Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 80

Ні чини, ні заслуги не могли змусити його морально, психологічно, навіть соціально, відокремитися від простого, незаможного козака.

Своєрідний урок подало нам і все кубанське козацтво. Незважаючи на те, що тепер воно жило і боролося далеко ВІД рідної України, що на нього тисли і закони Російської імперії, і чужомовне оточення, і хвилі різних поселенців з Дону, з глибинних районів Росії, козаки-чорноморці продовжували залишатися українцями, зберігаючи свою мову, свої звичаї, свій національний характер. Ось що писав з цього приводу історик, котрий виріс на Кубані і добре знався на реаліях життя кубанського козацтва, Федір Щербіна: "Як відомо, переважним елементом у війську були малороси. Хоча до складу війська увійшли також великороси, поляки, литовці, молдавани, татари, німці, євреї та Інші національності, проте представники їх залишалися в меншості і немовби розчинялися в загальній масі суто малоросійського населення. В залежності від малоросійських елементів, малоросійським характером відрізнявся і склад усього внутрішнього побуту населення. Чорноморці були православними, говорили всі єдиною малоросійською мовою, дотримувалися малоросійських звичаїв: свята, веселощі, родинний уклад, весільні обряди, побутові відношення и умеблювання — все відображало суто малоросійські особливості. Представники інших національностей повинні були підладнуватися до малоросійського укладу життя".

По-перше, у цьому свідченні маємо відповідь на питання: хто, який народ, яке козацтво становило й нині продовжує становити основу Кубанського козацького війська. По-друге, багатьом сучасним, в Україні сутнім, хохлам-малоросам має бути соромно від того, що на своїй землі вони примудрилися забути рідну мову, знехтували своєю національною культурою, не спромоглися зберегти свої національні традиції та побутові звичаї.

В 1901-1910 роках Військове міністерство Росії призначало для козацьких частин "вічних шефів". Так ось, поряд із Катериною II, Суворовим, Кутузовим, Потьомкіним, одним із козацьких шефів став український отаман Захар Чепіга: 26 серпня 1904 року його ім'я було присвоєне 1-му Катеринодарському полку Кубанського козацького війська.

Адміністративний поділ України у складі Росії в XVIII ст.

Антон Головатий, військовий писар, суддя Війська запорізького, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, бригадир російської армії.

"За два віки імперія так і не з'ясувала для себе, що Кубань-Чорноморію свою українські козаки тільки тому й захищали з такою відчайдушною щирістю, що завжди вважали її землею предків".

Богдан Сушинський

Жодні інші рядки Тараса Шевченка не цитують так часто і з будь-якої нагоди, як оці, загальновідомі, з його вірша "До Основ'яненка":

Наша дума, наша пісня

Не вмре не загине".

От де, люде, наша слава.

Слава України!

Та парадокс у тому, що найпопулярніші на наших офіці-озах два перших рядки: "Наша дума, наша пісня не вмре не загине", — належать не Шевченкові, а, як стверджують дослідники, Пантелеймонові Кулішу, його редакторському олівцю. Бо й справді, досить зазирнути в перше видання "Кобзаря" (С.-Петербург, 1840 р. 1974 року, у видавництві "Дніпро", з'явилось його фотоскопічне перевидання), щоб переконатися, що в Шевченка там були зовсім інші слова:

Наш завзятий Головатий

Не вмре не загине...

От де, люде, наша слава.

Слава України.

Отже, "наш завзятий Головатий", а не канонізоване "наша дума, наша пісня*. І, погодьтеся, що перший, власне, Шевченків варіант, у якому згадано Головатого, в контексті вірша сприймається органічніше. Проте рядки "наша дума, наша пісня не вмре не загине..." набувають вагомішого змісту, оскільки виходять із контексту нашої національної гордості і самобутності.

Але, як ви вже зрозуміли, до тексту першого видання "Кобзаря" я звернувся зовсім не для того, щоб з'ясовувати етичний бік справи: кого ж насправді вважати автором цих рядків, тобто чиїм іменем — Шевченка чи Куліша — підписувати в усі часи, всіма режимами, які лише існували в Україні, визнану цитату; і навіть не для того, щоб виважувати вартісність того чи того варіанту.

В даному випадку найістотніше для мене те, що Шевченко мав на увазі саме Антона Головатого, кошового отамана Чорноморського козацького війська. І байдуже, що П. Куліш не вважав цього воїна гідним "слави України", повертаючи його до сонму, хоч і відомих, але смертних, оскільки не міг пробачити йому співробітництва з російськими колонізаторами, котрі з його допомогою насильницьки переселили на чужину десятки тисяч українців. То вже проблема його історичного погляду, національно-історичного підходу до тих чи інших явищ і подій нашої багатостраждальної української історії.

Що ж до самого Антона Головатого, то він — постать в історії українського козацтва справді легендарна. Бо ж кому ще з козацьких офіцерів судилося — як йому — не тільки пережити трагедію зруйнування Запорозької Січі та винищення Війська Запорозького,' але й опинитися при витоках іще двох козацьких військ: Чорноморського (первісна назва його

— "Вірне Військо Запорозьке". Під поняттям "Вірне малося на увазі, що воно вірне Російській імперії) та Кубанського?!

Про юні літа Антона Головатого відомо не так вже й багато. Народився він у містечку Нові Санжари, що на Полтавщині, як припускають дослідники, десь 1732 року. Судячи з усього, походив з родини заможної козацької старшини, що дозволило йому навчатися в Київській духовній академії (за іншими даними — в бурсі). Проте кар'єра священика його не приваблювала, зате захоплювала героїка козацького лицарства. До речі, дехто з дослідників вважає, що "Головатий" — не справжнє його прізвище. Так, Дмитро Білий пише, що Антон Головатий "в 1757 році прийшов на Січ. Записали його в Кущівський курінь, дали прізвище — Головатий, а в 1762 році обрали куріним отаманом. Уславився він своєю мужністю, відвагою".

Судячи з його прізвища, точніше з прізвиська, якщо дотримуватися цієї версії — то "Головатим" його, напевне, мали б назвати за природний розум та освіченість. Ось тільки Д. Білий чомусь навіть не спробував з'ясувати, а яким же було його справжнє прізвище. Хоча інші історики істинність його прізвища під сумнів не ставлять. Чи принаймні досі ніхто не довів, що "Головатий" — прізвисько.

Що ж до героїки, то мовилося тут про неї не для красного слівця. Річ у тім, що Антін Головатий був чудовим бандуристом. Ще в ранній юності, якщо не в дитинстві, захопившись грою на цьому інструменті, він не лише вдатно виконував думи та давні козацькі пісні, але й сам писав вірші, покладаючи деякі з них на музику. Тобто поставав таким собі бардом.

До речі, щодо інтелектуальних здібностей Головатого... В 1912 році було укладено вже згадувану мною спеціальну "Довідкову книжку Імператорської Головної квартири: Козацькі війська", упорядник якої В. Казін зібрав усі можливі відомості (за армійськими звітами, донесеннями, хроніками) про історію козацьких військ та біографії окремих діячів козацтва Російської імперії. Та ось, є в цій "Довідковій книзі" — нехай і досить лаконічний — але переказ біографії А. Головатого, котрий розпочинається словами: "Антон Андрійович Головатий відомий в історії козаків, як за своїм розумом та адміністративними здібностями, так і за відмінними військовими подвигами.

Будучи сином малоросійського старшини, він захопився оповідями про лицарську службу козаків у війську Запорозькім і в 1757 подався на Запорізьку Січ.

Як людина освічена, він незабаром висунувся і, незважаючи на свою молодість, був обраний курінним отаманом. Посада ця на Запорожжі була не стільки знатною за рангом, скільки почесна. Курінні отамани мали в Запорізькому війську велику вагу, тому що вирішували всі справи на раді козаків. Але така людина, як Головатий, не могла довго залишатися на скромній посаді курінного отамана: природний розум та освіченість давали йому право на заняття вищої посади. В 1764 році він отримав звання полкового старшини і був обраний військовим писарем. Ця посада належала вже кошовому старшині і відповідала приблизно теперішньому начальнику штабу".

Я навмисне вдався до такої, досить розлогої, цитати, оскільки вона дає нам низку надзвичайно цінних і достеменних відомостей. А головне, в біографії жодного іншого козацького діяча не мовиться стільки про його розум та адміністративний талант. Здебільшого, йдеться лише про військові подвиги. Водночас, ця офіційна довідка кладе край суперечкам щодо того, коли саме А. Головатий з'явився на Січі та з яких посад розпочиналася його служба. Отже, починав він отаманом — з інших джерел знаємо,що Кущівського куреня; а в 1764 обраний військовим суддею. Крім того, відомо, що він зажив собі слави, як дипломат та оборонець (хоч і не завжди вдатний, бо ж боронити доводилося від російських імперських чиновників) козацьких прав, вольностей і територій.

Що ж до походження його, то П. Короленко, один із перших життєписців А. Головатого, говорить таке: "..Антон Головатий був племінником кошового судді Запорозького війська Головатого, виховувався в Київській бурсі і звідти втік на Запоріжжя, де згодом, за кошового Калнишевського, був військовим писарем".

Оскільки дядько Антона Андрійовича теж був під прізвищем Головатий, то версія щодо того, що "Головатий* — було прізвиськом цього козацького діяча відпадає. Або ж потрібні якісь дуже вагомі докази. Відтак, дослідникам доведеться ще чимало попрацювати з архівами, аби врешті-решт з'ясувати родовід цього, безсумнівно, видатного козацького діяча.

Як відомо, справжній козак не міг здобувати собі шану лише своєю кмітливістю та адміністраторськими здібностями, якщо ту шану не підкріплено було військовою славою. Так ось, уперше по-справжньому Антон Головатий заявив про себе як про воїна в 1764 році, коли, очоливши загін із трьох тисяч козаків, повів його під Бердянськ і розгромив досить велику орду кримського хана, не дозволивши їй здійснити черговий грабіжницький напад на козацький край. Цей розгром якраз і додав Головатому слави. Та й зовнішність у нього була суто козацькою: високого зросту, кремезної статури, витривалий, хоробрий, владний і, водночас, досить освічений, такий що й словом може рубонути, наче шаблею.