Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 81

Саме з породи таких козарлюг і висвячувались талановиті кошові отамани та гетьмани, полководці величної слави П. Сагайдачного та М. Кривоноса.

Навесні 1774 року на Запоріжжі склалася надзвичайно напружена ситуація: частину його земель, не питаючи на те згоди козацтва, російський уряд передав переселенцям — в основному з території сучасної Югославії та з Росії (Слов'яно-Сербські та Слобідські поселення). А ще частину подарував Військові Донському, щоб у такий спосіб налаштувати ці дві військові сили одну проти одної. Окремі полковники й командири паланок одразу ж почали сутички з переселенцями, особливо з сербами, і цілі їхні селища зганяли з традиційних січових володінь. За них заступалися місцеві російські гарнізони, та й самі поселенці створювали загони самооборони, і сутички рано чи пізно загрожували перерости в громадянську війну.

А щоб уникнути цього, кошовий Петро Калнишевський послав до Петербурга Антона Головатого та ще кількох козаків, аби вони спробували залагодити справу.

Достеменно відомо, що імператриця прийняла Головатого і нібито щось там навіть наобіцяла... Але так само вона обіцяла й усім попереднім козацьким делегаціям. Та й взагалі, далеко не все ще було зрозуміле козакам у ті часи, зокрема, не всі вони усвідомлювали, що експансія Росії на землі запорожців була частиною загальної імперської програми русифікації українських земель. Тож не встигли наші хвацькі козачки по-справжньому зрадіти з обіцянок Катерини II, як "всємілостівєйшая" заходилася нахабно наділяти їхніми нивами своїх наближених та фаворитів.

Саме час було козакам узятися за зброю та відстояти свої права. Але вони все ще терплять наругу й знову посилають до Петербурга свого військового суддю Головатого. Півроку допоминався він, бідолаха, правди, тупцючись у передпокоях вельмож. І що ви думаєте? Домігсяі У квітні 1775 року Катерина II видала Указ, яким... вимагала роззброїти українське козацтво, позбавити його всіх земель, а саму Січ назавжди ліквідувати!

"Завівши власне хліборобство, розривали вони тим самим основу залежності своєї від престолу нашого", — сповіщала увесь світ Катерина П, вмотивовуючи причини, котрі призвели до руйнації Січі, — задумували, звичайно, скласти собою посеред вітчизни область зовсім незалежну, під власним своїм "нєістовим управлєнієм"!

Ні, ви тільки вдумайтеся в вияв цього імперського нахабства! Козаки українські, бач, завели власне хліборобство, розвиваючи в такій спосіб основу своєї незалежності від престолу! Та вони займалися цим хліборобством, коли ще й знати не бажали про цей твій, вибачте на слові, Престол! Але, з іншого боку, як по-сучасному звучать ці претензії. У будь-якій спосіб... Аби лиш у "залежності від Престолу".

Як відомо, цю ганебну операцію, — яку вже й за наших часів більшість національно-свідомих українців сприймає, як акт зради, що на століття затримала українсько-російські відносини — доручили генералові Текелі. Як це не дивно, майже ніхто з наших істориків не звертає уваги на цю постать. Здається, всі вважають, що він — людина випадкова: наказали — виконав. Воно так, але... виконувати будь-який наказ можна по-різному. А схоже, що росіяни навмисне обрали для виконання цієї акції саме генерала-серба. По-перше" в такий спосіб, хоч частково, можна було відвести від себе ненависть українців, інша річ, чи це їм вдалося. По-друге, вже на той час значну частину українських козацьких територій було заселено... сербами та представниками інших балканських народів, які заснували слов'яно-сербські поселення. А поява цих переселенців призводила до конфлікту між ними та козаками, оскільки запорожці намагалися відстоювати свої землі. Росіяни ж дозволяли собі виступати в ролі миротворців. Що до генерала Текелі, то після Січі імператриця посилала цього погромника на Кавказ, де він теж прославився своєю лютою жорстокістю. Відомо, що під час очолюваних ним каральних експедицій було винищено — саме винищено — близько 300 поселень волелюбних горців.

Ой, заступайтесь, хлопці,

Славні запорожці,

Плече повз плече.

Та й не дамо, хлопці,

Славні запорожці.

Москалеві Січі!..

...звитяжно закликав народ своє лицарство до оборони козацьких вольностей, пам'ятаючи, як знищували її росіяни ще в 1709 році, за часів Петра І. На жаль, про оборону своєї історичної святині козаки не подбали, кінець її виявився трагічно-безславним, і жодні часові відстані гіркоти цього безслав'я не знімають.

Як саме зруйновано було Січ, ми вже знаємо. Тож не будемо ще раз, укотре вже, посипати рани сіллю, а голови попелом, переповідаючи цю похмуру історію. Краще зважимо, що "знищення Січі" Петербург відзначав, як важливу для себе військову і політичну перемогу. З серпня 1775 року Катерина II видала спеціальний маніфест, яким проголошувала ліквідацію Січі. Вчитаймося в нього ще раз (цитую за книжкою В. Голобуцького "Запорожское казачество"): "Сеч Запорожская вконец уже разрушена с істрєблєнієм на будущее время і самого названія Запорожскіх казаков".. Мало того, що на українські землі ринули нові легіони переселенців-росіян, імператриця ще й заповзялася попереселювати на них німців, греків, арнаутів (албанців), сербів, хорватів — одне слово, де кого бачила. Налітайте! Селіться" хто хоче, аби лишень українцям не дісталося.

Відхід запорізьких козаків на Дунай можна вважати лише першою хвилею козацької еміграції. Тисячі козаків розселювалися потім на берегах Тилігульського та Хаджибейського лиманів, ліпили собі хутори поблизу Очакова і захищали при цьому кордони турецьких володінь — а відтак, уже й власну землю — від російських зазіхань. До речі, саме в ті часи українці заселили й територію сучасної Одеси, зокрема, один із її районів — Пересип.

Ще одна характерна деталь: щоб остаточно винищити козацтво, Катерина II зажадала від Стамбула видати всіх козаків, та ще й разом із сім'ями, які шукали собі рятунку від російських репресій на турецькій землі. Тож не покривдьмо на честі турецького султана та його уряд, — вони не видали росіянам жодного українця, хоч Росія і погрожувала Туреччині війною. До речі, як уже мовилося, ця сторінка українсько-турецьких відносин досі мало відома українцям. Та й туркам теж. А тим часом, саме завдяки стійкій позиції Туреччини, яка не злякалася навіть загрози нової війни з Росією, пощастило врятуватися десяткам, якщо не сотням, тисяч українців, чиї нащадки й досі живуть на просторах від Бугу до Дунаю.

Єдине, до чого вдався за цієї скрутної для Туреччини ситуації її правитель, то це видав Указ, згідно з яким кожен українець, котрий матиме бажання повернутися під владу російської імперії, може вільно, без будь-яких перешкод, здійснити свій задум. І, знову ж таки, ми бачимо, наскільки лояльнішим і демократичнішим постає на тлі імперських амбіцій Росії політика Туреччини. Хоч, здавалося б, турки мали за що гніватися на українців. В усякому разі, мали значно більше підстав, ніж Росія, мститися їм, якщо згадати всі оті перемоги, яких домагалися козаки, сягаючи навіть стін Стамбула. А ще відомо, що жоден козак із наданого султаном права не скористався: знали, що на них чекають тортури й Сибір.

Як же складалася в цей час доля самого Антона Головатого? Зараз важко визначити, де саме він перебував, коли росіяни руйнували Чортомлицьку Січ: чи то в самому Петербурзі, чи в дорозі з Петербурга до Січі. З транспортом тоді було — самі знаєте...

"Військовий осавул Сидір Білий І полковий старшина Антон Головатий не розділили сумної долі багатьох січових старшин, можливо, тільки тому, — припускає Дмитро Білий, — що під час руйнування Січі перебували у Петербурзі, у складі козацької делегації, яка штовхалася по численних канцеляріях та приймальнях вельмож, відстоюючи запорозькі привілеї. Сумно було делегатам вертатися в Україну. Що чекало на них? Неволя або вигнання".

Подібні припущення віднаходимо і в інших авторів. Проте існує джерело, на яке можна покладатися з цілковитою впевненістю. Ідеться про вже згадувану мною "Довідкову книжку Імператорської Головної квартири", в якій чітко, хронікально зазначено:

"В 1774 році Головатий був відряджений до Санкт-Петербурга, в складі останньої депутації від війська Запорозького, з "прошенієм" про відновлення прав і привілеїв війська Запорозького..."

На цьому можна було б і перервати цитату, але далі маємо дуже цікаве свідчення, котре докладно з'ясовує обставину, завдяки якій Антон Головатий виявився поза межами каральних заходів імперського уряду: "Перебуваючи в цій депутації в числі видатних представників. Головатий познайомився з князем Григорієм Олександровичем Потьомкіним, внаслідок чого йому було виявлено особливу увагу та довіру, В цей час Головатий уже не перебував на посаді військового писаря, оскільки тривале відрядження могло затримати кошові справи по письмовій частині. І це, можливо, врятувало його від тієї кари, котра нависла над кошовим та старшиною при розоренні Січі війська Запорозького в 1775 році".

Як на мене, саме це, найбільш наближене до імператорського двору, хронікальне джерело,-"Довідкова книжка Імператорської Головної квартири: Козацькі війська" — є найпереконливішим, на рівні незаперечного, свідченням того, коли саме і за яких обставин Антон Головатий уперше познайомився, і навіть близько зійшовся, зі всевладним фаворитом імператриці Катерини II князем Потьомкіним. Щоправда, тут виникає певна інформаційна колізія. Адже відомо, що ще в 1772 році князь Потьомкін був зарахований козаком Кущівського куреня, саме того, на чолі якого стояв А. Головатий. Така подія, справді, відбулася, але з цього не випливає, що князь Потьомкін особисто з'явився на Січ і мав довірливу розмову з курінним отаманом. Одначе, до подробиць того, як і чому Потьомкін виявився серед почесних козаків, а згодом і на чолі українського козацтва, докладно звернемося в есе, присвяченому князю Григорію Потьомкіну. А зараз лише констатуємо, що прилучення князя до Кущівського куреня відбулося завдяки тому, що Потьомкін звернувся з відповідним листом до кошового отамана Петра Калнишевського.

Відтак жодних доказів того, що А. Головатий і Г. Потьомкін могли особисто познайомитися до цієї зустрічі в Петербурзі, поки що не існує.