Чорний обеліск - Сторінка 30

На мій подив, він сідає біля мене. Після вечора з куркою я цього не сподівався.

— Як справи? — питає він, до того ж цілком по-людсь* кому, не так, як у себе в ресторані.

— Блискуче, — відповідаю я, бо знаю, що це зіпсує йому настрій.

— Я хочу написати низку сонетів, — каже Едуард, більше не цікавлячись моїми справами. — Ти нічого не маєш проти?

— А що я можу мати проти? Сподіваюся, вони римовані?

Я маю перевагу над Едуардом, бо вже опублікував у щоденній газеті два сонети, а він — тільки два повчальні віршики.

— Це буде цикл, — каже він, на мій подив, трохи збентежено. — Річ у тому, що я хочу назвати його "Герда".

— Називай собі, як… — раптом я вражено зупиняюся на півслові.— Герда, кажеш? Чому Герда? Герда Шнайдер?

— Дурниці! Просто Герда.

Я підозріливо дивлюся на нього. Може, це гладке здоровило щось приховує?

— Що це має означати?

— Нічого. Просто поетична присвята. В сонетах ідеться про цирк. У загальних рисах, звичайно. Ти ж знаєш, що уява оживає, коли вона — хоча б теоретично — спрямована на щось конкретне.

— Облиш свої штуки, — кажу я. — Швидше пояснюй, що все це означає, шахраю?

— Шахраю? — вигукує він з удаваним обуренням. — Це ти шахрай, а не яі Хіба не ти хотів виставити Герду такою самою співачкою, як ота огидна приятелька Віллі?

— Ніколи я її такою не виставляв! Тобі тільки так здалося.

— Нічого собі здалося, — каже Едуард. — Та історія не давала мені спокою. Я стежив за Гердою і нарешті переконався, що ти брехав. Вона зовсім не співачка.

— А хіба ти чув від мене, що вона співачка? Хіба я не казав, що вона з цирку?

— Казав. Але ти т^к кджеш правду, що вона скидається на брехню. А іїотім ти ще гримнув на мене, як та співачка.

— Як же ти про це довідався?

— Зустрів випадково мадемуазель Шнайдер на вулиці і спитав її. Мав я право спитати чи ні?

— А якщо вона тебе обдурила?

Едуард мовчить. На його безвільному, як у дитини, обличчі з'являється бридка самовдоволена посмішка.

— Слухай, — кажу я стривожено і тому дуже спокійно. — Цю даму сонетами не завоюєш.

Едуард пропускає повз вуха мої слова. Він відверто виявляє свою перевагу — перевагу поета, в якого, крім віршів, є ще й першорядний ресторан, а я бачив, що Перда така сама смертна істота, як усі.

— Ти, негіднику, — розлючено кажу я. — Ніщо тобі не допоможе. Ця дама через кілька днів їде звідси.

— Вона вже не їде, — заперечує Едуард і вперше, відколи я його знаю, щирить зуби. — Сьогодні їй продовжено контракт.

Я витріщаю на нього очі. Цей мерзотник знає більше за мене.

— То ти й сьогодні її зустрічав?

Едуард починає чомусь затинатися.

— Випадково зустрів… Саме сьогодні. Вперше…

На його ситому обличчі чітко написано, що він бреше.

— Он як! І ця зустріч відразу надихнула тебе на присвяту? — кажу я. — Так ти віддячуєш своїм вірним клієнтам, помийнику? Ударом кухонного ножа в пах?

— На біса мені такі клієнти… Ви вже мені…

— А ти часом не послав їй уже сонетів, ти, імпотентний павичу? — перебиваю я його. — Нічого відмовлятися! Я їх однаково побачу, ти, служнику біля чужої постелі!

— Що?

— Свої сонети, батьковбивцю! Хіба не я навчив тебе їх писати? Добра мені подяка! Хоч би в тебе було вистачило такту послати їй ритурнель або оду! А то ж ні, використовує мою власну зброю! Ну, Герда неодмінно покаже мені твою базгранину, щоб я розтлумачив її!

— Це було б… — белькоче Едуард, уперше втративши самовпевненість.

— Нічого не було б, — відповідаю я. — Жінки на таке здатні. Я знаю. Проте, цінуючи тебе як господаря ресторану, я розповім тобі одну річ. У Герди є брат, що береже родинну

честь. Він дужий, як Геркулес. Двох Гердиних залицяльників він уже зробив каліками. А надто любить він ламати ноги пласкостопим. А ти ж пласкостопий.

— Дурниці,— каже Едуард, але я бачу, що він усе-таки задумався над моїми словами.

Казати можна що завгодно, та коли наполягати на сказаному, воно завжди залишить якийсь слід — я переконався в цьому на прикладі Вацекового політичного кумира.

До нашої канапи підходить поет Ганс Гунгерман, автор неопублікованого роману "Кінець Вотана" та драм "Саул", "Бальдур" і "Магомет".

— Що поробляє мистецтво, друзі? — питає він. — Читали ту погань, яку Отто Бамбус опублікував учора в Теклен-бурзькій районній газеті? Слиняве патякання! Як той Бауер друкує такого партача!

Серед поетів нашого міста Отто Бамбус користується найбільшим успіхом. Ми всі заздримо йому. Він пише ліричні вірші про романтичні куточки, про навколишні села, завулки у вечірню пору і про свою тужливу душу. Артур Бауер видав дві тоненькі книжечки його віршів — одну навіть другим виданням. Гунгерман, поет, що плідно творить у стилі старовинних рун, ненавидить Бамбуса, але пробує використати його зв'язки. Матіас Грунд зневажає його. Я ж користуюся в Отто особливим довір'ям. Він дуже хотів би піти колись до борделю, проте не зважується. Від цих відвідин Бамбус сподівається могутнього злету своєї дещо анемічної лірики. Побачивши мене, Бамбус відразу ж підходить до нас.

— Я чув, що ти знайомий з артисткою цирку! Цирк, оце я розумію! Ось де багатство вражень! У тебе справді є така знайома?

— Ні, Отто. То Едуард просто хвалився. Я тільки знаю дівчину, яка три роки тому продавала в цирку квитки.

— Квитки… Все-таки вона була там! У неї напевне щось залишилося від цирку. Запах хижих звірів, манежу. Чи не міг би ти колись познайомити мене з нею?

Герда справді має шанси ввійти в літературу! Я дивлюся на Бамбуса. Це цибатий, блідий чоловік у пенсне. Підборіддя в нього немає, обличчя маленьке, зуби дрібні.

— Вона працювала в блошиному цирку, — кажу я.

— Шкода! — Бамбус розчаровано відходить. — Треба щось робити, — мурмоче він. — Я знаю, чого саме мені бракує,— крові.

— Отто, — кажу я. — А не влаштує тебе якась дівчина не з цирку? Якась гарненька повія?

Він хитає головою.

— Це не так просто, Людвігу. Про кохання я знаю все. Тобто про духовне кохання. І нічого більше до моїх знань додавати не треба. Мені потрібна тепер пристрасть, брутальна дика пристрасть. Пурпурове, шалене забуття! Любовна лихоманка!

Бамбус мало не скрегоче зубами. Він учителює в маленькому селі неподалік від міста, а там, звичайно, того, що йому хочеться, немає. В селі кожен бажає одружитися і гадає, що й Отто повинен одружитися з чесною дівчиною, яка вміла б добре куховарити й мала чималий посаг. Проте Отто цього не хоче. Він вважає, що як поет мусить спершу вдосталь натішитися життям.

— Найгірше те, що я не можу зазнати разом і небесного, й земного кохання, — похмуро пояснює він. — Кохання виходить у мене якесь спокійне, віддане, сповнене самопожертви й доброти. До того ж і статевий потяг стає теж спокійний, такий собі домашній. Розумієш — щовечора в суботу, щоб у неділю можна було виспатись. А мені потрібне почуття, яке було б тільки статевим потягом і більше нічим, таким, щоб хотілося вп'ястись зубами! Шкода, я чув, що в тебе є акробатка.

Я зацікавлено дивлюся на Бамбуса. Небесне й земне кохання! У нього теж! Здається, ця хвороба поширеніша, ніж я думав.

Отто випиває пляшку лимонаду, не зводячи з мене своїх безбарвних очей. Мабуть, він сподівався, що я зразу ж відмовлюся від Герди, щоб дати його мистецтву статеву міць.

— Коли ми, нарешті, підемо в публічний дім? — жалібно питає він. — Ти ж мені обіцяв.

— Скоро. Але це не пурпуровий гріховний вир, Отто.

— У мене залишилося ще тільки два тижні відпустки. Потім треба знов повертатися в село, і всьому кінець.

— До того часу ми там побуваємо. Гунгерман теж хоче піти. Йому потрібне натхнення для драми "Казанова". Може, сходимо разом?

— Боронь боже! Щоб мене там хтось побачив! З моїм фахом!

— Саме тому й треба йти гуртом! Так наші відвідини скидатимуться на невинну екскурсію. На першому поверсі там є немовби пивниця. Туди заходить хто хоче.

— Звичайно, підемо, — каже Гунгерман у мене за спи* ною. — Всі разом. Це буде експедиція з дослідницькою ме* тою. Чисто наукова. Едуард також хоче піти.

Я повертаюся до Едуарда, щоб покропити зарозумілого кухаря сонетів підливою свого сарказму, але в цьому вже немає потреби. В Едуарда раптом з'являється такий вираз, наче він угледів перед собою гадюку. До нього підходить стрункий чоловік і плеще його по плечі.

— Едуарде, друже! — приязно каже він. — Як справи?. Радий, що живеш на світі?

Едуард стоїть, немов громом прибитий.

— У такі часи, — насилу вимовляє він.

Едуард зблід. Його плечі раптом опали, ситі щоки, губи, пасма волосся і навіть живіт обвисли. За одну мить він обернувся на товсту плакучу вербу.

Чоловіка, що спричинився до всього цього, звати Валентин Буш. Поряд зі мною й Георгом він — третя чума в Едуардовому житті, і не тільки чума, а чума, холера й тиф разом узяті.

— У тебе чудовий вигляд, хлопче, — ласкаво зауважує Валентин Буш.

Едуард глухо сміється.

— Що той вигляд! Людину з'їдають податки, відсотки, злодії…

Він бреше. Податки в часи інфляції — ніщо: їх платять один раз, після закінчення року, тобто все одно що зовсім нічого не платять. На той час вони вже давно втрачають вартість. А єдиний злодій, якого Едуард знає,— це він сам.

— В тобі хоч є що їсти, — усміхаючись, безжально каже Валентин. — Хробаки у Фландрії теж були такої думки, коли виповзали з землі, щоб узятися до тебе.

Едуард намагається відбутись якнайдешевше.

— Що тобі дати, Валентине? — питає він. — Пива? Пиво в спеку найкраще.

— Мені не гаряче. Але ти кажеш правду — треба випити найкращого вина, щоб відсвяткувати те, що ти ще живий. Дай пляшку "Йоганнісбергера Лангенберга" з виноградників Мумма, Едуарде.

— Його розпродано.

"— Ні' не розпродано. Я питав твого винаря. Ти ще маєш його в льоху понад сто пляшок. Яке щастя, що це моє улюблене вино!

Я сміюся.

— Чого ти регочеш? — розлючено кричить на мене Еду-ард. — Якраз тобі нічого сміятися. П'явко! Всі ви п'явки! П'єте з мене кров! Ти, отой твій бонвіван, що торгує надгробками, і ти, Валентине! Всю кров хочете випити! Трійця дармоїдів!

Валентин підморгує мені, але вираз обличчя в нього поважний, майже врочистий.

— Оце така твоя дяка, Едуарде! Так ти дотримуєш свого слова! Якби я знав це тоді…

Він закочує рукав і оглядає довгий зубцюватий шрам. 1917 року Валентин урятував Едуардові життя. Едуарда, що був унтер-офіцером на кухні, раптом чомусь замінили й послали на фронт.