Чорний обеліск - Сторінка 34

Пані Бекман — гідна супротивниця Карла Бріля, аматора зимового купання й першорядного гімнаста. Вона вже двічі ламала йому руку, не кажучи про те, що вона могла накоїти вазою або кочергою. Ще не минуло й півроку, як вона застукала вночі в майстерні двох злодіїв. Вони потім довго лежали в лікарні, а один, якого вона тріснула по голові залізним копилом, так і не оклигав до пуття. Він оглух на одне вухо й відтоді заговорюється.

Карл тягне товстуна до лампи. Він аж побілів із люті, але більше, вже нічого не може зробити — товстун готовий. Це було б те саме, що лупцювати тяжко хворого на тиф. Товстун, мабуть, дістав страхітливий удар у ту частину тіла, якою хотів учинити гріх. Ходити він нездатний. Карл не може його навіть вишпурнути надвір. Ми кладемо його в кутку майстерні на обрізки шкіри.

— У Карла тим гарно, що завжди так затишно, — каже котрийсь із гостей і пробує напоїти піаніно пивом.

Я йду Головною вулицею додому. В голові в мене все плутається: я забагато випив, але мені й хотілося цього. Світяться ще тільки поодинокі вітрини. Туман пливе повз них і снує золоте павутиння навколо ліхтарів. У вітрині м'ясної крамниці цвіте кущ альпійських троянд. Біля нього виставлене забите порося з цитриною в блідому рилі. Смачно, по-домашньому розкладено кільця ковбас. Картина сповнена настрою: в ній гармонійно поєднано красу й практичну мету. Я хвилину стою перед вітриною, потім рушаю далі.

На темному подвір'ї я наштовхуюсь у тумані на якусь тінь. Це старий Кнопф. Він знову стоїть перед чорним обеліском. Я наскакую на Кнопфа з розгону, і він, похитнувшись, хапається руками за обеліск, ніби хоче вилізти на нього.

— Вибачайте, що штовхнув вас, — кажу я, — але чого ви знов зупинились тут? Не можете справді зробити все, що треба, в себе вдома? Або стали б на розі вулиці, якщо ви вже так любите свіже повітря.

Кнопф відпускає обеліск.

— Чорт, тепер потекло в штани, — мурмоче він.

— Нічого вам не станеться. Ну, та вже кінчайте, коли почали.

— Пізно.

Кнопф, спотикаючись, суне до своїх дверей. Я підіймаюся сходами нагору. Дорогою я вирішую послати завтра Ізабеллі на виграні в Карла Бріля гроші букет квіток. Щоправда, для мене з такого заходу добра ніколи не виходить, але нічого іншого я не можу придумати. Я ще хвилину стою біля вікна, дивлячись у темряву, потім соромливо й дуже тихо починаю шепотіти слова й речення, які хотів би комусь сказати, проте не маю кому, окрім хіба Ізабелли, — але ж вона навіть не знає, хто я такий. Та хіба взагалі хтось знає щось про іншого?

XIII

У нашій конторі сидить агент Оскар Фукс, на прізвисько Плаксивий Оскар.

— Що нового, пане Фуксе? — питаю я. — Як там у селах з грипом?

— Нічого особливого. Селяни добре харчуються. Не те що в місті. В мене є двоє замовлень, Гольман і Клоц, як видно, укладуть угоду. Пам'ятник, червоний граніт, полірований з одного боку, два цоколі з рельєфом, півтора метра заввишки, ціна два мільйони двісті тисяч марок, а другий менший, метр десять заввишки, за мільйон триста тисяч. Ціна добра. Якщо ви скинете сто тисяч, замовлення будуть ваші. Мої комісійні — двадцять відсотків.

— П'ятнадцять, — машинально кажу я.

— Двадцять, — наполягає Плаксивий Оскар. — П'ятнадцять я маю і в Гольмана та Клоца. То навіщо зраджувати їх?

Він бреше. Гольман і Клоц, у яких він працює, дають йому десять відсотків і сплачують витрати на дорогу. Витрати йому сплатять і так, отже, він хоче заробити в нас додатково десять відсотків.

— Плата готівкою?

— Це вже самі домовляйтеся. Замовники — люди заможні.

— Пане Фуксе, чом ви зовсім до нас не перейдете? — питаю я. — Ми платимо більше, ніж Гольман і Клоц, і нам потрібний першорядний агент.

Фукс підморгує мені.

— Так цікавіше. Я чутлива людина. Коли серджуся на старого Гольмана, то, щоб помститись, віддаю вам його замовлення. Якщо ж я буду працювати тільки на вас, то й сердитимусь на вас.

— В цьому щось є,— кажу я.

— Отож. Тоді я зраджував би вас Гольманові й Клоцу. Шукати клієнтів на надгробки — нудна робота. Доводиться хоч чимось пожвавлювати її.

— Нудна? Для вас? Ви ж щоразу влаштовуєте справжній спектакль!

Фукс усміхається, як Гастон Мюнх у міському театрі після того, коли зіграє Карла Гайнца в п'єсі "Старий Гай-дельберг".

— Робимо що можемо, — з убивчою скромністю мовить він.

— Ви, кажуть, зробили великий поступ. Досягаєте тих самих наслідків без допоміжних засобів. Чисто інтуїтивно. Це правда?

Оскар, який раніше користався сирою цибулею, коли заходив у дім, де лежав небіжчик, тепер запевняє, що може викликати в себе сльози коли захоче, як видатний артист. Це безперечно величезний поступ. Йому вже не треба входити в дім у сльозах, як було з цибуляною технікою. Раніше, якщо торг затягувався, сльози висихали, бо в присутності родичів померлого Оскар не міг удатися до цибулі. Тепер же, навпаки, він заходить з сухими очима і, розмовляючи про небіжчика, починає проливати сльози, що, певна річ, справляє зовсім інше враження. Ці сльози відрізняються від колишніх, як справжні перли від штучних. Оскар запевняє, ніби він плаче так переконливо, що часто навіть родичі померлого заспокоюють і втішають його.

Зі своєї кімнати виходить Георг Кроль. Під носом у нього кадить справжня гаванська сигара, і весь він аж сяє від задоволення. Він зразу ж приступає до діла:

— Пане Фуксе, це правда, що ви можете плакати, коли вам треба, чи це тільки мерзотна пропаганда наших конкурентів?

Замість відповіді Оскар втуплює в нього погляд.

— Що з вами? — питає Георг. — Ви погано себе почуваєте?

— Хвилинку! Мені треба навіяти на себе відповідний настрій.

Оскар заплющує очі, а коли знов розплющує їх, вони вже блищать вологою. Він і далі пильно дивиться на Георга, і за мить його голубі очі наповнюються слізьми. Ще хвилина, і сльози котяться йому по щоках. Оскар дістає хусточку і обережно витирає їх.

— Ну як? — питає він і дивиться на годинник. — Рівно дві хвилини. А бува, впораюся й за одну, коли в домі лежить небіжчик.

— Чудово. — Георг наливає коньяку, який ми тримаємо для клієнтів. — Вам треба було б стати артистом, пане Фуксе.

— Я й сам уже думав про це. Але дуже мало таких ролей, де треба чоловічих сліз. Звичайно, Отелло, але, крім нього…

— Як ви цього домагаєтесь? Якимось трюком?

— Уявою, — скромно відповідає Оскар. — Можу уявити собі будь-яку картину.

— А що ж ви оце тепер уявляли?

Оскар-випиває чарку.

— Щиро казати, вас, пане Кролю. Що ви лежите з потрощеними руками й ногами, а ціла зграя пацюків повільно об'їдає вам лице. Ви ще живі, але не можете відігнати тварюк поламаними руками. Вибачте, але щоб так швидко викликати сльози, мені потрібен був дуже сильний образ.

Георг проводить рукою по обличчю. Воно ще ціле.

— Гольмана й Клоца ви теж такими уявляєте, коли працюєте на них? — питаю я.

Фукс хитає головою.

— Тоді я уявляю собі, що вони дожили до ста років, залишилися багаті й здорові і нарешті померли без мук, уві сні, від паралічу серця, — і в мене сльози течуть з люті.

Георг сплачує йому комісійні за дві його зради.

— Останнім часом я ще навчився майстерно хлипати, — каже Оскар. — Дуже діє. Прискорює торг. Люди почувають себе винними, бо думають, що все це від співчуття їхньому горю.

— Пане Фуксе, переходьте до нас! — палко вигукую я. — Ваше місце — у фірмі, де люди користуються мистецькими методами, а не там, де просто деруть гроші.

Плаксивий Оскар, приязно усміхаючись, хитає головою і прощається.

— Не можу. Мені потрібно хоч трохи зради, а то я буду просто плаксивою ганчіркою. Зрада врівноважує мене. Розумієте?

— Розуміємо, — каже Георг. — Дуже шкода, але ми поважаємо особистість понад усе.

Я записую адреси замовників на аркуші паперу й віддаю його Генріхові Кролю, який на подвір'ї помпує велосипедні шини. Генріх зневажливо дивиться на папірець. Він, як справжній нібелунг, вважає Оскара шахраєм, хоч залюбки користується його послугами, знову ж таки, як справжній нібелунг.

— Раніше нам не треба було так ганьбити себе, — каже він. — Добре, що мій батько не дожив до цього.

— Ваш батько був піонером торгівлі надгробками, і він би не тямився з радощів, коли б утнув таку штуку своїм конкурентам, — відповідаю я. — Я роблю такий висновок із того, що чув про нього. Він був справжній вояк — але не на полі честі, як ви, а в окопах нещадного ділового життя. Між іншим, чи скоро ми одержимо решту грошей за полірований з-усіх боків пам'ятник з хрестом, який ви продали ще в квітні? Ті двісті тисяч, які нам ще недоплатили? Ви знаєте, чого тепер ті гроші варті? За них не купите й самого цоколя.

Генріх щось бурмоче і ховає папірець з адресами. Я повертаюся до контори, задоволений, що трохи збив із нього пиху. Перед будинком стоїть шмат ринви, яку недавно зірвав із даху дощ. Бляхарі саме скінчили лагодити дах: вони приладнали замість відламаної ринви нову.

— А що робити зі старою? — питає майстер. — Вам вона не потрібна. Можна її забрати?

— Звичайно, — каже Георг.

Ринва стоїть прихилена до обеліска — Кнопфового пісуара на свіжому повітрі. Вона кілька метрів завдовжки і з одного кінця загнута під прямим кутом. Раптом мене осяває блискуча думка.

— Залиште ринву тут, — кажу я. — Нам вона ще буде потрібна.

— Навіщо? — питає Георг.

— На сьогоднішній вечір. Побачиш. Буде цікавий спектакль.

Генріх Кроль сідає на велосипед і їде. Ми з Георгом стоїмо перед дверима і п'ємо пиво, яке нам подала з кухні крізь вікно пані Кроль. День сьогодні дуже гарячий. Повз нас проходить трунар Вільке з двома пляшками в руках. Він щойно пообідав і йде спочивати у вистеленій стружками труні. Навколо пам'ятників з хрестами пурхають метелики. В перістої Кнопфової кішки скоро будуть кошенята.

— Як там долар? — питаю я. — Ти не дзвонив?

— Піднявся на п'ятнадцять тисяч від сьогоднішнього ранку. Коли так триватиме й далі, то ми зможемо оплатити Різенфельдів вексель вартістю одного маленького надгробка.

— Чудово. Шкода тільки, що нам від того нічого не печ репаде. Втрачаєш необхідний запал, правда ж?

Георг сміється.

— І необхідну ділову поважність. Звичайно, це не стосується Генріха. Що ти робитимеш сьогодні ввечері?

— Піду в божевільню, до Верніке. Там принаймні нічого не знають про поважність і сміховинність ділового життя.