Чорний обеліск - Сторінка 32

Сьогодні холодно й вітряно, тому, крім нас, у парку немає нікого. Я вже давно забув і про Боден-діка, і про глухий гнів, що часом без жодної підстави так і б'є з мене брудним фонтаном. Ізабелла йде поряд. Я чую крізь шелест дощу її кроки, відчуваю її рухи, її тепло, і мені здається, що це єдине тепло, яке ще залишилось на світі.

Раптом вона зупиняється. Обличчя в неї бліде, рішуче, а очі здаються майже чорними.

— Ти замало мене кохаєш! — вигукує вона.

Я вражено дивлюся на неї й кажу:

— Як можу.

Якусь мить Ізабелла стоїть мовчки. Потім мурмоче:

— Замало. Завжди замало! Завжди, завжди замало!

— Так, — погоджуюсь я. — Мабуть, ніколи не любиш достатньо. Ніколи в житті й нікого. Мабуть, ми завжди любимо надто мало, і в цьому трагедія людства.

— Замало, — проказує Ізабелла так, ніби зовсім не чула моїх слів. — А то нас не було б і досі двоє.

— Ти хочеш сказати, що ми стали б чимось одним?

Вона киває головою.

Я згадую свою розмову з Георгом того дня, коли ми пили глінтвейн.

— Ми завжди повинні залишатись кожне собою, Ізабелло, — обережно кажу я. — Але ми можемо кохатись і вірити, що стали чимось одним.

— Ти гадаєш, що ми вже були колись чимось одним?

— Не знаю. Цього ніхто не може знати. В нас не зали* шилося б спогадів.

Ізабелла пильно дивиться на мене в темряві.

— Справді, Рудольфе, — шепоче вона. — Спогадів не залишається. Ні про що. А чому? Весь час чогось шукаєш. Чому все десь дівається? Було ж усього так багато! І тільки й знаєш, що воно було! А більше нічого. Чому більше нічого не відомо? Ти і я — чи ми вже колись були чимось одним? Кажи! Ну, кажи ж! Де тепер те одне ділось, Рудольфе?

Вітер жбурляє в нас хвилю дощу. Багато є такого, що здається, ніби воно вже колись існувало, думаю я. Часом воно з'являється знову, стоїть перед тобою, і ти знаєш, що таке вже колись було, таке самісіньке, і навіть якусь мить майже знаєш, що буде далі, та потім, коли хочеш затримати його, воно зникає, як дим або мертвий спогад.

— Ми не можемо пам'ятати себе, Ізабелло, — кажу я. — Ми — як дощ. Він теж виник із двох — з кисню й водню, двох газів, які тепер уже не знають, що були колись газами. Тепер вони — тільки дощ і не мають ніяких спогадів про те, чим були раніше.

— Або як сльози, — каже Ізабелла. — Але сльози повні спогадів.

Якийсь час ми йдемо мовчки. Я думаю про ті дивні хвилини, коли раптом здається, ніби те, що ти вважав спогадом, мов дві краплі води, схоже на подію, яка відбувалася багато людських життів тому. Під ногами в нас рипить жорства. За парковим муром протягло сигналить машина, ніби чекає на когось, хто хоче втекти звідси.

— Тоді воно — як смерть, — каже нарешті Ізабелла.

— Що?

— Кохання. Довершене кохання.

— Кому це відомо, Ізабелло? Я думаю, що цього ніхто не може знати. Ми ще знаємо щось, поки залишаємося кожне своїм "я". Коли б наші "я" злилися в одне, то з нами було б, як з дощем. Ми стали б новим "я" і не могли б більше пам'ятати про свої колишні окремі "я". Ми були б не поглибленим "я" через друге "я", а чимось іншим, що так відрізнялося б від попереднього, як дощ від повітря.

— А коли б кохання було таке довершене, що ми злилися б в одне, то це було б як смерть?

— Можливо, — нерішуче відповідаю я. — Але не як знищення. Ніхто не знає, що таке смерть, Ізабелло. Тому її ні з чим не можна порівняти. Але жодне з нас уже напевне не відчувало б себе самого. Знов виникло б інше, самітне "я".

— Виходить, що кохання приречене бути недовершеним?

— Чому ж, воно досить довершене, — кажу я, проклинаючи себе за те, що через свою вчительську педантичність знов заліз у такі хащі.

Ізабелла хитає головою.

— Не викручуйся, Рудольфе. Воно приречене бути недовершеним, тепер я бачу. Коли б воно було довершене, то спалахнуло б, як блискавка, і більше нічого не залишилося б.

— Щось би залишилось — але поза нашою свідомістю.

— Так, як смерть?

Я дивлюся на неї.

— Хтозна, — кажу я обережно, щоб не хвилювати її ще дужче. — Може, смерть не відповідає своїй назві. Ми завжди бачимо її тільки з одного боку. Може, смерть — це довершена любов між нами і богом.

Вітер знов кидає хвилю дощу на листя дерев, які своїми невидимими руками жбурляють його далі.

Ізабелла хвилину мовчить, тоді питає:

— Тому кохання таке сумне?

— Воно не сумне. Кохання лише приносить нам сум, бо воно недовговічне і його не можна втримати.

Ізабелла зупиняється.

— Чому, Рудольфе? — палко вигукує раптом вона й тупає ногою. — Чому так має бути?

Я дивлюся на її бліде напружене обличчя.

— Це і є щастя, — кажу я.

— Щастя? — перепитує Ізабелла, вражено втупивши в мене очі.

Я киваю головою.

— Не може бути! Це горе, а не щастя!

Вона кидається мені на груди й починає схлипувати. Я міцно обіймаю її і відчуваю, як здригаються її плечі.

— Не плач, — кажу я, — що було б з людьми, якби вони через таке плакали?

— А через що ж плакати?

Справді, через що, думаю я. Через усе інше, через лихо на нашій проклятій планеті, тільки не через це.

— Це не горе, Ізабелло, — кажу я. — Це щастя. Ми тільки придумали для нього безглузді означення — "довершене", "недовершене".

— Ні, ні! — Вона жєаво хитає головою і невтішно плаче, припавши до мене, а я тримаю її в обіймах і відчуваю, що не я маю слушність, а вона, що саме вона не йде на жодні компроміси, що в ній ще горить перше і єдине "чому", не засипане сміттям буття, перше запитання пробудженого "я".

— Це не горе, — все ж таки кажу я. — Горе зовсім не в цьому, Ізабелло.

— А в чому?

— Горе не в тому, що ніколи не можна цілком злитися в одне. Горе в тому, що доводиться завжди втрачати одне одного, щодня, щогодини. Знаєш про це, а нічого не можеш удіяти, воно тече крізь пальці, найкоштовніше з усього, що в тебе є, і ти не здатен його втримати. Завжди хтось із двох помирає перший. Завжди хтось залишається.

Ізабелла дивиться на мене.

— Як можна втрачати те, чого не маєш?

— Можна, — сумно відповідаю я. — І ще й як можна! Є багато ступенів утрати, і кожен болісний, а багато страшних, як смерть.

Ізабелла перестає плакати.

— Звідки ти це знаєш? — питає вона. — Ти ж іще не старий.

Досить старий, думаю я. Якась частка мого єства постаріла, коли я повернувся з війни.

— Знаю, — кажу, — бо відчув це на собі.

Відчув це на собі, міркую я. Як часто доводилося мені втрачати дні, години, втрачати частку свого життя, і дерево у світлі ранкової зорі, і свої руки, і свої думки — і щоразу назавжди, а коли я повертався, то був уже інший. Можна багато всього втрачати, і завжди доводиться залишати все за собою, коли постаєш перед смертю; перед нею людина завжди гола. А коли витримаєш двобій зі смертю і знайдеш стежку назад, то треба наново здобувати все, що залишив.

Ізабеллине обличчя біліє в мокрому сутінку, і мене раптом заливає хвиля ніжності. Я знову відчуваю, в якій самотності вона живе, безстрашно, віч-на-віч зі своїми грізними видивами, віддана їм на поталу, не маючи сховку, куди можна було б утекти від них, живе у вічному напруженні, неспроможна позбутися його, беззахисна перед усіма бурями серця, живе, не маючи ні від кого допомоги, не нарікаючи й не жаліючи себе самої. Кохана моя, думаю я, ніжна моя пташко, що рівно й неухильно простує до суті! Хай навіть тобі не щастить дійти до неї і ти блукаєш — та хто з нас не блукає? Хіба ми майже всі не відмовились давно від будь-яких спроб? Де кінчається блукання, дурість, боягузтво й де починається мудрість, найвища мужність?

Лунає дзвінок. Ізабелла лякається.

— Тобі час іти, — кажу я. — На тебе чекають.

— А ти підеш зі мною?

— Піду.

Ми рушаємо до будинку. Коли ми виходимо з алеї, нас огортає мокрий серпанок дрібного дощу. Вітер жене його короткими хвилями. Ізабелла тулиться до мене. Я дивлюся вниз на місто. Там нічого не видно. Туман і дощ відмежували нас від усього світу. Ніде не блимне світло, і ми зовсім самі. Ізабелла йде поряд зі мною, наче стала назавжди моєю, наче зовсім невагома, і мені знов здається, що вона й справді невагома, що для неї, як для постатей із казок і снів, існують свої закони, не такі, як у нашому буденному житті.

Ми зупиняємося біля дверей.

— Ходімо! — каже вона.

Я хитаю головою.

— Не можу. Сьогодні не можу.

Вона мовчки дивиться на мене, просто, ясно, без докору й розчарування, але щось у ній раптом наче гасне. Я опускаю очі. Мені стає тяжко на серці, ніби я вдарив дитину чи вбив ластівку.

— Сьогодні не можу, — знов кажу я. — Згодом. Завтра.

Вона мовчки обертається й заходить у вестибюль. Я бачу,

як вона разом із сестрою підіймається сходами, і зненацька мене охоплює таке почуття, наче я безповоротно втратив те, що знаходять тільки раз у житті.

Я збентежено переступаю з ноги на ногу. Що ж мені було робити? І як я міг знов так далеко зайти? Я ж не хотів цього. Проклятий дощ!

Я повільно рушаю до головного корпусу. Звідти виходить Верніке в білому халаті і з парасолем.

— Ви відвели пану Терговен?

— Відвів.

— Гаразд. Приділяйте й надалі їй трохи уваги. Відвідуйте її інколи навіть удень, якщо матимете час.

— Навіщо?

— На це я не можу відповісти вам, — мовить Верніке. — Але скажу, що, побувши з вами, вона стає спокійніша. Для неї це добре. Вистачить із вас такого пояснення?

— Вона вважає мене за когось іншого.

— Нічого. Для мене важливо не те, як почуваєте себе ви, а як почувають себе мої хворі.— Верніке підморгує мені.— Бодендік сьогодні хвалив вас.

— Невже? Для цього в нього не було аж ніяких підстав!

— Він запевняє, що ви повертаєтесь назад до сповіді й причастя.

— Що він вигадав! — кажу я, щиро обурений.

— Не зневажайте мудрості церкви! Вона — єдина диктатура, що протрималася два тисячоліття.

Я спускаюся до міста. Крізь дощ сивими пасмами пливе туман. 3 думки мені не сходить Ізабелла. Я покинув її напризволяще: так вона тепер думає, я знаю. Не треба було взагалі більше ходити туди, міркую я. Це тільки бентежить мене, а я й так не маю спокою. Але що було б, якби Ізабелли раптом не виявилось там? Хіба я не почував би себе так, наче втратив найважливіше, те, що ніколи не зможе постаріти, набриднути, стати буденним, бо ним ніколи не володієш?

Я підходжу до будинку шевця Карла Бріля. З майстерні, де підшивають підметки, чути звуки грамофона. Сьогодні мене запрошено сюди на вечір у чоловічому товаристві.