Чорний обеліск - Сторінка 29

Обличчя в нього тепер таке саме червоне, як піжама, і навіть лисина порожевіла. Генріх злякано задкує. Георг підступає до нього— він страшенно розлючений. Генріх задкує далі.

— Ти заразиш мене! — кричить він. — Не дихай мені в обличчя своїми бацилами! Ти розумієш, що буде, коли ми обидва захворіємо!

— Тоді ніхто не матиме права помирати, — кажу я.

Я задоволено дивлюся на цю боротьбу двох братів. Гарна картина! Георг у сатиновій піжамі, спітнілий від люті, а Генріх у святковому костюмі, страшенно стурбований одним— як би не заразитися грипом. Крім мене, за цією сценою стежить ще й Ліза. Вона в халаті з вітрильниками і, незважаючи на дощ, мало не вся вихиляється з вікна.

У будинку, де живе Кнопф, двері відчинено навстіж. Перед ними повис дощ, ніби завіса зі скляних намистин. Усередині так темно, що дівчата вже ввімкнули світло. Здається, що вони там плавають, як дочки Рейну у Вагнера. Подвір'ям під величезною парасолею суне трунар Вільке, мов чорний гриб.

Генріх Кроль зникає, Георг буквально випихає його з контори.

— Полощіть горло соляною кислотою! — гукаю я йому вслід. — Для людей вашої комплекції грип смертельний!

Георг зупиняється й сміється.

— Який я ідіот! — каже він. — Наче таких бовдурів можна чогось навчити!

— Звідки в тебе ця піжама? — питаю я. — Ти що, вступив до комуністичної партії?

Знадвору чути оплески. Це Ліза виявляє Георгові своє схвалення — досить-таки нелояльний жест щодо Вацека, переконаного націонал-соціаліста і майбутнього директора різниці. Георг кланяється, приклавши руку до серця.

— Іди лягай, — кажу я. — Ти бризкаєш потом, як водограй!

— Пітніти корисно! Поглянь на дощ! То пітніє небо. А он там навпроти — шматок життя в розхристаному халаті, з білими зубами, сповнений сміху! Що ми тут робимо? Чому ми не спалахуємо, як фейерверки? Коли б ми хоч раз по-справжньому зрозуміли, що таке життя, ми спалахнули б. Чому я торгую надгробками? Чому я не метеорит? Або не птах гриф, що ширяє над Голлівудом і викрадає з басейнів найвродливіших жінок? Чому ми повинні жити у Верденбрюці й зчиняти бійки в кав'ярні "Централь", замість лаштувати караван у Тімбукту і з носіями кольору червоного дерева вирушати у безкраї простори африканського сходу? Чому ми не тримаємо бордель у Йокогамі? Кажи! Мені необхідно знати це зараз же! Чому ми не плаваємо наввипередки з пурпуровими рибинками рожевими таїтянськими вечорами? Кажи!

Він бере пляшку хлібної горілки.

— Стривай, — озиваюсь я. — Є ще вино. Я його миттю підігрію на спиртівці. Ніякої горілки ти тепер не питимеш! У тебе гарячка! Треба пити підігріте червоне вино з прянощами Індії та Зондських островів!

— Гаразд! Грій. Але чому ми самі не на островах Надії і не спимо з жінками, які пахнуть корицею і очі в яких стають білими, коли ми їх запліднюємо під Південним хрестом і вони кричать, мов папуги й тигри? Кажи!

В сутінках контори синє полум'я спиртівки блимає, як голубий вогник пригод. Дощ шумить, як море.

— Ми пливемо, капітане, — кажу я і добре ковтаю горілки, щоб наздогнати Георга. — Каравела саме поминає Санта-Крус, Лісабон і Золотий Берег. Рабині араба Мухаммеда бен Гассана бен Вацека визирають зі своїх кают і махають нам руками. Ось ваш кальян!

Я даю Георгові сигару з коробки, яку ми тримаємо для своїх найкращих агентів. Він запалює її і пускає в повітря

бездоганно рівні кільця диму. На його піжамі проступають темні плями поту.

— Ми пливемо, — каже він. — Але чому ми ще не там?

— Ми там. Люди завжди і всюди там. Час — це омана. Ось у чому полягає таємниця життя. Ми тільки не знаємо цього. І завжди намагаємось кудись прибути.

— А чому ми не знаємо цього? — питає Георг.

— Час, простір і закон причинності — це покривало Майї, що заважає нам бачити безмежну далину.

— Чому?

— Це ті бичі, з допомогою яких бог не дає нам зрівнятися з ним. Цими бичами він проганяє нас крізь ліс ілюзій і через трагедію дуалізму.

— Якого дуалізму?

— Дуалізму людського "я" і світу. Буття і життя. Об'єкт і суб'єкт уже не складають собою єдності. А наслідок — народження і смерть. Ланцюг гримить. Хто розірве його, той розірве й коло народження і смерті. Спробуймо, раббі Кролю!

Вино парує. Воно пахне гвоздикою й цитриною. Я додаю до нього цукру, і ми п'ємо. По той бік бухти, з каюти рабовласницького судна, що належить Мухаммедові бен Гассану бен Юсуфові бен Вацеку, нам аплодують. Ми вклоняємось і ставимо чарки на стіл.

— Виходить, ми безсмертні? — гостро й нетерпляче питає Георг.

— Тільки гіпотетично, — відповідаю я. — В теорії, бо "безсмертний" — антитеза до "смертний", отже, це вже половина дуалізму. Тільки як цілком спадає покривало Майї, дуалізм летить під три чорти. Тоді стаєш самим собою, а не суб'єктом і об'єктом, — вони зливаються в одне, і всі запитання відпадають.

— Цього не досить!

— А що ще?

— Ми є, і годі.

— Знову ж таки частина пари: ти є, тебе немає. Однаково дуалізм, капітане! Нам треба якось вийти з нього!

— Як? Не встигнеш розтулити рота, як уже заплутався в якійсь іншій парі понять. Так далі тривати не може! Чи ми повинні оніміти?

— Це було б протилежністю до "не оніміти".

— Прокляття! Знов пастка. Що ж робити, штурмане?

Я мовчки підіймаю чарку. У вині спалахують червоні відблиски. Я показую на струмені дощу і беру з-поміж взірців каменів шматок граніту. Потім показую на Лізу, на відблиск у чарці — найскороминущіше в світі, на граніт — найстійкіше в світі, відсовую чарку й камінь убік і заплющую очі. По спині в мене раптом пробігають мурашки. Може, ми несвідомо напали на слід? Може, ми, п'яні, знайшли якийсь магічний ключ? Де раптом ділася кімната? Полинула у всесвіт? Де наша планета? Може, вже поминає Плеяди? А де червоний відблиск серця? Може, став Полярною зіркою, віссю і центром водночас?

Бурхливі оплески з того боку вулиці. Я розплющую очі. Якусь мить я не відчуваю перспективи. Все пласке й округле, далеке й близьке водночас і не має назви. Потім усе Еихором повертається на своє місце, завмирає і знов стає тим, чим воно є згідно зі своєю назвою. Коли вже таке було? А було колись! Я звідкись про це знаю, але ніяк не пригадаю звідки.

Ліза вимахує пляшкою шоколадного лікеру. Тієї миті на дверях дзеленькає дзвінок. Ми квапливо даємо Лізі знак і зачиняємо вікно. Перш ніж Георг устигає зникнути, відчиняються двері і входить Ліберман, грабар міського кладовища, міцний вісімдесятирічний дідуган. Він кидає погляд на спиртівку, глінтвейн та Георгову піжаму й хрипить.

— День народження?

— Грип, — відповідає Георг.

— Вітаю!

— З чим тут вітати?

— Грип сприяє нашій справі. Я бачу по кладовищі, Набагато більше покійників.

— Пане Лібермане, — кажу я грабареві, якого у вісімдесят років ніякий грип не бере, — ми говоримо не про спра* ву. В пана Кроля важкий приступ космічного грипу, з яким ми оце героїчно змагаємося. Вам теж дати чарку ліків?

— Я п'ю лише горілку. А від вина тільки тверезішаю.

— Ми маємо й горілку.

Я наливаю йому повну чарку. Він надпиває її, потім бере свій наплечник і витягає з нього чотири форелі, загорнуті У великі зелені листки. Пахне річкою, дощем і рибою.

— Подарунок, — каже Ліберман.

Форель з осклілими очима лежить на столі — сіро-зелена, з червоними цятками. Ми дивимося на неї. Зненацька в кімнату, де щойно ширяло безсмертя, тихо влетіла смерть — нечутно, без жодного слова, тільки з німим докором оцієї мертвої істоти своєму вбивці — людині, яка поглинає все і яка, проголошуючи мир і любов, перерізує горло ягняті й душить рибу, щоб мати силу й далі просторікувати про мир і любов. Навіть Бодендік уміє бути водночас і слугою божим, і гладким м'ясоїдом.

— Добра вечеря, — веде далі Ліберман. — Особливо для вас, пане Кролю. Легка, дієтична страва.

Я несу мертву рибу до кухні й передаю пані Кроль. Та оглядає її як знавець.

— Приготую її зі свіжим маслом, вареною картоплею й салатом, — каже вона.

Я оглядаюся довкола. Кухня сяє чистотою, в каструлях відбивається світло. На сковороді щось шкварчить і приємно пахне. Кухні — завжди втіха. З очей форелі зникає докір. З мертвих створінь рибини раптом обертаються на їжу, яку можна приготувати різним способом. Майже здається, що вони тільки для цього й народились. Які ж ми все-таки зрадники своїх шляхетних почуттів, думаю я.

Ліберман приніс кілька адрес. Грип справді дається взнаки. Люди мруть, бо не мають сили опиратися хворобі. Вони й так уже ослабли з голоду під час війни. Я раптом вирішую знайти собі якусь іншу роботу. Я вже стомився мати справу зі смертю. Георг дістав свій купальний халат ядучо-зеленого кольору. Він сидить у ньому, як спітнілий Будда. Вдома Георг любить яскраві кольори. Тепер я знаю, про що нагадала мені наша сьогоднішня розмова, — про те, що я недавно чув від Ізабелли. Я вже добре не пам'ятаю всього, але вона, здається, казала мені, що речі облудні. Та чи справді речі дурили нас? Чи ми на якусь мить стали на сантиметр ближче до бога?

Келія поетів у "Валгаллі" — невеличка кімната з паркетною підлогою. На полиці з книжками стоїть бюст Гете, на стінах розвішано фотографії та гравюри німецьких класиків, романтиків і кількох сучасних письменників. Тут збираються члени клубу поетів і цвіт міської інтелігенції. Засідання відбуваються щотижня. Подеколи сюди заходить сам редактор щоденної газети, до якого або відверто підлещуються, або потаємно ненавидять його, в залежності від того, прийме він чи відхилить статтю. Та редактор не звертає на це жодної уваги. Він пропливає крізь хмару цигаркового диму, як ла* гідний дядечко, одні його лають, інші поважають, ще інші зводять на нього наклепи, але всі сходяться на тому, що він зовсім не розуміється на сучасній літературі. За Теодором Штормом, Едуардом Меріке і Готфрідом Келлером для нього починається велика пустеля.

Крім нього, тут бувають ще кілька радників крайового суду й службовців на пенсії, що цікавляться літературою, Артур Бауер і деякі його колеги, місцеві поети, кілька художників і музикантів, а інколи як гість хтось із сторонніх.

Біля Артура Бауера вже упадає підлабузник Матіас Грунд — він сподівається, що Артур видасть його "Книжку смерті" в семи частинах. Заходить Едуард Кноблох, заснов-ник клубу. Він швидко озирає кімнату й веселішає. Дехто з його критиків і ворогів не прийшов.