче, що, як уже було з'ясовано, дві келії ченців майстри перенесли на місце нового монасти-ря. Монахи, які жили разом з Іовом у своїх келіях, уже стано-вили собою монастир келійного (келіотського) типу, який мав свого наставника, свого диякона, і свій статут. І то нічого, що статут цей був "неписаний". Новозбудований Ма-нявський монастир теж тривалий час не мав свого писаного статуту, а жив за "усним статутом", укладеним Іовом Княги-ницьким у відповідності з афонськими правилами, власними переконаннями та поглядами на пустельницьке чернече бут-тя, погодженими з місцевими умовами і традиціями.

Тобто роком заснування Манявського скитського мона-стиря можна вважати рік появи першої келії Іова Княгиниць-кого. Інша річ, яким саме роком датувати появу на Маняві самого Іова Княгиницького. На жаль, ні автор "Житія... Іова", ні Юліан Целевич, ні автор передмови до перевиданої в 1993 році "Історії Скиту Манявського", старший науковий співро-бітник спеціального відділу "Скит Манявський" Івано-Франківського краєзнавчого музею Іван Скрипник, навіть не вдаються до спроби датувати цю історичну для даного мона-стиря подію, а отже датувати реальну, у відповідності з історичними традиціями, дату заснування власне Скиту Ма-нявського як такого. А шкода.

...І не слід думати, що в наші дні, у визначенні дати за-снування монастиря Скит Манявський, панує єдність. Розбіжності у датуванні виявилися такими, що, працюючи над книжкою "Слово про Скит Манявський", яка побачила світ 2004 року у Львові, я змушений був утрутитися у його з'ясування. Тим паче, що вважав за важливе засвідчити пи-семну історію цієї полеміки.

Отже, нібито загальноприйнято вважати, що Скит за-снований 1611 року, оскільки саме цього року, як уже мови-лося, на території нині діючого монастиря було споруджено першу його келію.