Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 41

Нестямно віддавалась вона своїм нахилам, однаково могла й панувати над своїм коханим і бути його рабою, аби лиш до самозабуття поринути у дику насолоду.

Яке ж уявлення ми, діти, з чистим ясним поглядом невинності могли тоді мати про чоловічу стать? Які тупі, настирливі, нахабні, незграбні були всі, кого вона приваблювала, і які ситі, бундючні, порожні, безглузді вони ставали, свої схотінки вдовольнивши І Отож я бачила ту жінку, як вона цілими роками підкорялась найгіршим чоловікам і плазувала перед ними. Чого тільки не витерпіла вона від них! А з яким чолом зустрічала вона свою долю, з яким виглядом носила свої ганебні кайдани!

Отак я й пригледілась до вашої статі, мій друже, і як же я зненавиділа її, коли помітила, що й непогані мужчини в стосунках до жінок, здається, відмовляються від усіх добрих почуттів, якими природа власкавилася ще їх наділити.

На жаль, саме на таких випадках зробила я багато сумних відкриттів щодо моєї власної статі, бо таки справді, дівчиною в шістнадцять років була я розумніша, ніж тепер,— тепер, коли я сама себе ледве розумію. Чому ми, як молоді, такі розумні, що господи, а що далі, то стаємо дурніші!

Хлопець зчинив лемент. Аврелія нетерпляче подзвонила. Ввійшла стара жінка, щоб забрати його.

— У тебе ще й досі зуби болять? — запитала Аврелія стару, яка мала перев'язане обличчя.

— Аж витерпу нема,— відповіла стара приглушеним голосом, взяла на руки хлопця, що, здається, радо пішов до неї, і понесла його.

Ледве вона з дитиною вийшла, як Аврелія почала гірко плакати.

— Я тільки й можу, що лементувати й скаржитись,— покликнула вона,— і мені сором лежати перед вами, отак, наче нікчемний хробак. Моя розсудливість уже зникла, і я не можу вам навіть нічого й розповісти.— Вона затнулась і змовкла. її друг, який не хотів сказати чогось банального і не спромігся на щось щиросерде, потиснув їй руку і деякий час дивився на неї. Потім узяв збентежено якусь книжку, що лежала перед ним на столику. Це були п'єси Шекспіра, розгорнуті на "Гамлеті".

Зерло, увійшовши саме в кімнату, запитав сестру про здоров'я, подивився в книжку, що її держав наш друг, і скрикнув:

— Отакої! Ви знову над вашим "Гамлетом"! Ну то знайте, у мене виникли деякі сумніви, що, здається, вельми зменшать канонічний вигляд, якого ви так хочете надати вашій п'єсі. Хіба не самі англійці визнали, що головний інтерес її кінчається з третім актом, а останні два акти лише абияк зв'язані з цілим; бо таки й справді, вкінці п'єса ні сюди ні туди ані руш.

— Це дуже можливо,— сказав Вільгельм,— що деякі члени нації, котра створила стільки шедеврів, через упередження та обмеженість і прийшли до фальшивого висновку, але це нам не завадить дивитися власними очима і бути справедливими. Я дуже далекий від того, щоб гудити план п'єси, а навпаки, гадаю, що величнішого й видумати годі. Та він і справді не видуманий. Це нестеменно так!

— Як же ви це доведете? — запитав Зерло.

— Я не хочу нічого доводити,— відповів Вільгельм,— я хочу тільки викласти свою думку.

Аврелія підвелася зі своєї подушки, сперлась па руку і дивилась на нашого друга, який з великою впевненістю, що на його боці правда, вів далі:

— Нам так подобається, нас так тішить бачити героя, котрий, самостійно діючи, любить і ненавидить, як йому серце його скаже, береться за справу і виконує її, усуває всі перешкоди і досягає великої мети. Історик і поет вельми хотіли б нас переконати, що такий гордий жереб може випасти па долю людині. А тут ми бачимо інше: у героя немає жодного плану, але в п'єсі все йде послідовно, за планом. Тут злочинця покарано не за принципом неодмінної і нехибно проведеної ідеї помсти, ні, тут відбувається страшна дія, вона розгортається в усіх своїх скутках, пориває з собою невинних. Злочинець, як видно, намагається уникнути вготованої йому безодні, проте летить у неї саме тоді, коли думає, що досягнув назнамено-ваної мети. Бо така вже властивість переступу, що зло переходить і на невинних, так само, як і вплив доброго вчинку дає вигоди й для тих, що їх не заслуговують, тоді як справжні призвідці того і другого часто залишаються і не покарані і не нагороджені. Це так дивує в нашій п'єсі! Чистилище посилає свого духа і вимагає помсти,— надаремне! Ні земній, ні підземній силі не вдасться те, що підвладне лише долі. Надходить час розплати. Злочинець гине вкупі з доброчесним. Одне покоління скошено, друге проростає.

Деякий час вони мовчали, дивлячись одне на одного, а тоді Зерло взяв слово:

— Ви не робите провидінню особливого комплімента, коли так вихваляєте поета; а потім, здається мені, ви на честь свого поета, як інші на честь провидіння, накидаєте йому кінцеву мету і плани, про які він і не думав.

Розділ шістнадцятий

— Дозвольте мені,— сказала Аврелія,— задати вам ще одне питання. Я знову проглянула роль Офелії, вельми нею задоволена і наважусь за деяких обставин грати її. Але скажіть мені, невже поет не міг вкласти в уста своєї причинної іншої пісеньки? Вибрати уривок з якоїсь меланхолійної балади, чи що? Що повинні означати двозначності та сластолюбні дурниці в устах цієї шляхетної дівчини?

— Милий друже! — мовив на те Вільгельм.— І тут я не можу вам поступитися ні на йоту. Навіть і в цій дивниці, навіть і в цій нібито непристойності маємо глибокий сенс. Ми знаємо вже на початку п'єси, чим захоплена душа цієї доброї дитини. Тихо жила вона собі, ледве стримуючи свої прагнення, свою тугу. В душі її таємно звучали струни сластолюбства, і як часто вона намагалася, наче необережна доглядачка, приспати свою чуттєвість пісеньками, які ще більше збуджували її. Нарешті, коли вона остаточно втратила владу над собою, тоді в неї, що було на серці, те й вийшло на язик. Цей язик її й зраджує, і вона в божевільній невинності, в присутності короля і королеви, тішить себе відлунням своїх улюблених пісеньок: то про зведену дівчину, то про дівчину, що потаємно прокрадається до хлопця тощо.

Не встиг ще він докінчити своєї думки, як нараз перед його очима виникла дивовижна сцена, якої він в жодний спосіб не міг собі з'ясувати. Зерло, кілька разів пройшовшись, наче знічев'я, по кімнаті, раптом підійшов до туалетного столика, хутко схопив там щось і квапливо подався до дверей. Аврелія, помітивши це, негайно схопилась, заступила йому дорогу, з неймовірною палкістю напала на нього і досить вдало схопила зрабовану річ за кінець. Вони дуже вперто боролися і борюкалися, крутились одне навколо одного, і, коли Вільгельм підбіг, щоб їх розборонити і примирити, він побачив, що Аврелія відскочила вбік з голим кинджалом у руці, а Зерло з досадою кинув на підлогу піхви, що залишились у нього. Вільгельм здивовано відступив і в німому зачудованні наче питався, яка ж причина цієї дивної суперечки між ними за таку незвичну домашню річ.

— Розсудіть нас,— мовив Зерло.— Нащо їй цей гострий кинджал? Хай вона його вам покаже. Він не потрібен жодній артистці: тонкий і гострий, як голка і ніж! Що за жарти? Така гаряча, як вона, може ще наробити собі коли-небудь якого лиха. Я почуваю найглибшу огиду до такого дивацтва. Тут треба дурному бути, щоб і подумати про це серйозно, а тримати таку небезпечну іграшку — справжнє безглуздя.

— Він знову в мене! — вигукнула Аврелія, піднявши блискуче лезо вгору.— Тепер я краще буду глядіти мого вірного друга! Пробач мені,— покликнула вона, цілуючи сталь,— що я була така недбала до тебе!

Зерло, здається, таки добре розсердився.

— Сприймай це як хочеш, брате,— мовила вона далі,— але як тобі знати, може, в цій формі зберігається коштовний талісман? Можливо, я знаходжу в цьому поміч і пораду в найгіркіші хвилини? Хіба конче шкідливе те, що мас небезпечний вигляд?

— Від такого дурного патякання можна з глузду з'їхати,— кинув Зерло і з прихованим гнівом вийшов з кімнати.

Аврелія старанно вклала кинджал у піхви і сховала на собі.

— А тепер продовжимо нашу розмову, яку обірвав мій бідолашний брат,— перебила вона Вільгельма, коли той хотів ще дещо запитати про цю дивну суперечку.

— Я згодна з вашим тлумаченням Офелії,— вела вона далі,— визнаю також і поетові наміри, хоч і більше жалкую їх, ніж їм співчуваю. Тепер дозвольте висловити одне спостереження, до якого ви часто давали мені привід за цей короткий час. Мене вражає в вас глибокий і правильний погляд, з яким ви міркуєте про поезію і особливо про драматичну поезію. Ви прозираєте найглибші безодні вимислу і помічаєте найтонші риси виконання. Не бачивши ніколи предмета в природі, ви пізнаєте правду в образі; здається, в вас лежить передчуття цілого світу, яке збуджується і розвивається через гармонійний дотик поезії. Бо справді-таки,— вела вона далі,— ззовні до вас нічого не входить. Я рідко зустрічала чоловіка, щоб, живучи серед людей, так мало знав їх, так грунтовно помилявся, як ви. Дозвольте мені сказати ось що: коли слухаєш, як ви ясуєте Шекспіра, то здається, ви щойно прийшли з наради богів і чули там їхні міркування про те, як створити людину. Коли ж бачиш вас серед людей, то здається, що ви перший з-поміж них народжений дорослим син творіння, який з величезним здивуванням і повчальною добродушністю дивиться на левів та мавп, овець та слонів і щиро з ними, наче з подібними до себе, розмовляє, бо й вони живуть і рухаються.

— Почувати себе учнем, ласкава пані,— мовив він,— для мепе часто обтяжливо, і я буду вам вдячний, коли ви допоможете мені хоч трохи краще збагнути світ. Я з молодих років більше звертав свій погляд всередину, ніж назовні, і тому дуже природно, що до певної міри вивчив окрему людину, але і в найменшій мірі не розумію і не збагну людей.

— Далебі,— сказала Аврелія,— коли я прочитала вашого листа, де ви так вихваляли людей, яких прислали до мого брата, то, побачивши, чого вони варті, в мене виникла підозра, що ви хочете з нас пожартувати.

Це дружнє зауваження, хоч яке воно було справедливе і хоч Вільгельм і визнавав за собою таку хибу, мало в собі щось гнітюче, навіть образливе, тому він замовк, набираючись зваги, щоб вона не помітила його образи, а також, щоб зважити в душі, чи справедливий був докір.

— Вас не повинно це сприкрити,— сказала далі Аврелія,— просвітити розум завжди нам удасться, але повноти серця ніхто не може дати.