Чорний обеліск - Сторінка 28

Він просто велетень. Музика саме замовкає.

— Довести? — питає Віллі.— Ось! — Він повертається до чоловіка задом, ледь підіймає ногу, і в залі лунає немов постріл з гармати середнього калібру. — Це все, — докінчує він, — чого я навчився в армії. Раніше манери в мене були пристойніші.

Ватажок зграї мимохіть відскакує.

— Ви, здається, назвали нас боягузами? — питає Віллі, посміхаючись. — А самі наче злякалися!

Підходить господар із трьома кремезними офіціантами.

— Спокійно, панове, дуже прошу вас! Жодних сутичок у кав'ярні.

Оркестр грає "Дівчину зі Шварцвальда". Охоронці національного гімну, бурмочучи погрози, відступають. Можливо, на вулиці вони спробують напасти на нас. Ми оцінюємо становище: їх близько двадцяти і сидять вони поблизу дверей. Нам, мабуть, доведеться скрутно.

Але раптом з'являється несподівана допомога. До нашого столика підходить дуже худий, низенький чоловік. Це Бодо Ледергозе, торговець шкірою і старим залізом. Ми разом сиділи у Франції в окопах.

— Хлопці,— каже він, — я бачив, що сталося. Я тут зі своєю спілкою співаків. Он там, за колоною. Нас понад десяток. Ми допоможемо вам, якщо ті мармизи чіплятимуться. Домовились?

— Домовились, Бодо! Тебе нам сам бог послав.

— Не думаю. Але тут не місце для розважних людей. Ми зайшли сюди тільки випити по кухлю пива. На жаль, такого доброго пива, як тут, немає більше ніде в цілому місті, А от господар кав'ярні — безхарактерне гузно.

Я вважаю, що Бодо надто загнув, вимагаючи, щоб у такої примітивної частини людського тіла був ще й характер; та саме тому в цій вимозі є щось величне. В прогнилі часи треба вимагати неможливого.

— Ми скоро йдемо звідси, — каже Бодо, — а ви?

— Ми також.

Ми розраховуємось і встаємо. Не встигаємо ми ще дійти до дверей, як охоронці національного гімну опиняються надворі. Якимось дивом у руках у них з'являються палиці, каміння й кастети. Бешкетники півколом оточують вхід.

Та ось з'являється Бодо. Він відпихає нас убік і разом зі своїми дванадцятьма товаришами виходить наперед.

— Ви чогось хотіли, шмаркачі? — питає він.

Охоронці національного гімну лупають очргма.

— Боягузи! — каже, нарешті, ватажок, що хотів з двадцятьма своїми спільниками напасти на нас трьох. — Ми вас іще десь спіймаємо.

— Безперечно, — погоджується Віллі.— Задля цього ми кілька років сиділи в окопах. Тільки глядіть, щоб вас завжди було в три або в чотири рази більше за нас. Перевага в силі додає патріотам упевненості.

Ми йдемо разом зі спілкою співаків Бодо Головною вулицею. На небі мерехтять зірки. Крамниці яскраво освітлені. Іноді, коли зустрічаєшся з фронтовими товаришами, все це й досі здається чимось дивним, цікавим, прекрасним і незбагненним: і що можна отак гуляти собі, і що ти вільний і живий. Я раптом починаю розуміти, що мав на думці Верні-ке, коли казав про вдячність. Це вдячність не комусь особисто: просто вдячність за те, що тобі на якийсь час пощастило уникнути смерті — тільки на якийсь час, бо ж остаточно уникнути її, звичайно, не може ніхто.

— Вам треба вибрати якусь іншу кав'ярню, — каже Бодо. — Може, нашу? Там не буває таких мавп-ревунів. Ходімо, ми вам покажемо її.

Ми заходимо подивитися на їхню кав'ярню. Внизу тут подають каву, зельтерську воду, пиво й морозиво, а нагорі розташовані приміщення для зібрань. Спілка Бодо — це спілка співаків. Місто тепер кишить різними спілками, кожна має свої приміщення для зібрань, свій статут, свої порядки денні, кожна вважає свою діяльність дуже важливою і надзвичайно поважно ставиться до неї. Спілка Бодо збирається на другому поверсі щочетверга.

— У нас чудовий чоловічий хор на чотири голоси, — каже Бодо. — Тільки перші тенори слабуваті. Смішно, але, мабуть, на війні вбито дуже багато перших тенорів. А в нашої зміни ще тільки ламається голос.

— Ось у Віллі перший тенор, — кажу я.

— Справді? — Бодо зацікавлено дивиться на Віллі.-г— Ану візьми оцю ноту!

Бодо заливається, як дрізд. Віллі наслідує його.

— Добрий матеріал, — каже Бодо. — Ану, цю!

Віллі долає і другу.

— Вступай до нашої спілки! — починає напосідати н^ нього Бодо. — Якщо не сподобається, ти завжди зможеііі вийти.

Віллі трохи маніжиться, але врешті, на наш подив, погоджується. Його відразу ж вибирають скарбником спілки. З цього приводу він замовляє всім подвійну пайку пива й горілки, а крім того — горохову юшку та холодець. Спілка Бодо в політиці дотримується демократичних поглядів, тільки серед перших тенорів один, власник крамниці іграшок, — консерватор, а другий, швець, — співчуває комуністам, але до перших тенорів бути надто вимогливим не можна, бо їх і так мало. Замовивши третю пайку пива й горілки, Віллі розповідає, що знає одну жінку, яка теж може співати тенором і навіть басом. Члени спілки налягають на холодець, проте, видно, сумніваються. Тоді втручаємося ми з Георгом і підтверджуємо, що Рене де ла Тур справді може співати двома голосами. Віллі присягається, що в неї не справжній бас, а природжений тенор. Лунають гучні оплески. Рене відразу ж заочно вибирають спершу членом, а потім і почесним членом спілки. З цього приводу Віллі знов замовляє всім пиво й горілку. Бодо мріє про вставні номери, які буде виконувати загадкове сопрано, і про те, як інші спілки під час співочих свят дурітимуть із заздрощів, думаючи, що спілка Бодо має євнуха. Звичайно, Рене доведеться виступати в чоловічому вбранні, а то їхній хор змушений буде перейти в розряд мішаних.

— Я їй сьогодні ж і скажу, — обіцяє Віллі.— Ото буде реготати! На всіх регістрах!

Нарешті ми з Георгом виходимо з кав'ярні. Віллі стежить із другого поверху за майданом — він як колишній солдат гадає, що охоронці національного гімну влаштували десь засідку. Та їх і близько немає. Ринковий майдан спокійно розкинувся під зоряним небом. Вікна в пивницях навколо відчинені навстіж. З кав'ярні, де ми залишили спілку співаків, лине могутня пісня: "Хто тебе, чудовий лісе, насадив там на вершині?"

— Скажи-но, Георгу, — питаю я, коли ми завертаємо на Гакенштрасе, — ти щасливий?

Георг Кроль скидає капелюха перед чимось невидимим у темряві.

— Спитай про щось інше! — каже він. — Доки можна сидіти на вістрі голки?

XI

З неба ллє дощ. А з саду хвилями напливає туман. Літо захлинулося в потоках води, стало холодно, і долар коштує сто двадцять тисяч марок. Зі страхітливим гуркотом відвалюється частина ринви на даху, і вода перед нашим вікном ллється сірою скляною стіною. Я продаю двох порцелянових ангелів і вінок із безсмертників якійсь тендітній жінці: в неї померло від грипу двоє дітей. У сусідній кімнаті лежить Георг і кашляє. В нього також грип, але я дав йому випити чашку глінтвейну. Довкола нього валяється з десяток журналів, і він користується нагодою, щоб довідатись про останні одруження, розлучення і скандали у вищому світі — в Каннах, Берліні, Лондоні та Парижі. Заходить Генріх Кроль, як завжди, в смугастих штанах з велосипедними защіпками й підібраному до них темному дощовикові.

— Вам не важко буде записати кілька замовлень? — питає він з незрівнянним сарказмом.

— Анітрохи. Шкварте.

Він перераховує кілька надгробків з червоного сієніту, мармурову плиту, кілька огорож — нічого особливого, будні смерті. Потім якусь мить нерішуче переступає з ноги на ногу, гріє зад біля холодної груби, роздивляється на взірці каменів, які вже двадцять років лежать на полицях у конторі, і нарешті бовкає:

— Коли ви й далі будете ставати мені на дорозі, то я не здивуюсь, якщо ми швидко збанкрутуємо!

Я не відповідаю, щоб подратувати його.

— Саме так, збанкрутуємо! — пояснює Генріх. — Я знаю, що кажу!

— Справді? — Я лагідно дивлюся на нього. — То чого ж ви виправдовуєтесь? Вам і так усі вірять.

— Виправдовуюсь? Мені не треба виправдовуватись! Але те, що сталося у Вюстрінгені…

— А що, може, знайшли вбивців столяра?

— Убивців? А нам яке діло? І до чого тут убивство? Просто нещасний випадок. Той йолоп сам був у всьому винен! Я маю на увазі інше. Як ви повелися зі старостою

Дебелінгом? А до всього ще й запропонували вдові столяра безкоштовний надгробок!

Я обертаюся до вікна й дивлюся на дощ. Генріх Кроль належить до тих людей, які ніколи не мають сумніву, що їхні погляди правильні,— від цього вони стають не тільки нудні, але й небезпечні. З них і складається та тупоголова маса в нашій любій вітчизні, яку завжди можна знов і знов гнати на війну. їх ніщо не може навчити, вони народилися виструнченими по команді й пишаються, коли можуть так померти. Я не знаю, чи в інших країнах є люди цього типу, та якщо й є, то напевне не стільки.

За хвилину я знов чую голос цього дурня. Виявляється, він довго розмовляв зі старостою і все владнав. За це ми маємо дякувати тільки йому. Тепер ми знов можемо постачати надгробки у Вюстрінген.

— І що ж ми тепер повинні робити? — питаю я. — Молитися на вас?

Генріх люто позирає на мене.

— Бережіться, щоб ви не зайшли надто далеко!

— Аж куди?

— Надто далеко. Не забувайте, що ви тут тільки службовець.

— А я про це весь час забуваю. Коли б не забував, то вам довелося б давати мені потрійну платню: як художником ві, як завідувачеві контори і як завідувачеві реклами. Крім того, добре, що ми не на військовій службі, а то б ви змушені були стояти переді мною струнко. Зрештою, якщо хочете, я подзвоню вашим конкурентам — Гольман і Клоц відразу ж візьмуть мене до себе.

Двері відчиняються, і входить Георг у вогненно-червоній піжамі.

— Ти розповідаєш про Вюстрінген, Генріху?

— А про що ж?

— То стули свою пельку. Як тобі не соромно? У Вюстрін-гені вбито людину! Урвалося людське життя! Для когось загинув весь світ. Кожне вбивство, кожний смертельний удар — це все одно що перше вбивство на землі. Каїн і Авель, знов і знов! Якби ти й твої однодумці зрозуміли це колись, то на нашій благословенній планеті не лунало б Стільки закликів до війни!

— Тоді були б самі тільки раби й лакеї! Прислужники ганебної Версальської угоди!

— Версальської угоди! Ну звичайно! — Георг ступає крок уперед. Від нього дуже тхне глінтвейном. — А якби війну виграли ми, то, безперечно, італко любили б своїх противників і засипали б їх подарунками? Ти вже забув, як разом із такими, як сам, нахвалявся анексувати Україну, Бріє, Лонгві і весь рудний та вугільний басейн Франції? А в нас хіба забрали Рур? Ні, ми й далі володіємо ним! Може, ти ще скажеш, що наша мирна угода не була б удесятеро жорстокіша, коли б тільки ми могли диктувати її? Хіба я не чув, як ти пащекував про це ще сімнадцятого року? Франція, мовляв, повинна стати третьорядною державою, у Росії треба анексувати величезні території, хай усі противники платять контрибуцію і віддають реальні цінності до останнього! Це все казав ти, Генріху! А тепер горлаєш разом з усією ватагою про те, що з нами повелись несправедливо! Просто блювати хочеться від вашого скигління й вереску про помсту! Завжди винен хтось інший! Від вас, фарисеїв, аж смердить самовпевненістю! Хіба ви не знаєте, яка перша ознака справжньої людини? Вона відповідає за свої вчинки! А ви вічно вважаєте, що вас скривдили, і відрізняєтесь від бога тільки одним: бог знає все, а ви знаєте ще більше за нього.

Георг озирається, ніби щойно прокинувся.