Чорний обеліск - Сторінка 33

Це один із тих славетних вечорів, на яких пані Бекман показує своє акробатичне мистецтво. Якусь мить я вагаюся — в мене зовсім нема того настрою, — та потім таки заходжу. Саме тому, що нема настрою.

Мене зустрічає хвиля тютюнового диму й духу пива. Карл Бріль підводиться і, ледь заточившись, обіймає мене. Він такий самий лисий, як і Георг Кроль. Зате має густі, колючі, немов у моржа, вуса.

— Ви прийшли саме вчасно, — каже він. — Ми вже побилися в заклад. Тільки треба кращої музики, ніж цей безглуздий грамофон. Може, заграєте вальс "Дунайські хвилі", га?

— Добре, заграю.

Піаніно вже перетягли до майстерні, де пришивають підошви в присутності замовника. Воно стоїть спереду від машин. Взуття і шкіру відсунуто вбік, скрізь, де можна, розставлено стільці й кілька крісел. Я бачу барильце пива і рядок порожніх уже пляшок з-під горілки. Друга батарея чекає на прилавку. А ще на прилавку лежить великий, обмотаний ватою цвях і біля нього — важкий шевський молоток.

Я тарабаню на піаніно вальс "Дунайські хвилі*. У хмарі чаду навколо мене тиняються, похитуючись, горілчані брати Карла Бріля. Вони вже всі добре нажлуктилися. Карл ставить на піаніно склянку пива й подвійну пайку горілки.

— Клара готується, — каже він. — Всього заклалися більше, як на три мільйони. Будемо сподіватися, що вона в найкращій формі, а то я майже збанкрутую. — Він підморгує мені.— Коли дійде до діла, заграйте щось запальне. Це її завжди дуже надихає. Вона страх як любить музику.

— Я заграю "Похід гладіаторів". А що, якби й я заклався на невелику суму?

Карл дивиться на мене.

— Любий пане Бодмере, — ображено каже він, — як же ви будете закладатися проти Клари? Хіба ви тоді змогли б переконливо заграти?

— Не проти неї. За неї. Чесний заклад.

— Скільки? — швидко питає Кдрл.

— Мізерні вісімдесят тисяч, — кажу я. — Це все, що я маю.

Карл хвильку міркує, тоді обертається до гостей.

— Може, хтось захоче закластися ще на вісімдесят тисяч? З нашим піаністом?

— Я закладаюся! — якийсь товстун виходить наперед, дістає пачку грошей з валізочки й ляскає ними по прилавку.

Я кладу поряд свої гроші й кажу:

— Хай мене береже злодійський бог. А то завтра мені доведеться тільки обідати.

— Ну, починаймо! — каже Карл Бріль.

Усім показують цвяха. Потім Карл підходить до стіни, приставляє до неї цвяха на рівні людського заду й на третину забиває його. Він добре замахується, але б'є не так дуже, як здається, коли дивитися на нього.

— Сидить глибоко й міцно, — каже він і вдає, ніби силкується витягти цвяха.

— А це ми зараз перевіримо.

Товстун, що заклався зі мною, виходить наперед. Він пробує цвяха й глузливо сміється.

— Карле, — каже він, — та я дмухну, і цей цвях випаде. Дай мені молоток.

— А ти спершу дмухни, та й побачиш.

Але товстун не дмухає. Він добре смикає цвяха, і той випадає.

— Рукою я можу забити цвяха в стіл по саму головку, — каже Карл. — А задом ні. Якщо ви ставите такі умови, то краще киньмо це діло.

Товстун не відповідає. Він бере молоток і забиває цвяха в іншому місці.

— Ось так, добре буде?

Карл Бріль пробує цвяха. Він стирчить зі стіни сантиметрів на шість-сім, не більше.

— Надто міцно сидить. Його й рукою не витягнеш.

— Або так, або ніяк, — каже товстун.

Карл іще раз пробує цвяха. Товстун кладе молоток на прилавок і не помічає, що кожного разу, коли Карл пробує, чи міцно сидить цвях, він його трохи розхитує.

— Я не можу за таких умов закладатися один до одного, — каже нарешті Карл. — Тільки один до двох, та й то, мабуть, програю.

Вони погоджуються на шести до чотирьох. На прилавку виростає ціла купа грошей. Карл іще двічі обурено смикає цвяха, щоб показати, як мало в нього надії виграти заклад. Я починаю грати "Похід гладіаторів", і незабаром у майстерню заходить пані Бекман. На ній шурхотить вільне яскраво-червоне китайське кімоно з півоніями і з феніксом на спині.

Пані Бекман — показна жінка. В неї голова бульдога, але гарного бульдога, густі кучеряві коси й блискучі, як вишні, очі, а все решта як у бульдога, особливо підборіддя. Тіло в неї могутнє, просто залізне. Тверді, як камінь, груди здіймаються, мов бастіон, далі йде відносно струнка талія і, нарешті, славетний зад, про який на цьому вечорі йдеться. Він величезний і також твердий, як камінь. Кажуть, що навіть коваль не зміг би вщипнути його, коли пані Бекман напружиться. Швидше зламав би собі пальця. Карл Бріль і на цьому вже виграв не один заклад, щоправда, тільки в найвужчому колі приятелів. Оскільки сьогодні ввечері в майстерні присутній цей товстун, тут буде проведений лише один дослід — виривання задом цвяха зі стіни.

Усе відбувається в спортивних, дуже галантних рамках: щоправда, пані Бекман вітається, проте вона стримана, майже неуважна. Вона дивиться на цей свій виступ тільки зі спортивно-ділового боку. Вона спокійно стає спиною до стіни за невисокою ширмою, робить кілька фахових рухів, потім завмирає на місці, виставивши вперед підборіддя, готова починати, поважна, як і годиться перед великим спортивним досягненням.

Я уриваю марш і на низьких нотах виконую дві трелі, що мають звучати, як барабанна партія під час смертельних стрибків у цирку Буша. Пані Бекман напружує м'язи, потім розпружується. Тоді ще раз напружується і ще раз. Карл Бріль починає нервуватися. Пані Бекман знов завмирає на місці, втупивши очі в стелю і зціпивши зуби. Далі щось брязкає, і вона відступає від стіни. Цвях лежить долі.

Я виконую "Молитву дівчини", один із її найулюбленіших номерів. Вона дякує, граціозно схиливши в поклоні дужу голову, мелодійним голосом прощається, щільніше загортає на собі кімоно й виходить.

Карл Бріль збирає гроші й подає мені мій виграш. Товстун оглядає цвяха й стіну.

— Диво дивне, — каже він.

Я граю "Гірські верхи зоря позолотила" та "Везерську пісню" — також дві улюблені мелодії пані Бекман. їй з другого поверху чути мою гру. Карл гордо підморгує мені: зрештою, ці могутні кліщі належать йому. Пива, ялівцевої та хлібної горілки — ціле море. Я випиваю з гостями кілька чарок і граю далі. Сьогодні мені краще не бути самому. Хочеться про дещо подумати, і водночас я нізащо не хочу про це думати. Руки в мене сповнені небувалої ніжності, щось ніби ширяє в повітрі й намагається добутися до мого серця, майстерня зникає, я знов бачу дощ, туман, Ізабеллу й сутінки в парку. Вона не хвора, думаю я, а проте знаю, що вона хвора, — та якщо вона хвора, то ми всі ще хворіші за неї…

Отямлююсь я від гучної суперечки. Товстун не може забути тілес пані Бекман. Розпалений випитою горілкою, він зробив Карлові Брілю потрійну пропозицію: п'ять мільйонів за чаювання з пані Бекман, один мільйон за коротку розмову з нею тепер, під час якої він, може, запросить її на пристойну, без жодних фривольностей вечерю без Карла Бріля, і два мільйони, якщо йому дадуть кілька разів добре вщипнути за те анатомічне диво тут-таки, в майстерні, серед товаришів, у веселому товаристві, отже, за всіма правилами пристойності.

Але тепер уже виявляється Карлова вдача. Якби пані Бекман цікавила товстуна тільки зі спортивного погляду, йому б, може, й дали вщипнути її, досить було б уже закластися на якихось мізерних сто тисяч марок, — але якщо це просто цапина хіть, то саму думку про таке Карл приймає як тяжку образу.

— Свинство! — реве він. — Я думав, що тут зібралися самі кавалери!

— А я і є кавалер, — белькоче товстун. — Тому й пропоную такі гроші.

— Ви свиня!

— І свиня теж. А то який же я був би кавалер? Ви повинні пишатися, що така дама… Невже у вас у грудях не серце, а камінь? Що я можу вдіяти, коли моя природа дибки стає? Чому ви образилися? Ви ж не одружені з нею!

Я бачу, як Карл Бріль здригається, ніби в нього вистрілили. Він живе на віру з пані Бекман, власне, вона в нього за господиню. Чому він не одружується з нею, ніхто не знає,— мабуть, через ту саму впертість, через яку він узимку прорубує ополонку, щоб поплавати в крижаній воді. І все-таки це його вразливе місце.

— Та я б такий діамант на руках носив, — белькоче товстун, — убирав би в шовки й оксамити… в червоні шовки… — Він майже хлипає і малює рукою в повітрі розкішні форми пані Бекман.

Біля нього стоїть порожня пляшка. Це трагічний випадок кохання з першого погляду. Я обертаюсь і граю далі. Уявити собі, як товстун носитиме на руках пані Бекман, я не здатний.

— Геть! — вигукує Карл Бріль. — Годі! Я страшенно не люблю виганяти гостей, але…

З глибини майстерні долинає жахливий зойк. Ми всі схоплюємося. Там танцює на одному місці якийсь низенький чоловічок. Карл кидається до нього, хапає ножиці й зупиняє машину. Чоловічок непритомніє.

— Хай би його чорти вхопили! Ну хто знав, що він на п'яну голову захоче погратися машиною! — лається Карл.

Ми оглядаємо чоловікову руку. З рани висить кілька ниток. Машина прихопила шкіру з м'ясом між великим і вказівним пальцями — і це його щастя. Карл поливає рану горілкою, і чоловічок опритомнює.

— Відрізало? — нажахано питає він, побачивши свою руку в Карлових лапах.

— Дурниці, рука твоя на місці.

Карл трясе чоловічкову руку в нього перед очима, і той полегшено зітхає.

— Може, буде зараження крові? Га?

— Не буде. А от машина від твоєї крові заіржавіє. Ми вимиємо твою клешню алкоголем, змастимо йодом і перев'яжемо.

— Йодом? А не болітиме?

— Секунду пощипає. Наче твоя рука хильнула дуже міцної горілки.

Чоловічок вириває руку.

— Горілку я краще вип'ю сам.

Він дістає з кишені не дуже чисту носову хусточку, замотує нею свою лапу й хапає пляшку. Карл посміхається. Потім озирається довкола і стривожено питає:

— Де товстун?

Ніхто не знає.

— Може, так потоншав, що ми його не бачимо? — каже хтось і регоче, аж захлинається, зі свого дотепу.

Двері відчиняються, і в них з'являється товстун, зігнувшись мало не до землі і спотикаючись, а за ним іде в яскраво-червоному кімоно пані Бекман. Вона скрутила йому руки за спиною і штовхає його до майстерні. Наостанці вона дає товстунові добрячого стусана, і він падає сторч головою між жіноче взуття. Пані Бекман стріпує руками, ніби обтрушує з них порох, і виходить. Карл Бріль стрибає, як тигр, до товстуна й підводить його на ноги.

— Ох, руки! — стогне невдатний коханець. — Вона викрутила мені руки! А живіт! Ох, живіт! Ну й удар!

Усі без пояснень розуміють, що сталося.