Гордубал - Сторінка 22

1

— Мовчіть, газдине! — озивається зненацька хрипкий, уриваний голос.— Я їм сам скажу! — Штефан Манья стоїть і посміхається від душевного напруження.— Дост... достойний суде,— белькоче він і раптом заходиться невтримним риданням.

Прокурор, трохи здивований таким поворотом справи, обертається в його бік.

— Прошу вас, заспокойтеся, Манья. Суд радо вас вислухає.

— То я... я,— схлипує Штефан.— Я... я хотів помотатися йому... за те... за те... що він викинув мене через пліт... З мене сміялися люди! Я не міг навіть спати... я мусив йому якось віддячити... мусив... помститися... От я й пішов...

— І газдиня відчинила вам двері? — перебиває його голова суду.

— Ні... газдиня нічого... нічого не знала. Я ввечері... мене ніхто не бачив... газда лежав у кімнаті... Я прокрався на горище... й сховався там...

Бігл обурено штовхає під бік Гельная.

— Брехня! — лютує він.— Манья не міг дістатися на горище, бо ляда була завалена кукурудзою! Я був там другого дня вранці, Гельнай! Я зараз устану й скажу їм про це...

— Сиди! — хмуриться Гельнай і смикає Бігла за полу мундира.— Тільки спробуй меніГ

— А вночі...— белькоче Штефан, витираючи очі й ніс,— уночі я звідти зліз і... до кімнати... Газда спав... і я тим шилом... Воно ніяк не... не... хотіло лізти... а він лежав і не ворушився... Так, не ворушився...— Штефан хитається, і конвоїр подає йому склянку води зі столу голови суду. Штефан жадібно п'є, аж захлинається й витирає з чола піт.— А потім... я вирізав шибку... і забрав у газди гроші... щоб це схоже було на крадіж... і... назад на горище... а звідти через віконце вниз.— Штефан зводить віддих.— І тільки після того... я постукав у вікно... до газдині... мовляв, прийшов по свій піджак.

— Полано Гордубалова, це правда?

Полана підводиться, міцно стуливши губи.

— Ні. Неправда. Він не стукав.

— Газдиня нічого не знала,— гарячково запевняє Штефан.— І то неправда, що між нами щось було. Одного разу... так, одного разу я хотів повалити її на солому, але вона не давалася... а тут прийшла Гафія. А потім уже нічого, бігме, нічого...

— Чудово, Штефане,— каже прокурор і весь подається вперед.— Але одне запитання я залишив собі аж насамкінець. Досі в ньому не було потреби. Пола-но Гордубалова, то правда, що ще до цього коханця, який стоїть зараз перед нами, тобто до Штефана Маньї, ви мали іншого любаса — наймита Павла Дре-воту?

Полана гучно видихнула повітря й схопилася рукою за голову. Конвоїр напіввиводить-напіввиносить її з зали.

— Судове засідання переривається! — оголошує голова.— 3 огляду на нові факти, які з'ясувалися внаслідок зізнання Штефана Маньї, суд завтра виїде на місце злочину.

Бігл чекає на приїзд достойного суду на Гордубало-вому подвір'ї. Нарешті ці панове приїхали! Бігл весь виструнчився й віддає честь; люди стоять на дорозі й заглядають через пліт у Гордубалів двір, наче ждуть там бозна-якого чуда. Для Бігла сьогодні великий день.

Він веде шановних панів присяжних засідателів на горище.

— Прошу. Горище, яі^і було: ніхто сюди не підіймешся з дня вбивства. Ще тоді ляда була завалена купою кукурудзи, і якби хтось спробував її відчинити, кукурудза посипалася б на драбину.— Бігл натискає на ляду, й додолу сиплеться град кукурудзяного зерна.— Може, панове присяжні будуть тежі ласкаві і піднімуться нагору? — шанобливо запрошує він.

На горищі — всі божі дари, зібрані на рівнині,— купи золотистої кукурудзи,— теж і хочеться бродити й стрибати по ній. А ось і віконце, через яке нібито виліз Манья.

— Але ж воно взяте зсередини на засувку,— констатує один із присяжних і пильно роззирається по горищі.— Якщо тут і справді нікого не було з дня вбивства, то Манья не міг вилізти через нього.

— Ну прешда, що не міг. На підвіконні стоять запилені пляшки й бляшанки, яких ніхто не торкався вже роками. Що тільки не зберігають ті селяни! Якби Манья вилазив через віконце, то йому довелося б спершу познімати весь цей мотлох, так чи ні?

— Та так. А що внизу, під цим віконцем?

— Під нами кімната, де вбито Гордубала, а перед будинком — садок. Прошу вас, панове, ходім поглянемо й туди.

Достойний суд поважно прямує в садок. В одному з вікон вибито шибку.

— Ось тут, з вашої ласки, вирізано отвір у шибці. Якраз над нами віконце на горищі, через яке нібито виліз Манья. Я пильно оглянув тут усе відразу ж після вбивства,— скромно провадить Бігл,— але не виявив під вікном жодного сліду. Грядка була скопана, і напередодні пройшов дощ...

Голова суду схвально киває.

— Манья явно бреше. Але ви повинні були зразу ж після вбивства зазирнути на горище.

Бігл клацає підборами.

— Пане голово, я не хотів розсипати оту кукурудзу. Але для певності я негайно забив ляду цвяхами, щоб туди ніхто не зміг дістатися. І тільки сьогодні вранці я повитягував їх, а на ляду почепив шматок нитки...

— Добре, добре,— задоволено мимрить голова.— Я бачу, ви все завбачили, пане... пане...

Бігл випинає груди:

— Жандарм-статист Бігл!

Ще один милостивий кивок.

— Між нами кажучи, панове, нема анінайменшого сумніву, що Штефан Манья брехав. Та якщо ми вже тут, то вам, напевно, цікаво буде зазирнути й до хати?

З-за столу підводиться високий, кремезний, незграбний селянин; тут саме обідають.

— Це, прошу вас, небіжчиків брат, Михайло Горду-бал. Тимчасово тут газдує він.

Михайло Гордубал низько вклоняється панам суддям.

— Оксеню, Гафіє, ану, живо подайте панам стільці.

— Не треба, газдо, не треба. А чому ви й досі не вставили нової рами? З вікна тягне холодом.

— А нащо нову? Рама ж у суді, шкода купувати АРУгу.

— Так, гм... Я бачу, ви піклуєтесь про Гафію. Це розумна дитина, не дайте скривдити сирітку. А це... ваша дружина, так?

— Так, з вашої ласки, Деметра, Івана Вариводюка дочка, з Магуриці.

— Бачу, ви чекаєте поповнення родини?

— Та чекаємо, якщо дасть пан біг, най святиться ім'я його.

— А... вам подобається в Кривому?

— Ще й як,— відповідає Мйхайло і махає рукою.— А скажіть, панове судді, чи не можна би мені поїхати на роботу до Америки?

— Як ІОрай?

— Так, як наш Юрай, дай йому, господи, царство небесне.

І газда Михайло проводжає поважне панство до воріт.

Достойний суд повертається до міста. Вйо, коники, вйо! Ви везете поважних персон.

Голова суду нахиляється до прокурора.

— Ще не пізно, колего. Ми ще до вечора могли б покінчити з цією справою. Гадаю, сьогодні не буде стільки порожньої балаканини, як учора...

Прокурор злегенька почервонів.

— І сам не знаю, що зі мною вчора сталося. Я промовляв, наче в якомусь трансі. Наче я не службовець, а месник. Мені хотілося проповідувати, вергати громами.

— А мені чомусь здавалося, що я в храмі,— задумливо каже голова суду.— Всі в залі аж дух затамували. Дивний народ. І я теж відчував, що ми судимо щось більше, аніж простий злочин,— судимо гріх... Хвалити бога, сьогодні в залі буде порожньо; ніякої сенсації, все піде як по маслу.

Усе й справді пішло як по маслу. На запитання голови суду, чи Штефан Манья винен у зловмисному вбивстві Юрая Гордувала, присяжні засідателі вісьмома голосами відповіли "так", а чотирма — "ні".

А на запитання, чи Полана Гордубалова є співучасницею того ж таки вбивства, відповіли "так" усіма дванадцятьма голосами.

На підставі цього вироку присяжних засідателів суд засудив Штефана Манью на довічне тюремне ув'язнення, а Подану Гордубалову, вроджену Дурколову,— до суворого ув'язнення строком на дванадцять років.

Полана стоїть, мов нежива, високо піднявши голову. Штефан Манья голосно схлипує.

— Виведіть їх!

Серце Юрая Гордубала десь загубилося, і його так ніколи й не було поховано.

1

Ієзавель — ізраїльська цариця, дружина Ахава, вбита за наказом царя Ііуї; тут — підступна, жорстока й зрадлива жінка.