Чорний обеліск - Сторінка 27

У порівнянні з ними навіть тварини — боги. Де ділися душі ідіотів? Поділились? Чи, може, висять, як невидимі повітряні кулі, над головами тих бідолах?

Верніке махає рукою, ніби відгонить комара.

— Гаразд, — кажу я. — Це запитання для Бодендіка, той легко розв'яже його. Бодендік може розв'язати будь-яке запитання за допомогою великого невідомого бога, неба і пекла— нагороди для стражденних і кари для лихих. Ніхто ніколи не отримав доказів того, що бог і небо справді існують, — тільки віра робить людину щасливою, каже Бодендік. То навіщо ж нам дано розум, здатність до критики й жадобу доказів? Щоб ми не користувалися ними? Дивна примха великого невідомого бога! І що таке шанобливе ставлення до життя? Страх перед смертю? Страх, завжди страх! А чому? І чому ми здатні ставити запитання, коли на них немає відповіді?

— Усе? — питає Верніке.

— Ні, не все, але далі я вас не питатиму.

— Гаразд. Я теж не можу вам відповісти. Ви хоч це розумієте чи ні?

— Звичайно. Чому б саме ви могли відповісти мені, коли в усіх бібліотеках світу є тільки абстрактні розумування на цю тему?

Жук падає вдруге. Він насилу перевертається, знов спинається на лапки і втретє починає свій політ. Крильця в нього — ніби з полірованої криці. Сам він — прекрасний механізм, зразок доцільності, але світло для нього, як пляшка горілки для п'яниці.

Верніке виливає решту мозельського в чарки.

— Скільки ви були на війні?

— Три роки.

— Дивно!

Я не відповідаю, бо приблизно знаю, що він має на увазі і не хочу знов пережовувати все це.

— Ви думаєте, що розум належить до душі? — питає натомість Верніке.

— Цього я не знаю. Але невже ви вірите, що оті примітивні тварини, які бабраються у власному бруді в загратованих приміщеннях, іще мають душу?

Верніке бере свою чарку.

— Для мене все це просто, — каже він. — Я людина науки. Я нічому не вірю, лише спостерігаю. Бодендік же, навпаки, вірить апріорі. А ви десь невпевнено пурхаєте посередині. Бачите от того жука?

Жук уже вп'яте штурмує лампочку. Він буде робити своє, аж поки не загине. Верніке вимикає світло.

— Ну от, ми йому допомогли.

Крізь відчинене вікно входить велична голуба ніч. Входить мерехтливими зірками й п'янким запахом землі та квіток. Усе, що я казав, відразу ж починає здаватися мені страшенно смішним. Жук ще якусь мить гуде навколо лампочки, потім упевнено летить до вікна.

— Хаос, — каже Верніке. — А чи це справді хаос? Чи, може, нам тільки так здається? Ви ніколи не думали про те, яким би був для нас світ, коли б ми мали на одне чуття більше?

— Ні.

— А на одне чуття менше?

Я міркую.

— Ми тоді були б сліпі, або глухі, або не відчували б смаку. Звичайно, все здавалося б нам не таким, як тепер.

— А якби ми мали на одне чуття більше? Чому ми завжди повинні бути обмежені тільки п'ятьма чуттями? А може, в нас одного чудового дня розвинеться ще й шосте! Або їх буде аж вісім! Чи дванадцять! Хіба тоді світ не став би зовсім іншим? Можливо, вже з розвитком шостого чуття зникло б поняття часу. Або простору. Або смерті. Або страждання. Або моралі. І вже напевне — теперішнє поняття життя. Ми мандруємо через своє буття з досить-таки обмеженими органами. Собака чує краще за будь-яку людину. Кажан наосліп обминає всі перешкоди на своєму шляху. Метелик має в собі радіоприймач і летить за кілька кілометрів просто до своєї самиці. Перелітні птахи орієнтуються в просторі багато краще за нас. Змії чують шкірою. Природознавству відомі сотні таких прикладів. То як же ми можемо щось знати напевне? Вдосконалюється якийсь орган чуття чи розвивається новий — і світ міняється, і уявлення про бога теж міняються. За ваше здоров'я!

Я підіймаю свою чарку і п'ю. Вино терпке і пахне землею.

— Отже, краще чекати, поки в нас розвинеться шосте чуття, так? — кажу я.

— Не конче. Робіть що хочете. Але корисно знати, що якби в нас з'явилося ще одне чуття, всі наші висновки полетіли б до біса. І наш цілковитий брак гумору разом із ними. Ну, яке вино?

— Добре. А як там панна Терговен? їй краще?

— Гірше. Приїжджала її мати, і дівчина не впізнала її.

— Може, не хотіла впізнати?

— Це майже те саме: вона не впізнала матері. Почала кричати, проганяти її. Типовий випадок.

— Чому?

— Хочете прослухати довгу лекцію про шизофренію, батьківський комплекс, утечу від самого себе й дію шоку?

— Так, — відповідаю я, — сьогодні хочу.

— Цілу лекцію ви не прослухаєте. Тільки найнеобхід-ніше. Роздвоєння особистості — це звичайно бажання втекти від самого себе.

— А що таке "сам"?

Верніке дивиться на мене.

— Облишмо, це на сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість. Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на більший чи менший час знов стає самим собою. А Жене-в'єва ні. І вже давно. Ви, наприклад, знаєте її зовсім де такою, яка вона насправді.

— Вона здається цілком розумною така, як тепер, — невпевнено кажу я.

Верніке сміється.

— А що таке розум? Логічне мислення?

Я саме думаю про двоє майбутніх чуттів і тому не відповідаю йому.

— Вона тяжко хвора? — нарешті питаю я.

— З нашого погляду тяжко. Але бувають випадки, коли такі хворі швидко і часто зовсім несподівано видужують*

— Видужують від чого?

— Від своєї хвороби. — Верніке запалює сигарету.

— Панна Терговен часто почуває себе цілком щасливою "Чому ви не залишите її такою, як вона є?

— Бо її мати платить за лікування, — сухо відповідає Вер "ніке. — Крім того, вона нещаслива.

— Ви думаєте, що вона стала б щасливішою, якби ви її вилікували?

— Мабуть, ні. Вона вразлива, розумна і, певне, з багатою уявою та поганою спадковістю. Властивості, які не обов'язково дають щастя. Коли б вона була щасливою" то навряд чи захворіла б.

— То чому ж ви не дасте їй спокій?

— Так, чому? — каже Верніке. — Я часто сам собі ставлю таке запитання. Чому оперують хворого, коли відомо, що операція йому не допоможе? Хочете скласти список цих "чому"? Він вийде довгий. І одне з цих "чому" буде таке: чому ви не доп'єте свого вина й не стулите нарешті пельку? Чому ви милуєтесь не ніччю, а своїм недозрілим розумом? Чому ви розводитесь про життя, замість того щоб його відчувати?

Він встає і потягається.

— Мені ще треба обійти замкнених. Хочете піти зі мною?

— Хочу.

— Накиньте білий халат. Я поведу вас в особливе відділення. Після цього ви або блюватимете, або питимете своє вино з глибокою вдячністю.

— Пляшка вже порожня.

— В мене в комірчині є ще одна. Може, вона нам знадобиться. Знаєте, що дивно? Те, що ви, як на свої двадцять п'ять років, набачилися вже багато смерті, лиха й людського ідіотизму — і все-таки нічого не навчилися, ставите такі дурні запитання, що дурніших і не придумаєш. Але, мабуть, так уже ведеться на світі — коли ми, нарешті, справді чогось навчимося, то вже надто старі, щоб скористатись зі своєї науки. І так триває далі, приплив за припливом, покоління за поколінням. Жодне нічогісінько не вчиться від попереднього. Ходімо!

Ми сидимо в кав'ярні "Централь" — Георг, Віллі і я. Мені не хотілось сьогодні залишатися вдома самому. Верніке показав мені відділення будинку для божевільних, у якому я ще не був, — палати для жертв війни. Там тримають поранених у голову, засипаних на фронті землею, людей із зруйнованою психікою. В лагідному сяйві літнього вечора, серед співу соловейків це відділення здавалося якимось похмурим бліндажем. Війна, про яку скрізь уже майже забули, тут триває далі. У вухах цих нещасних усе ще лунає виття снарядів, у їхніх очах, як п ять років тому, світиться жах, багнети раз у раз пронизують їхні животи, танки безжально підминають під себе поранених, що заходяться від крику, розплескують їх, як камбалу, гуркіт бою, вибухи гранат, тріск черепів, свист мін, хрипіння засипаних у бліндажах — усе тут збереглося, ніби з допомогою якоїсь страшної чорної магії, і безмовно бушує в цьому флігелі, оточеному трояндами й чарами літа. Тут дають накази і скоряються уявним командам, ліжка — це окопи й бліндажі, людей раз по раз засипає, і їх відкопують, убивають і душать, вони вмирають і задихаються, палатами тече газ, і, корчачись зі страху, люди ревуть, плазують, хриплять і ридають або, зненацька зіщулившись у клубочок, намагаються стати якнайменшими, забиваються в куток і туляться до стіни, сховавши обличчя…

— Встати! — гаркають раптом у нас за спиною кілька юнацьких голосів.

Дехто з відвідувачів схоплюється з-за столиків і стає струнко. Оркестр кав'ярні виконує "Німеччина, Німеччина понад усе". За сьогоднішній вечір це вже вчетверте. І не тому, що оркестр чи господар кав'ярні охоплені націоналістичним запалом. Усе через кількох юних розбишак, які надто багато про себе думають. Щопівгодини один із них підходить до оркестру й замовляє національний гімн із таким виглядом, ніби йде в наступ. Оркестр не насмілюється відмовити, і тому замість увертюри з "Поета й селянина" звучить пісня про Німеччину.

— Встати! — лунає тоді з усіх боків, бо під час виконання національного гімну належить стояти, особливо після того, як з його допомогою було вбито два мільйони німців, програно війну й викликано інфляцію.

— Встати! — гукає мені шмаркач, якому немає ще сімнадцяти років, а на кінець війни не було й дванадцяти.

— Поцілуй мене в… — відповідаю я, — але спершу витри носа.

— Більшовик! — реве хлопець, хоч сам ще напевне не знає як слід, що це слово означає.— Тут є більшовики! — кричить він до своєї зграї.

Розбишаки хочуть улаштувати бійку. Вони знов і знов замовляють гімн, і щоразу частина відвідувачів не встає: надто ця комедія безглузда. Тоді до них кидаються крикуни з палючими очима й намагаються зчинити сварку. В залі сидить кілька відставних офіцерів; вони диригують усім цим і почувають себе патріотами.

Біля нашого столика зібралось уже з десяток розбишак.

— Встати! А то буде вам непереливки!

— Як саме? — питає Віллі.

— Ось побачите як! Боягузи! Зрадники! Встати!

— Відійдіть від столика, — спокійно каже Георг. — Нам не потрібні накази шмаркачів.

Крізь натовп проштовхується чоловік років тридцяти.

— Ви не поважаєте національного гімну?

— Не в кав'ярні й не тоді, коли ним хочуть спровокувати бійку, — відповідає Георг. — А тепер дайте нам спокій зі своїми дурницями.

— Дурницями? Ви звете священні почуття німця дурницями? Це вам так не минеться! Де ви були під час війни, шкурнику?

— На жаль, в окопах.

— Так кожен може сказати! Доведіть це!

Віллі підводиться.