Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 79

Не гоже було залишати її в Слободзеї.

Літописці зафіксували навіть точну дату прибуття Чепіги на Кубань. Відомо, що він улаштував собі ставку на березі річки Єї 23 жовтня 1792 року. Напевне, цю дату й слід вважати датою фактичного заснування Кубанського козацтва. І ми, українці, не повинні забувати, що воно засноване на землі, яка теж належала нашим предкам.

Втім, на цьому переселення не скінчилося. Адже поки що Чепіга перекинув на Кубань тільки військові підрозділи, а ще треба було перевести 25 козацьких поселень. Та цією справою, як ми вже знаємо, займався Антон Головатий (з тих часів до нас дійшло кілька пісень, героями яких є Чепіга та Головатий). На Кубані Чепізі довелося попрацювати і як адміністраторові. Він особисто визначав місця поселень, станиць, розподіляв землі за паланками — їх тут було сорок. Дбав про забезпечення козаків деревиною та розбудову козацької столиці — Катеринодара. До речі, якщо на Запорізькій Січі одружений козак був явищем рідкісним — та й то він селився десь подалі від Січі,— то на Кубані, навпаки, кошовий та його старшина заохочували козаків до створення сімей. Бо тільки так і можна було розбудувати козацький край та подбати про нащадків. Адже не будеш вічно поповнювати військо переселенцями з України!

Піклуючись про нове поповнення козацтва, Захар Чепіга домігся того, що будь-кому з селян, котрий добувся річки Єї, яка сприймалася як природний північний кордон Землі Кубанської, видавали паспорт, що засвідчував: відтепер ця людина вже є козаком, а отже, вільною. При цьому в паспорт, як правило, записувалося нове ім'я людини, щоб колишній поміщик чи будь-хто інший, хто захотів би розшукати, а тим паче — повернути цього втікача до попереднього стану його існування, не міг би довести, що це саме він. Відтак, завдяки старанням Чепіги, Кубань набула особливого юридичного статусу, згідно з яким проголошувалося, що поміщикові, судовій владі: "з Кубані видачі немає", тобто жодна людина не могла бути виданою, якщо вже вона отримала паспорт і була зарахована до кубанського козацького стану. А саме перспектива розпочати нове життя, не побоюючись покарання на минулі провини, приваблювала на Кубань тисячі й тисячі нових переселенців. Сприяли цьому й листи, які Захар Чепіга передавав з гінцями, розсилав поштою по українських губерніях, розхвалюючи життя на Кубані... "Харко листи розсилає, на Кубань-річку зазиває" — як співалося в одній із пісень. До речі, статус недоторканості закріплений був за кубанським козацтвом невипадково: зрештою, він відтворював статус, яким користувалися всі козаки Запорозької Січі: "З Січі видачі немає".

З іменем Чепіги пов'язують і заснування міста Катеринодара. Жодних документів, ясна річ, не збереглося, та їх і не існувало, але перекази стверджують, що місце для кубанської козацької столиці посеред густого дубового лісу кошовий отаман обрав тому, що дуже вже сподобалася йому дивовижно смачна джерельна вода. І це Чепіга визначив просторовисько, на якому мала пролягти центральна вулиця під назвою Красна" красива тобто. Проте до вулиці та всіляких міських архітектурних зваб справа дійшла згодом, тим часом архітектурний стиль диктували потреби військового табору. Передусім — навесні 1793 року — запорожці звели фортецю" в центрі якої стояла Святопокровська церква. Обіч фортеці збудували сорок куренів для неодружених козаків, тобто, власне, для гарнізону. Щоб мати згадку про рідні краї та свою військову славу, дзвони для церкви кубанці виплавили з мідних гармат та мортир, котрі здобули в битві за острів Березань. Переплавляли їх січові умільці в Херсоні, а до Тамані доставляли Дніпром та морем, а далі річкою Кубанню.

Проте адміністраторські турботи не звільняли кошового від обов'язків командуючого козацькими військами. Мало не з перших днів свого заснування Кубанське військо мусило розгортати боротьбу з місцевим прикавказьким населенням, зокрема, адигейцями (адигами, яких росіяни називали "черкесами"). Це була вперта, кривава безкомпромісна боротьба за землю, за контроль над територією, за виживання, за саме існування козацтва як такого. І тут визначається цікава паралель. Тмутараканське (Тмутораканське) князівство" територія котрого охоплювала Кубань, півострів Крим та значну частину північного Приазов'я і Причорномор'я (сучасні Миколаївщина, Херсонщина), відомі нам з X століття (983 рік), відтоді, як великий князь київський Володимир Святославович наділив ним свого сина Мстислава. Оволодівши таким великим князівством, Мстислав уже в 1024 році приєднав до себе (підкорив собі) Сіверщину, утворивши в такій спосіб могутнє державне формування, землі якого пролягали від сучасної білоруської Гомелыцини до передгірь Кавказу, і було відоме на Сході як Країна Арса-нія. Повторюю: Арсанія відома нам ще з 983 року. А 1793 року нащадки давньоукраїнців-арсанців заклали столицю нової української автономії — Кубані, або Чорноморії, і сусідами — ворогами українців-кубанців стали нащадки тих-таки гірських племен, з котрими доводилося воювати-торгувати українцям-арсанцям. Такий ось виток козацько-лицарської спіралі.

До речі, закріплюючись на Кубані, українці намагалися не виявляти ніякої ворожості щодо адигейців та інших народів, навпаки, всіляко налагоджували з ними взаємини, допомагали, чим могли. Вони гаразд розуміли, що сусіди ці дісталися їм на віки, а віками воювати не можна, треба вчитися жити по-сусідському. Й українські козаки вчилися цьому. Підтвердженням є той факт, що впродовж перших восьми років, поки козаки, власне, обживали свої землі" якихось значних збройних сутичок із сусідами в них не відбувалося.

Підкреслюючи цю особливість початкового етапу їх співіснування" перші історики Кубані Ф. Щербина, П. Короленко та інші відзначають, що й адигейці теж прагнули якось уживатися з ними, навіть допомагали переселенцям продовольством, саджанцями, порадами. Оскільки між різними адигейськими племенами та їх сусідами відбувалися міжусобні сутички, викликані якимись давніми міжплемінними кривдами, то вийшло так, що Захару Чепізі, який не раз вступав у переговори з адигейськими князями, навіть довелося засновувати Гривенно-Черкеський курінь, переважну більшість якого складали покозачені адигейці.

Кубанські українці завжди відчували гострий брак жіноцтва, отож почали свататися до адигейок. Між іншим, про гостроту цієї проблеми свідчить уже хоча б той факт, що російська влада змушена була в 1834 році провести в Україні спеціальний "дівочий набір", аби не залишати нежонатими цілий полк молодих кубанських козаків. Акція мала успіх, оскільки набирали кріпачок. Перспектива позбутися кріпацьких пут і стати вільними козачками захопила понад 500 дівчат, які того ж року, спеціальним обозом, були переправлені на Кубань. Значна частина українського жіноцтва потрапляла сюди і під час інших переселень.

Одначе мудра сусідська ідилія між українцями і черкесами проіснувала недовго: вже через вісім-дев'ять років на Кубані розгорілася справжня війна. Але причиною її стала не ворожість, непримиренність адигейців та козаків, а колонізаторська політика Російської імперії, котрій усе ще мало було землі і котра кидала на Північний Кавказ усе нові й нові війська, прагнучи витіснити горців з родючих низин у мертвизні гори. Все це призводило до того, що впродовж цілих десятиліть козакам-кубанцям доводилося жити у постійному страху перед черговим нападом горців. Та й адигейцям теж велося не легше.

І, мабуть, не снилося тоді вже літньому кошовому отаманові Захарі Чепізі, що доведеться йому повоювати ще Й у Європі. А таки довелося. Влітку 1794 року йому було наказано повести два кінні козацькі полки до Польщі, де вони мали допомогти росіянам упокорити повсталих поляків. І хоча ніякого бажання воювати проти поляків кубанці не мали, у них і свого, кавказького, клопоту вистачало, проте нічого не вдієш: змушений був наш кошовий отаман демонструвати свій воєначальницький хист і під час штурму Варшави та інших польських міст, і в різних дрібних баталіях.

"За військові відзнаки в цю кампанію, — читаємо в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири" — Чепіга був пожалуваний чином генерал-майора. Останнім подвигом отамана Чепіги на військовій ниві був штурм варшавського передмістя Праги, де він знову водив козацькі полки до перемоги над ворогом і тим здобув собі честь, а війську чорноморському — славу, За військові відзнаки під час штурму Праги, генерал Чепіга був нагороджений орденом Св. Володимира 2 ст. і Великого Хреста, та отримав Золотий Польський Хрест".

На, тепер уже рідну, Кубань кошовий та його козаки повернулися лише в грудні 1795 року. Здавалося б, усе, відвоювали. Але не встигли хлопці перепочити з дороги, як із Петербурга надійшов новий наказ: готуватися до чергового походу — цього разу на Каспій, під Астрахань. Російській імперії все ще було мало загарбаної землі, пролитої крові, вона постійно потребувала нових територій і нових жертв. Сформувати корпус Чепіга ще встиг, проте повести його на Астрахань уже не наважився, не мав сили.

Стомлений життям, ранами і походами, він відчував, що життя його наближається до кінця, отож командування корпусом довірив Антону Головатому.

Помер славетний воїн, полководець, не в бою, не в сідлі, а цілком мирно, у себе вдома, в Катеринодарі — весь в орденах, у славі: козацький кошовий; європейської слави полководець, генерал російської армії, переможець турків, татар, горців і поляків... І сталося це 8 січня 1797 року, коли Чепізі минав 71 рік. Поховано його було в катеринославській фортеці, під стінами соборної Свято-Троїцької січової церкви, з усім належним йому, за званням та заслугами, військовим церемоніалом.

До речі, життя цього генерала, полководця, адміністратора величезного краю явило його сучасникам, й усім нам, спадкоємцям його слави, повчальний приклад: дбаючи про облаштування своїх козаків, облаштування козацького війська, він майже зовсім не дбав про власний добробут. Чиновники, котрі займалися організацією його похорон, були вражені, виявивши, що по собі генерал-майор, кошовий отаман Захар Чепіга залишив убогу мазанку-землянку, в якій, крім стола, стільця та ліжка, нічого не було.