Чорний обеліск - Сторінка 31

У перші ж дні, патрулюючи в нічиїй зоні, цей слон дістав кулю в литку, а потім другу і втратив багато крові. Валентин знайшов його, перев'язав і притяг назад в окоп. Поки він його тяг, йому самому влучило осколком у руку. Але він урятував Едуардові життя, без нього той би зійшов кров'ю. Сповнений подяки, Едуард тоді дав слово, що Валентин ціле своє життя зможе безкоштовно їсти й пити у "Валгаллі". Ударили по руках — Валентин лівою, здоровою. Ми з Георгом були свідками.

1917 року все це ще нікого не хвилювало. Верденбрюк був далеко, війна поряд, і хто тоді взагалі знав, чи Валентин та Едуард повернуться ще колись у "Валгаллу". Та вони повернулися: Валентин — після того, як його ще двічі поранило, а Едуард — гладкий і круглий, бо його знов забрали на кухню. Спочатку Едуард справді почував удячність і, коли приходив Валентин, пригощав його інколи навіть вивітреним німецьким шампанським. Але з роками його почуття пригасли. Тим паче, що Валентин перебрався до Верденбрю-ка. Раніше він жив у іншому місті, а тепер найняв кімнатку недалеко від "Валгалли" і день у день з'являвся на сніданок, на обід і на вечерю до Едуарда, який уже гірко каявся, що дав таку легковажну обіцянку. Валентин любив добре попоїсти, а надто тепер, коли в нього не було жодних турбот, їжі Едуард ще б, може, й не так жалкував, але Валентина вабила й чарка, і поступово в нього розвинувся смак до вин. Раніше він задовольнявся пивом, а тепер визнавав тільки витримані вина і, звичайно, завдавав цим Едуардові далеко більшого горя, ніж ми своїми мізерними абонементами.

— Ну гаразд, — сумно мовить Едуард, дивлячись на Валентинів шрам. — Але їсти й пити — це значить пити, коли їси, а не коли завгодно. Такого я не обіцяв.

— Глянь на цього жалюгідного крамаря! — каже Валентин, штовхаючи мене в бік. — Сімнадцятого року він був іншої думки. Тоді він благав: "Валентине, любий Валентине, врятуй мене, я віддам тобі все, що маю!"

— Неправда! Я так не казав! — фальцетом кричить Еду-ард.

— Звідки ти знаєш? Коли я тяг тебе до окопів, ти божеволів зі страху і сходив кров'ю.

— Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мені загрожувала негайна смерть! Не таку маю вдачу!

— Справді,—зауважую я, — такий скнара швидше здох би.

— От я ж і кажу, — хапається за мої слова Едуард — навіть вони здаються йому допомогою. Він полегшено зітхає і витирає чоло. В нього аж волосся змокріло від поту, так налякав його Валентин. Він уже уявив собі, як у нього через суд забирають "Валгаллу". — Ну добре, хай уже цього разу буде так, — швидко каже він, щоб від нього не почали вимагати ще чогось. — Офіціанте, півпляшки мозельського!

— "Йоганнісбергера Лангенберга", цілу пляшку, — поправляє його Валентин і, обернувшись до мене, питає:— Вип'єш зі мною чарку?

— Ще б пак! — відповідаю я.

— Стривайте! — гукає Едуард. — Цього вже в угоді аж ніяк не було! Вона стосувалася тільки Валентина! Цей кровопивця з триклятими абонементами й так щодня об'їдає мене.

— Заспокойся, отруйнику, — кажу я. — Це ж чисто карматичний зв'язок. Ти вистрілив у мене своїми сонетами, а я за це обмию рану твоїм вином. Чи ти, може, хочеш, щоб я послав одній дамі дванадцятирядковий вірш у манері Аретіно, в якому б змалював цей випадок, о лихварю, що багатіє за рахунок свого рятівника?

Едуард захлинається з люті.

— Мені треба свіжого повітря, — бурмоче він. — Шантажисти! Сутенери! Невже вам не соромно?

— Нам соромно за інше, гірше, ніж це, о невинний лантуху з грошима!

Ми з Валентином цокаємося. Вино чудове.

— Ну, то як з відвідинами гріховного дому? — несміливо питає Отто Бамбус.

— Неодмінно підемо, Отто. Ми повинні піти туди задля мистецтва.

— Чому ми найбільше любимо пити в дощ? — питає Валентин, наливаючи знов чарки. — Мало б бути навпаки.

— Ти хочеш завжди мати на все відповідь?

— Звичайно, не хочу. А то про що б ми тоді розмовляли? Просто подумалось таке.

— Може, їх тягне одну до одної, Валентине. Рідину до рідини.

— Може. Але я й мочуся частіше, коли йде дощ. От що дивно.

— Ти мочишся тоді частіше тому, що більше п'єш. Що ж тут дивного?

— Ай справді,— Валентин з полегшенням киває головою. — Про це я не подумав. То й воєн тепер більше тому, що більше народжується людей?

XII

Бодендік суне в тумані, мов величезна чорна ворона.

— Ну як, — привітно питає він, — і далі поліпшуєте світ?

— Приглядаюся до нього, — відповідаю я.

— О, та ви філософ! Ну й що ж ви помічаєте?

Я дивлюсь на його веселе, рум'яне, мокре від дощу обличчя, що аж сяє під капелюхом з обвислими крисами.

— Помічаю, що при християнстві світ за дві тисячі років вробив не дуже великий поступ, — відповідаю я.

На мить з його обличчя зникає добродушний, зверхній вираз, та потім воно знов стає таким як було.

— Вам не здається, що ви ще занадто молоді для таких висновків?

— Здається. А ви не думаєте, що це сумнівний аргумент— дорікати комусь молодістю? Ви не маєте якогось іншого?

— Маю скільки завгодно, але не для того, щоб заперечувати такі дурниці. Хіба вам не відомо, що кожне узагальнення — ознака поверховості?

— Відомо, — втомлено погоджуюсь я. — Я й казав це тіль-ки тому, що йде дощ. Та все ж таки в цьому щось є. Я вже кілька тижнів вивчаю історію, коли не можу заснути.

— Чому? Теж тому, що інколи йде дощ?

— Тому, що хочу вберегти себе від передчасного цинізму й доморощеного відчаю, — відповідаю я, не звертаючи уваги на його беззубу іронію. — Не кожен може задовольнитися простою вірою у святу трійцю й заплющувати очі на те, що ми готуємо нову війну після того, як програли вже одну, яку ви і ваші шановні колеги з різних протестантських церков благословили й освятили в ім'я бога і в ім'я любові до ближнього, — припускаю, що ви робили це не так ревно, трохи ніяково, зате ваші колеги дуже бадьоро, натягнувши мундири, побрязкуючи хрестами й палаючи жадобою перемоги.

Бодендік струшує краплі дощу зі свого чорного капелюха.

— На фронті ми давали смертельно пораненим останню розраду — про це ви начебто зовсім забули.

— Ви не повинні були допустити, щоб до цього дійшло! Чому ви не протестували? Чому не заборонили своїм парафіянам воювати? Ось який був ваш обов'язок. Але пора мучеників минула. Зате на фронті, коли мені доводилося ходити до відправи, я наслухався вдосталь молитов за перемогу нашої зброї. Як ви гадаєте, Христос молився за перемогу галілеян над філістимлянами?

— Мабуть, дощ викликає у вас підвищену емоційність і нахил до демагогії,— спокійно каже Бодендік. — Вам, певне, добре відомо, що з допомогою спритного тасування фактів, недомовок, перекручень і однобокого тлумачення можна напасти на все що завгодно.

— Відомо. Тому я й вивчаю історію. Нам завжди товкли в школі та на уроках закону божого про темні, примітивні, жорстокі дохристиянські часи. Я читаю тепер про це й переконуюся, що ми не набагато кращі. Щоправда, ми маємо успіхи в науці й техніці, але й їх головним чином використовуємо для того, щоб якомога більше вбивати людей.

— Коли людина хоче щось довести, вона може довести все, любий друже. І протилежне тому, що вона доводила, також. Для кожної упередженої думки знаходяться докази.

— Авжеж, — кажу я. — Церква блискуче продемонструвала це, коли вбивала гностиків.

— Гностиків! Що ви про них знаєте? — з образливим подивом питає Бодендік.

— Достатньо для того, щоб мати підозру, що вони були найтолерантнішою частиною християнства. А єдине, чого я досі навчився в житті,— це цінувати толерантність.

— Толерантність… — починає Бодендік.

— Толерантність! — наголошую я. — Повагу до інших. Розуміння інших. Уміння давати іншим жити, як їм подобається. Толерантність, для означення якої в нашій любій вітчизні немає навіть власного слова.

— Одне слово, анархія, — тихо, але раптом дуже гостро каже Бодендік.

Ми стоїмо перед каплицею. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей долинає ледь чутний запах ладану.

— Толерантність, пане вікарію, — кажу я, — не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не маєте права визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині спроможні дати людині вічне блаженство! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може відпустити гріхи, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної релігії, тільки ваша! Ви — диктатура! Як же ви можете бути толерантними?

— А нам і не треба бути толерантними. З нами — правда.

— Звичайно. Он там! — кажу я, киваючи на освітлені вікна каплиці.— Розрада для тих, хто боїться життя. Ні про що не думай: я знаю для тебе все! Обіцянка неба й залякування пеклом, гра на найпростіших емоціях — що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?

— Гучні слова! — мовить Бодендік, знов спокійний, са-мовпевнений і трохи глузливий.

— Так, єдине, що ми маємо, — це гучні слова, — кажу я, сердитий сам на себе. — У вас також немає нічого іншого, крім гучних слів.

Ми заходимо до каплиці.

— У нас є святі таїнства…

— Так…

— І віра, що тільки тупоголовим, яким їхній недорозвинений мозок псує травлення, здається дурницею і втечею від цього світу. Отак от, жалюгідний дощовий черв'яку на ниві тривіальності!

— Браво! — кажу я. — Нарешті й ви заговорили поетично. Щоправда, в яскраво вираженому стилі пізнього барокко.

Бодендік регоче.

— Любий мій Бодмере, — каже він. — За два тисячоліття свого існування церква вже з багатьох Савлів зробила Павлів. І бачила й перемагала за цей час більших карликів, ніж ви. Бадьоро повзіть собі далі. В кінці кожного шляху стоїть бог і чекає на вас.

Він зникає зі своєю парасолею в ризниці — вгодований чоловік у чорній сутані. Через півгодини він вийде звідти, вбраний химерніше, ніж гусарський генерал, і буде вже представником бога. Вся справа в мундирах, сказав Валентин Буш після другої пляшки "Йоганнісбергера", коли Еду-ард Кноблох поринув у меланхолію й думки про самогубство, — тільки в мундирах. Заберіть їх — і більше не буде жодної людини, що захотіла б стати солдатом.

Після відправи я гуляю з Ізабеллою по алеї. Дощ тут пробивається крізь листя тільки місцями, в окроплених ним деревах ніби причаїлися чорні привиди. Ізабелла одягнена в темний, застебнутий до самого підборіддя плащ, коси прикриті маленьким капюшоном, тільки профіль біліє в темряві, як серп місяця.